3. Рівні та форми пізнання

За давньою усталеною традицією філософія виділяє два основні джерела знання та пізнавального процесу: відчуття (або чуття) та мислення. Але їх взаємодія у процесі пізнання виявляється досить складною. Зокрема, визнано, що людські чуття ніколи не бувають "чистими", бо в своєму функціонуванні вони просякнуті розумом, мисленням, міркуванням. Тобто у людини не існує простого біопсихічного чуття, воно визначено предметно, ціннісно, інтелектуально. За влучним висловом часів німецької класичної філософії, людські почуття є "чуттями-теоретиками", бо, дивлячись на речі, ми відразу вбачаємо в них значно більше від того, що може дати нам фізіологія відчуття.

Перший, вихідний рівень пізнання, поза яким неможливе формування знання, є чуттєве пізнання (сьогодні частіше вживається термін "перцептивний досвід"): це є фіксація окремих властивостей та ознак речей органами чуття людини відповідно до їх внутрішніх можливостей. Чуттєвий рівень пізнання ще не творить знання (тому, наприклад, побачити річ - ще не значить її пізнати або зрозуміти). Але поза ним пізнання неможливе. Чуттєвий рівень розглядають принаймні як поштовх до пізнання. Чуттєве пізнання здійснюється у таких формах: відчуття фіксують окремі властивості речей (холодне, світле, гладке та ін.); сприйняття постають поєднанням відчуттів та створенням певного образу або певної проекції речей; уявлення є відтворенням образу без посереднього контакту з річчю.

Вже на рівні відчуття у діяльність чуття втручаються розумові операції, бо з'єднувати елементи відчуття у сприйнятті можна по-різному. Основне ж полягає у тому, що чуттєве пізнання не може задовольнити людину, бо воно має цілу низку очевидних недоліків: Ч> відчуття мають свої межі, тобто далеко не все ми можемо бачити, відчувати й т.ін.;

• відчуття мінливі, нестійкі, відносні;

• самі відчуття не дають нам надійного критерію для розмежування

суттєвого та несуттєвого.

Рівні та форми пізнання

Рівень пізнання	Об’єкт пізнання (завдання)	Форми пізнання	Результат пізнання
Чуттєвий	Окремі власти- вості та ознаки речей	Відчуття Сприйняття Уявлення	Створення образу реальності
Раціо- нально- логічнии	Зв 'язки, функції, відношення речей	Поняття Судження Умовиводи	Створення понять. учень, теорій, концепцій
Синтезу- вальнии	Синтез абстрак- тного мислення та наочного даного	Експеримент Досвід Практика	Підвищення рівня достовірності знання Вихід на нові обри пізнання та діяльності

Названі недоліки надолужуються подальшим рівнем пізнання: раціонаіьно-логічним (або абстрактним) мисленням. Форми абстрактного мислення досить чітко виражають його особливості:

• поняття — це слова (терміни), що фіксують суттєві характеристики, як звичайно, класу предметів (але інколи - і окремих унікальних предметів);

Осудження — це речення, які зв'язують між собою поняття так, що хід мислення у суттєвих моментах збігається з процесами реальності;

• умовиводи — сукупність речень (суджень), пов'язаних між собою законами логічного виведення. Згадаємо, що є два основні типи умовиводів: індуктивні (рух думки від часткового до загального) та дедуктивні (рух думки від загального до часткового).

При переході до абстрактного мислення (раціонального пізнання) відбувається зміна об'єкту пізнання. Якщо чуттєве пізнання фіксує окремі ознаки та властивості предметів, то абстрактне мислення постає спрямованим на виявлення та дослідження зв’язків, функцій та відношень між речами (або всередині окремих речей). Завдяки тому, що абстрактне мислення відділяє певні прояви речей від самих речей і розглядає їх окремо, завдяки тому, що на перший план виходить дослідження зв'язків, функцій та відношень, абстрактне мислення фіксує суттєві (стійкі, сталі) характеристики та ознаки цілих класів предметів. Тому абстрактне мислення виходить за межі як окремих предметів, так і певних органів чуття. Воно, рухаючись з усвідомленням власних актів, є стабільним, упорядкованим, таким, що здатне відділяти суттєве від випадкового. Але воно також має певні недоліки. В основі їх, як не дивно, лежить саме те, що надає абстрактному мисленню переваги: відхід (абстрагування) від наявної реальності. Через це положення абстрактного мислення не можуть бути безпосередньо застосовані до реальних речей, подій, явищ. Коли ми, наприклад, кажемо "стіл", "дерево", то вказуємо не на якісь конкретні столи або дерева, а на "столи" та "дерева" як такі. Тобто ці поняття фіксують дещо суттєве, притаманне будь-яким столам та деревам (зокрема й таким, яких ми ще ніколи не бачили). Тому і виникає проблема застосування понять, теорій; наприклад, одна річ вивчити теорію медицини, а інша—лікувати реальних хворих.

♦ Отже, розгляд перших двох рівнів пізнання засвідчує: кожен із них є необхідним, але недостатнім для пізнання загалом, кожен має переваги, але й недоліки.

Постає досить очевидне завдання: поєднати їх, тобто поєднати поняття і теорії з наочно даним, із тим, що надано нам у відчуттях. Звідси — подальший — синтезу вальний рівень пізнання, на якому умовиводи, поняття та концепції абстрактного мислення втілюються у реальність і набувають не лише інтелектуального, а й реального вигляду. Особливості третього рівня пізнання виразно проявляються у його формах:

• досвід—особисте свідоме нагромадження умов та обставин як узгодження, так і не узгодження розумового конструювання з реальним ходом речей і процесів;

• експеримент—дослідження певних, спеціально виділених властивостей, параметрів та характеристик речей у спеціально організованих умовах з обґрунтованим дозуванням дій чинників, факторів і т.ін.;

• практика — свідомо фіксований досвід застосування теорій, учень, концепцій у реальному історичному житті певних соціальних груп, суспільств, цивілізацій і т.ін.

Синтезувальний рівень пізнання надає знанню цілісності, завершення, а тому додає до відчуттів та розумових конструювань смислову єдність знання. Звідси стає зрозумілим, чому людина згідна приймати тільки ті знання, які для неї набувають смислового знання.

У філософських дослідженнях не завжди виділяють названий третій рівень пізнання, хоча ніхто не заперечує і не зможе заперечити значення експерименту, досвіду та практики у здійсненні синтезу знань, у підвищенні рівня їх надійності та у виведенні пізнання і діяльності людини на нові обрії. Більше того, звернення до синтезувального рівня пізнання дозволяє зрозуміти його процесуальність. В процесі досвідів, експериментів, практики ми не лише приводимо у відповідність між собою чуттєві враження та розумові конструкції, а й отримуємо нові чуттєві враження, здобуваємо нові відчуття. Від них ми, за вже розглянутою схемою, переходимо до нових понять та узагальнень, а, відтак, - знову до синтезів і т. ін.

♦ Отже, пізнання розвивається від чуття до абстрактного мислення та до їх синтезу, у процесі якого людина знову отримує чуттєві враження, переходить до нових міркувань і т.ін. Тобто пізнання - це процес. Воно розвивається спиралеподібно, воно еволюціонує, нарощується, маючи певну внутрішню ритміку.

Розглянуте співвідношення рівнів пізнання засвідчує провідну роль розумової активності людини у створенні знання і у свідомій організації своїх пізнавальних дій. Поза такою активністю неможливе конструктивне вибудовування інтелектуальних утворень, що впорядковують матеріал чуття та дають можливість не лише сприймати реальність, а й розуміти її, випробовувати та пояснювати, збільшуючи можливості людини в її взаємодії зі світом. Неможливим був би також і контроль за ходом пізнання, його коригування, свідоме збирання знань та ін.

Багаторівневий характер пізнання дуже часто набуває спрощеного, однобічного тлумачення. Так, за надмірного акцентування ролі чуття та відчуття формується позиція сенсуалізму, що її окреслюють відомим висловом Дме. Локка: "Немає нічого в інтелекті, чого б не було у відчутті". Надмірне акцентування ролі абстрактного мислення приводить до позиції раціоналізму, суть якої Р. Декарт виразив тезою: усе наше пізнання залежить лише від діяльності розуму.

Нарешті, перебільшення ролі досвіду може привести до позиції емпіризму (виправдане лише те знання, яке ґрунтується на наявному в нашому досвіді),

а ролі практики — до прагматизму (слід вважати виправданим лише таке знання, яке є корисне). Але кожен із зазначених аспектів пізнання виправдовує себе тільки тоді, коли він входить у цілісний пізнавальний процес, виконуючи свої особливі функції.

♦ Отже, багаторівневість пізнання дозволяє побачити, як у його процес задіяні суттєві сили людини та її різні інтелектуальні здібності. Через це знання постає як складне утворення, що передбачає і пряме сприйняття дійсності, і інтелектуальне конструювання, і підведення своїх складових під смислову цілісність.

3Специфіка, рівні, форми і методи наукового пізнання

Безпосередній зв'язок пізнання з практикою визна­чає буденне пізнання, яке виникає разом з формуван­ням людського суспільства і здійснюється людьми в процесі всіх видів їхньої життєдіяльності. Це пізнання називають стихійним, оскільки воно не передбачає по­становки будь-яких пізнавальних завдань, які б не сто­сувались безпосередньо потреб практики.

За рівнем це пізнання є емпіричним, оскільки воно не йде далі окремих тверджень про різні властивості та окремі відношення предметів повсякденного досвіду. Тут схоплюються певні закономірні взаємозв'язки і взає­мозалежності, які яскраво відображені в народній муд­рості, в т.ч. у прислів'ях, народних прикметах і т. ін. Донаукове стихійно-емпіричне пізнання одночасно є і формою практичної діяльності, воно безпосередньо впле­тене в неї. Мета його — не пізнання світу, а саме вироб­ництво предметів, яке, зрештою, неможливе без певного знання про предмети та знаряддя праці, способи засто­сування їх і т. ін. Знання у своїй донауковій формі іманентне практиці, чим зумовлює ЇЇ якісну визначеність як специфічно людської форми діяльності.

Характерними рисами донаукового стихійно-емпірич­ного пізнання є те, що, по-перше, даний рівень пізнання спирається, як правило, не на теоретично-пізнавальні кон­цепції, а на багаторазове повторення поколіннями людей однакових операцій з речами та їхніми властивостями, що і дає змогу відібрати такі способи практичної діяль­ності, які враховують певні об'єктивні властивості цих речей і є достатньо ефективними для одержання необхід­них практичних результатів. По-друге, донаукове, стихій­но-емпіричне пізнання не має своїх специфічних методів і спеціальних засобів. Засобами цього рівня пізнання є знаряддя побуту, праці, які одночасно виконують як ви­робничі, так і пізнавальні функції. По-третє, результати цього рівня пізнання, звичайно, виражаються та закріп­люються у виробничому досвіді, фіксують дії, необхідні для одержання корисного ефекту. По-четверте, донауко­ве, стихійно-емпіричне пізнання не пов'язане з певним конкретним об'єктом пізнання. Об'єктом тут є ті явища, з якими пов'язані люди в процесі своєї життєдіяльності. Зміни в характері життєдіяльності, розширення її сфери призводять до того, що люди стикаються з усе новими і новими явищами дійсності, тому об'єкт цього рівня пізнан­ня є дуже широким і невизначеним.

Наукове пізнання виникає лише на певному етапі історичного розвитку людства. Виникнення його пов'я­зане з суспільним розподілом праці, відділенням розу­мової праці від фізичної і перетворенням розумової праці, духовної діяльності у відносно самостійну сферу.

Наукове пізнання являє собою відносно самостійну, цілеспрямовану пізнавальну діяльність, яка складаєть­ся із взаємодії таких компонентів: 1) пізнавальної діяль­ності спеціально підготовлених груп людей; 2) об'єктів пізнання; 3) предмета пізнання; 4) особливих методів та засобів пізнання; 5) уже сформованих логічних форм пізнання та мовних засобів; 6) результатів пізнання, що виражаються головним чином у законах, теоріях, науко­вих гіпотезах; 7) цілей, що спрямовані на досягнення істинного та достовірного, систематизованого знання, здат­ного пояснити явища, передбачити їхні можливі зміни і бути застосованим практично. Наукове пізнання, таким чином, — це цілеспрямований процес, який вирішує чітко визначені пізнавальні завдання, що визначаються ціля­ми пізнання. Цілі пізнання, в свою чергу, детермінують­ся, з одного боку, практичними потребами суспільства, а з іншого — потребами розвитку самого наукового пі­знання.

У науковому пізнанні в діалектичній єдності чутте вою та раціонального головна роль належить рацю нальному мисленню Проте його основні форми (по няття, судження, умовиводи) не відображають повною мірою його специфіку, оскільки вони функціонують як на донауковому, так і на науковому рівні пізнання В науковому пізнанні формуються і набувають відносної самостійності такі форми та засоби пізнання, як ідея проблема, гіпотеза, концепція, теорія

Ідея — це форма наукового пізнання, яка відобра жає зв'язки, закономірності дійсності і спрямована на п перетворення Ідея в науковому пинанні виконує баї а то функцій, основними з яких є 1) підсумовування досві ду попереднього розвитку знання, 2) синтезування знан ня в цілісну систему, 3) виконання ролі активних еври стичних принципів пояснення явищ, 4) спрямування пошуку нових шляхів вирішення проблем Ідея одно часно є і формою осягнення в мисленні явищ об'єктив ноі дійсності, і включає в себе усвідомлення мети й про ектування подальшого розвитку пізнання та практнч ного перетворення світу Ідея не просто відображає дійсність такою, як вона існує тут і тепер, ліе і п ро-іви ток в можливості, в тенденції, вона фіксує не лише суще але і належне, спрямовує пізнавальну діяльність люди ни на практичне перетворення дійсності

Проблема — це форма наукового пізнання, що є єдністю двох змістовних елементів знання про незнан ня і передбачення можливості наукового відкриття Проблема є відображенням ситуації, яка об'єктивно ви никає в процесі розвитку суспільства як протиріччя між знанням про потреби людей у яких небудь резульїа тивних практичних та теоретичних діях і незнанням шляхів, засобів, знарядь їх реаіізаціі Проблема це суб'єктивна форма вираження необхідності розвит ку знання, яка відображає суперечність між знанняч і дійсністю або протиріччя в самому пізнанні, вона с одночасно засобом і четодоч пошуку нових знань Постановка проблеми це вихід із сфери уже вивче ного в сферу того, що ще належить вивчити Як пошуковий метод проблема включає в себе нове знання, а її воно має характер припущення і поряд з істинними положеннями містить також і оману. Проблема — це етап зародження нових знань, що має активний пошу­ковий характер, і в якому істинне переплітається з не-істинним, об'єктивний зміст не відділений від суб'єктив­ного. Це також початковий етап становлення наукової теорії. В такому разі проблема є джерелом розвитку теорії, пошуком шляхів її використання для вирішення практичних завдань, а також визначення меж її застосу­вання і, тим самим, виявлення її обмеженості. Розвиток пізнання можна уявити як перехід від постановки од­них проблем до їхнього вирішення, а потім до постанов­ки нових проблем та подальшого вирішення їх.

Гіпотеза — це форма та засіб наукового пізнання, за допомогою яких формується один з можливих варі­антів вирішення проблеми, істинність якої ще не вста­новлена і не доведена. Гіпотеза є формою розвитку наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від неповного, неточного знання до більш повного, точного. Гіпотези висуваються в контексті роз­витку науки для вирішення якої-небудь конкретної про­блеми з метою пояснення нових експериментальних да­них або ж для усунення суперечностей між теорією та даними експериментів шляхом проведення перевірки, доведення. Після цього гіпотеза перетворюється в на­укову теорію або замінюється новою гіпотезою. Вису­нення нової гіпотези, як правило, спирається на резуль­тати перевірки попередньої, навіть тоді, коли результа­ти були негативними. Тому стара гіпотеза, зрештою, стає необхідним історичним і логічним етапом станов­лення нової.

На основі трьох зазначених форм наукового пізнан­ня в їхній діалектичній єдності формується наукова концепція, яка обґрунтовує основну ідею теорії. Кон­цепція — це форма та засіб наукового пізнання, яка є способом розуміння, пояснення, тлумачення основної ідеї теорії, це науково обгрунтований та в основному дове­дений вираз основного змісту теорії, але на відміну від теорії він ще не може бути втіленим у струнку логічну систему точних наукових понять.

Теорія — це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність, яка має струнку логічну структуру і дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об'єкта Теорія на відміну від гіпотези є знанням достовірним, істинність якого до ведена і перевірена практикою Від інших видів досто вірного знання теорія відрізняється своєю точною лопч ною організацією і своїм об'єктивним змістом, а відповід но і своїми пізнавальними функціями Теорія дає змо гу зрозуміти об'єкт пізнання в його внутрішніх зв'яз ках і цілісності, пояснює багатоманітність наявних фактів і може передбачити нові, ще невідомі, прогнозуючи по ведінку систем у майбутньому Дві найважливіші функції теорії — пояснення та передбачення

Усі форми наукового пізнання (ідея, проблема, гшо теза, концепція, теорія) діалектично взаємопов'язані і взаємообумовлюють одна одну У сучасному науково му пізнанні, залежно від характеру об єктів пізнання методів та засобів їх вивчення, від особливостей вирі шуваних проблем, виділяють три основних види науко вих досліджень

Фундаментальні теоретичні дослідження, спрямовані на пошук принципово нових ідей шляхів і методів пізнання та пояснення Розвязання їх потребує глибокого аналізу розроблюваних систем наукового знання — теорій законів, гіпотез а також критичного вивчення пізнавальних можливостей методів та засобів наукового пізнання якими користується дослідник

Цілеспрямовані теоретичні дослідження Вчений тут, як правило, має справу з уже сформульованими теоретичними проблемами, йому належить критично вивчити раніше запропоновані рішення, емпірично перевірити визнані наукою закони, теорії, гіпотези Важливою метою цього виду наукового дослідження є розмежування перевірених та гіпотетичних знань

Прикладні наукові дослідження Вони спрямовані на практичне використання сформульованих законів та теорій, пошуки методів практичного застосування нових і вже відомих джерел енергії, способів створення нових засобів праці, матеріальних засобів пізнання і т ш Досить часто і прикладні дослідження ведуть до нових наукових відкриттів У науковому пізнанні розрізняють два рівні емпі­ричний та теоретичний Вони відрізняються глиби­ною, повнотою, всебічністю осягнення об'єкта, цілями, методами досягнення та способами вираження знань, ступенем значимості в них чуттєвого та раціонального моментів На емпіричному рівні здійснюється спосте­реження об'єктів, фіксуються факти, проводяться експе­рименти, встановлюються емпіричні співвідношення та закономірні зв'язки між окремими явищами На тео­ретичному — створюються системи знань, теорій, у яких розкриваються загальні та необхідні зв'язки, формулю­ються закони в їх системній єдності та цілісності

На емпіричному рівні наукового пізнання об'єкт відображається з боку його зовнішніх зв'язків і проя­вів, які доступні, в основному, живому спогляданню Логічною формою вираження знання емпіричного рівня є система суджень та умовиводів, за допомогою яких формулюються закони, що відображають взаємозв'язки та взаємодії явищ дійсності в їхній безпосередній даності На емпіричному рівні основний зміст знання одер­жується, як правило, з безпосереднього досвіду, з науко­вого експерименту На цьому рівні дуже важко, а іноді й неможливо визначити ступінь загальності та застосованості одержаного знання

На теоретичному рівні наукового пізнання об'єкт відображається з боку його внутрішніх зв'язків та за­кономірностей, які осягаються шляхом раціональної об­робки даних емпіричного пізнання, а суб'єкт за допомо­гою мислення виходить за межі того, що дається в без­посередньому досвіді, і здійснює перехід до нового знання, не звертаючись до чуттєвого досвіду Абстрактне мис­лення є тут не лише формою вираження результатів пізнавальної діяльності, а й засобом одержання нового знання На теоретичному рівні суб'єкт користується абстракціями більш високого рівня, ніж на емпірично­му Він здійснює сходження від емпіричних об'єктів до ідеалізованих, широко застосовує поняття, які не ма­ють емпіричних корелятів Теоретичний рівень науко­вого пізнання здійснюється на ширшому, багатоманітні­шому та складнішому емпіричному фундаменті, ніж зви­чайне емпіричне дослідження, засновується на перегляді, переосмисленні та розвитку попередніх теорій, що є од­нією з найважливіших його особливостей

Слід розрізняти поняття "чуттєве" та "раціональне" від понять "емпіричне" та "теоретичне" Поняття "чуттє­ве" та "раціональне" характеризують пізнавальні здіб­ності людини, а "емпіричне" та "теоретичне" — відносно самостійні етапи та рівні наукового пізнання Однак, незважаючи на зазначені відмінності, емпіричний та тео ретичнии рівні наукового пізнання органічно взаємопо­в'язані і взаємообумовлюють один одного в цілісній структурі наукового пізнання Емпіричне дослідження, виявляючи нові факти, нові дані спостереження та експе­риментів, стимулює розвиток теоретичного рівня, ставить перед ним нові проблеми та завдання Теоретичне дослі­дження, в свою чергу, розглядаючи та конкретизуючи теоретичний зміст науки, відкриває нові перспективи по­яснення та передбачення фактів і, тим самим, орієнтує та спрямовує емпіричне пізнання Теоретичний рівень також виявляє і вказує емпіричному ті межі, в яких ре зультати його істинні, в яких емпіричне знання може бути застосованим практично Саме в цьому і полягає еврис­тична функція теоретичного рівня наукового пізнання

Розглядаючи специфіку наукового пізнання, слід оха­рактеризувати і основні методи, які тут застосовуються Як уже зазначалося, метод наукового пізнання — це спосіб побудови та обгрунтування системи наукових знань або сукупність, послідовність прийомів і операцій, за допомогою яких здобувається нове знання На емпі­ричному рівні застосовують такі специфічні методи, як спостереження, вимірювання, експеримент, моделювання

Спостереження — це певна система фіксування та реєстрації властивостей і зв'язків досліджуваного об'єкта в природних умовах Здійснення спостереження перед­бачає постановку та усвідомлення пізнавальної мети, а також фіксування вихідних відомостей про об'єкт Структурними компонентами спостереження є сам спо стерігач, об'єкт дослідження, умови та засоби спостереження — прилади, установки, знаряддя Отримані в результаті спостереження дані у подальшому аналізу­ються, класифікуються, у разі необхідності на їх основі можуть будуватися схеми, таблиці, графіки, діаграми Спостереження не є пасивним методом, у ньому теж реалізується активний характер пізнання: по-перше, в цілеспрямованому характері спостереження, в наявності вихідної установки у спостерігача — що спостерігати, на які явища звертати особливу увагу; по-друге, у відбірковому характері матеріалу; по-третє, у виборі та констру­юванні засобів спостереження та опису. З розвитком пі­знання на перший план у спостереженні дедалі більше виступають такі його сторони, як мета, план, теоретичні установки, осмислення результатів; зростає роль теоре­тичного мислення у спостереженні. Метод спостережен­ня є обмеженим, оскільки за його допомогою можна лише зафіксувати певні властивості і зв'язки об'єкта, але не можна розкрити їхньої природи, сутності, тенденцій роз­витку. Але це дуже надійний і ефективний метод пізнан­ня. Він найпростіший і використовується у тих випад­ках, коли не можна застосувати інші методи, наприклад, експеримент. Найважливіша ознака методу спостережен­ня — під час дослідження дослідник не втручається у той процес, який досліджується. Спостереження широко використовується, наприклад в астрономії, багатьох інших науках про природу, в демографії, соціології тощо.

Метод вимірювання являє собою певну систему фіксації та реєстрації кількісних характеристик дослі­джуваного об'єкта за допомогою різноманітних вимірю­вальних приладів та апаратів. Вимірювання — це про­цес визначення відношення однієї кількісної характе­ристики об'єкта до іншої однорідної з нею, прийнятої за одиницю виміру.

Експеримент — це метод емпіричного рівня науко­вого пізнання, коли явища вивчають за допомогою доціль­но обраних чи штучно створених умов, що забезпечують перебіг у чистому вигляді тих процесів, спостереження за якими необхідне для встановлення закономірних зв'язків між явищами. Експеримент широко застосову­ють не лише в природничих науках, а й у соціальній практиці, де він відіграє значну роль у пізнанні та управ лінні суспільними процесами. Проведення експримен тальних досліджень передбачає здійснення ряду пізна­вальних операцій: 1) визначення мети експерименту на основі наявних знань; 2) обгрунтування умов експерименту; 3) розробка основних принципів, створення тех­нічних засобів для проведення експерименту; 4) спо­стереження, вимірювання та фіксація виявлених у ході експерименту властивостей досліджуваного об'єкта; 5) статистична обробка результатів експерименту; 6) кла­сифікація та порівняння статистичних даних.

Які переваги має експеримент порівняно із спосте­реженням та іншими методами наукового пізнання? Ек­сперимент дає можливість досліджувати, по-перше, об'єк­ти в так званому чистому вигляді; по-друге, в екстре­мальних умовах, що сприяє більш глибокому проник­ненню в їхню сутність; по-третє, важливою перевагою експерименту є його повторюваність. У процесі експе­рименту необхідні спостереження, порівняння, вимірю­вання можуть проводитися стільки разів, скільки необ­хідно для одержання достовірних даних. Саме завдяки цій своїй особливості експериментальний метод у нау­ковому пізнанні набуває особливого значення і цінності.

Аналіз — це процес поділу у думці або фактично предмета на складові частини (сторони, ознаки, власти­вості, відношення) з метою всебічного вивчення цих ча­стин і предмета як цілого.

Синтез — це процес поєднання в єдине ціле частин (сторін, ознак, властивостей, відношень) предмета, роз'єд­наних у процесі аналізу. Аналіз і синтез діалектично взаємообумовлені методи наукового дослідження. Вони відіграють важливу роль на всіх етапах наукового пізнання. В операціях мислення аналіз і синтез висту­пають як логічні прийоми мислення, що здійснюються за допомогою абстрактних понять. Поділ цілого на скла­дові частини дозволяє виявити будову предмета, що до­сліджується, його структуру, зв'язки між окремими скла­довими, відділити суттєве від несуттєвого, складне звес­ти до простого. Однією із форм аналізу є класифікація предметів і явищ. Аналіз явища у процесі розвитку дозволяє встановити різні етапи цього процесу, виявити суперечливі тенденції тощо. Мета аналізу — пізнання частин як елементів складного цілого. Синтез допов­нює аналіз і перебуває з ним у нерозривній єдності.

Абстрагування — це відволікання від певних власти­востей та відношень об'єкта і одночасно зосередження основної уваги на тих властивостях та відношеннях, які є безпосереднім предметом наукового дослідження. Аб­страгування сприяє проникненню пізнання у сутність явищ, руху пізнання від явища до сутності, огрублює, схематизує цілісну рухому дійсність. Саме це і забезпе­чує більш глибоке вивчення окремих сторін предмета "в чистому вигляді", і тим самим проникнення в їхню сутність. Абстрагування є лише моментом і зникає в процесі відображення дійсності в її діалектичних взаємо­зв'язках та розвитку. Сучасна гносеологія розглядає абстрагування в органічній єдності з аналізом і синтезом, узагальненням та іншими методами наукового пізнання.

Узагальнення — це метод наукового пізнання, за допомогою якого здійснюється сходження до загальних ознак та властивостей певного класу об'єктів, перехід від одиничного до особливого і загального, від менш загального до більш загального.

Індукція — це такий метод наукового пізнання, коли на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне, це спосіб міркування, за допомогою якого вста­новлюється обгрунтованість висунутого припущення чи гіпотези. В реальному пізнанні індукція завжди висту­пає в єдності з дедукцією, органічно пов'язана з нею.

Дедукція — це метод пізнання, за допомогою якого на основі загального принципу логічним шляхом,з од­них положень як істинних з необхідністю виводиться нове істинне знання про окреме. За допомогою цього методу окреме пізнається на основі знання загальних законо­мірностей. Логічною підставою дедуктивного методу є аксіома: "Все, що стверджується або заперечується віднос­но всього класу предметів, стверджується або заперечуєть­ся і відносно кожного предмета цього класу".

Моделювання — це вивчення "об'єкта (оригіналу) шляхом створення та дослідження його копії (моделі), яка замінює оригінал, ті його сторони та властивості, що є предметом наукового інтересу. Моделювання — це опосередкований метод наукового дослідження об'єктів, коли безпосереднє вивчення їх з певних причин немож­ливе, ускладнене, чи недоцільне. Метод моделювання надзвичайно розширює можливості наукового пізнання, оскільки дає змогу наочніше уявляти досліджувані явища, "наближати" їх, усувати шкідливий вплив супро­відних сторонніх факторів, тобто досліджувати їх у "чис­тому вигляді". Розрізняють дві групи моделей: матері­альні та ідеальні. Матеріальні моделі — це об'єкти (тіла, процеси), що підпорядковуються у своєму функ­ціонуванні природним закономірностям. Ідеальні існу­ють у відповідній знаковій формі і функціонують за законами логіки, які, зрештою, є відображенням матері­ального світу. До ідеальних моделей належать резуль­тати логіко-математичного та інформаційного моделю­вання. На сучасному етапі розвитку наукового пізнан­ня особливо велика роль належить комп'ютерному мо­делюванню. Комп'ютер, який працює за спеціальною програмою, здатний моделювати найрізноманітніші ре­альні процеси: коливання ринкових цін, орбіти косміч­них кораблів, зростання народонаселення та інші параметри або сторони розвитку природи, суспільства чи окремої людини.

Ідеалізація — це спосіб логічного моделювання, за­вдяки якому створюються ідеалізовані об'єкти. Ідеалі­зація спрямована на побудову уявних об'єктів. Резуль­тати ідеалізації — не довільні. У граничному разі вони відповідають окремим реальним властивостям об'єктів або допускають інтерпретації їх на підставі даних емпі­ричного рівня наукового пізнання. Ідеалізація пов'яза­на з "експериментом в уяві", внаслідок якого з гіпоте­тичного мінімуму деяких ознак поведінки об'єктів відкриваються або узагальнюються закони їхнього функ­ціонування. Межі ефективності ідеалізації визначаються практикою.

Аксіоматичний метод — це метод дослідження та побудови наукової теорії, за яким деякі її твердження приймаються як вихідні аксіоми, а всі інші положення виводяться з них шляхом міркування за певними логіч­ними правилами. Аксіоматичний метод широко засто­совувався ще в античності, згадаємо геометрію Евкліда, яка спирається на 5 аксіом. Прикладом застосування аксіоматичного методу в науковому пізнанні XX ст. може бути теорія відносності А.Ейнштейна.

Необхідною умовою істинності знання, отриманого за допомогою аксіоматичного методу, є внутрішня несуперечливість. Але вона свідчить лише про те, що теорія правильно побудована, а не про те, що вона істинна. Аксіоматично побудована теорія може бути істинною лише в тому випадку, коли істинні і самі аксіоми, і ті правила, за допомогою яких одержані всі решта поло­жень теорії.

Гіпотетико-дедуктивний метод — це метод науко­вого дослідження, який полягає у висуванні гіпотез про причини досліджуваних явищ і у виведенні з цих гіпо­тез висновків шляхом дедукції. Якщо одержані резуль­тати відповідають усім фактам, даним у гіпотезі, то ця гіпотеза визнається достовірним знанням. Проте емпі­ричне підтвердження результатів гіпотези ще не гаран­тує її істинності, а заперечення — ще не свідчить про хибність її в цілому. Знайомство з загальною структу­рою гіпотетико-дедуктивного методу показує, що це складний комплексний метод пізнання, що містить у собі всю багатоманітність методів та форм наукового пізнання, і спрямований на відкриття та формулювання законів, принципів, теорій.

Історичний метод передбачає розгляд об'єктивно­го процесу розвитку об'єкта, реальної його історії з усі­ма її особливостями; це певний спосіб відтворення в мисленні історичного процесу в його хронологічній по­слідовності та конкретності.

Логічний метод — це метод, за допомогою якого мислення відтворює реальний процес розвитку об'єкта пізнання. За допомогою логічного методу відображу­ються основні етапи історичного розвитку об'єкта, його якісні зміни. Логічний метод дає основний принцип для всебічного вивчення історичного розвитку об'єкта, а коли вивчення грунтується на знанні сутності, то стають зро­зумілими і різноманітні історичні подробиці. Звичайно, логічна форма не здійснюється ніде і ніколи, але вона відображає суттєві моменти історичного процесу, і тому необхідна для вивчення і розуміння об'єкта пізнання. Теорія предмета, таким чином, є джерелом розуміння його історії, а дослідження історії в свою чергу збагачує теорію, доповнює і розвиває її.

Завданням історичного дослідження є розкриття кон­кретних умов розвитку тих чи інших явищ. Завданням же логічного дослідження є розкриття ролі, яку окремі елементи системи відіграють у складі розвитку цілого Діалектика логічного та історичного є одним з основних принципів сучасної філософи та методологи науки

Аналіз методів наукового пізнання, їхнього змісту, специфіки, значення для пізнання дає змогу визначити науковий метод як внутрішню закономірність руху людського мислення, або як "пересаджену" та "переве­дену" в людську свідомість об'єктивну закономірність, що використовується як знаряддя пояснення та пере творення світу Методи обумовлюються особливостями об'єкта та предмета пізнання, законами їх розвитку, за фіксованими у свідомості суб'єкта пізнання Метод пізнання має спрямовувати наукову думку відповідно до природи досліджуваного об'єкта, бути адекват ним йому Метод формується та розвивається в про­цесі активного впливу суб'єкта на об'єкт, твориться суб'єктом, але визначається об'єктом пізнання

Методологія наукового пізнання

Під методологією розуміють вчення, науку про мето ди наукового пізнання та перетворення дійсності, це один з аспектів гносеології, який розробляється таким п розділом, як логіка та методологія науки Однією з найбільш актуальних проблем сучасного етапу розвит­ку науки є питання про необхідність виділення поряд з емпіричним та теоретичним рівнями наукового пізнан­ня ще одного відносно самостійного рівня — метатеоретичного, який є передумовою самої теоретичної діяль­ності в науці

У сучасній філософи такі спроби зустрічаються в методологічних концепціях Т Куна та І Лакатоса Т Кун вводить поняття "парадигма", яке фіксує існування особ ливого типу знання, що не виконує безпосередньо пояс нювальної функції, а є умовою певного виду теоретич ноі діяльності з пояснення та систематизації емпірично го матеріалу Аналогічний смисл має також поняття "дослідницька програма", яке вводить у методологію науки І Лакатос і яке є своєрідним метатеоретичним утворенням, що містить набір вихідних ідей та методологічних установок, на які спирається наукове пізнання на тому чи іншому етапі розвитку суспільства

Великого поширення для визначення метатеоретичної та науково-дослідницької діяльності набуло понят­тя "стиль мислення", яке за змістом близьке до поняття "парадигма" Під стилем мислення розуміють певний історично конкретний тип мислення, який, будучи за­гальним для даної епохи, стійко виявляється у розвитку основних наукових напрямків та обумовлює деякі стан­дартні уявлення в метамовних контекстах усіх фунда­ментальних теорій свого часу Конкурентами поняття "стиль мислення" в сучасній теорії пізнання для фіксації метатеоретичного рівня наукового дослідження є поняття "картина світу", "власні і філософські основи науки", "теоретичний базис наукового пізнання", "умови пізнання" тощо

Чим відрізняється теоретичний рівень наукового пізнання від метатеоретичного? Якщо теоретичний рівень включає в себе сукупність пізнавальних процесів, спря­мованих на висування, розвиток та обгрунтування тео­ретичних гіпотез, а також тих процесів мислення, в яких реалізуються основні пізнавальні функції наукових те­орій (опис, пояснення, передбачення), то на метатеоре-тичному рівні на основі певних філософських устано­вок, узагальнення результатів теоретичної діяльності та самої практики наукового пізнання фіксуються за­гальні передумови теоретичної діяльності Якщо ос­новним елементом теоретичного знання є закон, відоб­раження необхідних та суттєвих зв'язків між явищами, то метатеоретичне знання формулюється у вигляді прин­ципів, у яких стверджується дещо уже про саму теорію і практику теоретичної діяльності

Під "картиною світу" тут розуміють сукупність за­гальних уявлень про структуру того чи іншого фраг­мента об'єктивної реальності, що вивчається даною на­укою і лежить в основі теоретичної діяльності в даній науці В понятті "стиль мислення" фіксується сукупність уявлень про саму структуру пізнавальної діяльності, про способи описування та пояснення явищ

Під поняттям "архетип теоретичного мислення" розуміють сукупність принципів, які на конкретному історичному етапі розвитку науки задають певний спосіб теоретичної діяльності для пояснення явищ, визначають вибір засобів цієї діяльності, відбір та прийняття її кінцевих результатів, а також зада­ють певне бачення світу, спосіб його відображення в науковому пізнанні, що в єдності визначає і певний тип теоретичного мислення, і сукупність допустимих заходів теоретичної діяльності. Проте він не детермінує теоре­тичну діяльність однозначно, а залишає місце і для твор­чої свободи теоретичного мислення.

Формування та функціонування архетипного знан­ня тісно пов'язане з філософськими поглядами певної історичної епохи. Саме в філософії зароджуються вихідні ідеї, визначальні риси конкретної наукової кар­тини світу та система гносеологічних методологічних установок науки. Архетип теоретичного мислення є істо­ричним утворенням і не лише включає в себе результа­ти науково-теоретичної діяльності, а й фіксує результа­ти розвитку всіх форм духовно-практичного освоєння світу, які теоретично відображаються в філософії. В цьому плані слід підкреслити, що так само як архетип теоретичного мислення є передумовою теоретичної діяль­ності в науці, і філософія є фундаментом формування самого архетипу теоретичного мислення.

Поняття, ідеї, принципи архетипного знання постійно є об'єктом філософської рефлексії. На архетипному рівні наука пізнає сама себе, свої логічні, методологічні та гносеологічні основи. Саме через вплив на форму­вання архетипу теоретичного мислення філософія сприяє формуванню категоріального ладу конкретно-наукового мислення.

Філософія не може втручатися в конкретний процес діяльності вченого на емпіричному та теоретичному рівнях наукового пізнання, проте вона значною мірою впливає на вибір та інтерпретацію базисних принципів архетипного рівня знання, які залежать від панівних у дану історичну епоху філософських установок. В той же час архетип наукового мислення є фокусом впливу конкретно-наукового пізнання на філософію, що сприяє розвитку змісту категорій самої філософії, оскільки в структурних елементах архетипного знання фіксуються узагальнені уявлення про структуру буття та науко­вого пізнання.

Провідною рисою і тенденцією сучасного етапу роз­витку наукового пізнання є його гуманізація. Мається на увазі не лише гуманістична переорієнтація викорис­тання наукових досягнень, а насамперед перебудова ме­тодологічних основ науки, стилю мислення, архетипу на­укового пізнання. Одним з головних завдань гуманізації наукового пізнання є формування нового гуманістично­го стилю мислення. Саме він є сполучною ланкою між основними методологічними принципами наукового пізнання і загальними ідеями, які виражають сутність того чи іншого світогляду, що є в ньому найважливішим і самоцінним. Серед найважливіших ідей, що визнача­ють методологічні основи гуманістичної орієнтації сучас­ного наукового пізнання, виділяють два основоположен­ня: по-перше, ідею культури як міри розвитку людини; по-друге, ідею єдиної науки про людину. Функціональ­но-ціннісна переорієнтація наукового пошуку в дусі єдиної науки як науки про людину передбачає таку якісну зміну в науці, коли її предметний зміст буде прямо зорієнтова­ним на гуманістичні цінності. Наука робить лише перші кроки в цьому напрямку. Але вже тепер намічаються глибинні інтегративні процеси, зумовлені взаємними стру­мами між природознавством та суспільними і гуманітар­ними науками на шляху їхньої взаємної гуманізації, контцентрації уваги навколо проблеми людини як найвищої цінності. Гуманістичний стиль мислення передбачає відродження на новому витку діалектичної спіралі роз­витку класичної ідеї єдності Істини, Добра та Краси як основи та квінтесенції духовної культури в цілому і нау­кового пізнання як її складової частини зокрема.

Контрольні запитання

У чому полягає специфіка донаукового, стихійно емпіричного пізнання3

Які характерні риси наукового пізнання?

Які основні форми і рівні наукового пізнання і чим вони відрізняються між собою? Чим змістовно відрізняються поняття "чуттєво сенситивне" та "раціональне" від понять "емпіричне" та "теоретичне' ?

Які загальнонаукові методи застосовуються як на емпіричному, так і на теоретичному рівнях наукового пізнання''

Що таке методологія наукового пізнання, її пред­мет та функції?

Який рівень, окрім емпіричного та теоретичного, виділяється сучасною методологією наукового пізнання?

Розкрийте зміст понять "парадигма", "дослідницька програма", "картина світу", "стиль мислення", "архетип наукового мислення"

9 Чи відрізняється теоретичний рівень наукового пізнання від метатеоретичного?

10 У чому полягає єдність, відмінність та взаємозв'язок філософи і методології науки?

4. Проблема істини в пізнанні. Істина і пізнання, істина і правда

Із самого початку усвідомлення пізнавальної проблематики перед людьми постало питання: якщо ми сприймаємо дійсність через певні наші образи, уявлення, поняття, то якою мірою можемо бути впевнені в їх надійності? Зазначене питання постає у гносеології як питання про істину пізнання Найпоширенішим є тлумачення істини як відповідності знань та уявлень дійсності. Але таке тлумачення не витримує серйозної критики. Так. людський інтелект у процесі пізнання створює так звані "ідеальні об'єкти" ("ідеальне коло" в геометрії, "ідеальний газ" у фізиці та ін.), але реальне нічого ідеального не існує. Далі, в процес пізнання ми залучаємо своє прагнення, уподобання, інтереси, ідеали, переконання, проте всі дані інтелектуальні утворення не можна привести у порівняння із якимись речами чи явищами дійсності. Пізнаючи об'єкт, ми розчленовуємо його на предметі, різних наук та напрямів пізнання. Але реально об'єкт єдиний. Чому відповідають наші предметні "зрізи" певного об'єкта? На це запитанні, з межах розуміння істини як відповідності знань дійсності навряд чи можливо

відповідності знань та уявлень дійсності (кореспондентська)

конвенціальна

прагматична регулятивна

Основні

концепції

істини

якась переконлива відповідь,. Теоретичне (абстрактне) пізнання неможливе без використання сліз і термінів. їх правильне вживання часто стає запорукою правильного розуміння процесів і результатів мислення. Але давно відомо, що остаточно визначити якийсь термін неможливо хоча б тому, що всі слова мови становлять систему без однозначно окреслених меж. Отже, концепція істини як відповідності знань реальності суттєво спрощує реалії пізнання.

Спробою обминути згадані складнощі була конвенціональна концепція істини: істиною слід вважати те, що більшість людей погоджується визнавати таким (у науці або й повсякденному житті). В науці з давніх часів існує переконання, що істиною можна вважати логічну несуперечливість наукової теорії. Доповнює ці погляди прагматичне тлумачення істини як ступеня корисності, ефективності, практичної виправданості знання. Але всі ці концепції істини мають свої досить помітні недоліки.

Так, очевидно, що питання про істину не можна вирішувати більшістю поданих за неї голосів (навіть, поданих фахівцями), так само, як і корисністю. Тому в сучасній гносеології авторитетною постає регулятивна концепція істини, згідно з якою знання розглядаються в якості таких інтелектуальних засобів, інструментів, моделей, що забезпечують оптимальність наших взаємодій зі світом. При тому враховують, що для забезпечення наших оптимальних стосунків із природною, суспільною та інтелектуальною реальністю нам потрібні як відчуття, абстрактні конструкції, так і досвід, експерименти, практика. У такому разі істина постає як інтелектуальна багаторівнева діяльність, унаслідок якої ми отримуємо надійні засоби та інструменти нашого життєвого самоздійснення.

♦ Отже, істина постає не як щось застигле, вічне, незмінне, а як спрямування інтелектуального складника суспільно-історичного життя на вироблення найбільш виправданих засобів людської взаємодії із світом. У цьому процесі наявні чуттєва, раціонально-логічна та досвідно-практична складові частини. Тому й ознаки істини на різних рівнях її функціонування можуть бути різні. Чуття засвідчує нам фактичність існування або неіснування будь-чого; Мислення фіксує суттєві та необхідні зв'язки, характеристики, риси реальності. Практика та досвід окреслюють умови та межі застосування розумових конструкцій.

Відзначимо найважливіше в понятті істини. Насамперед істина — це якісна характеристика людських інтелектуальних побудов, а не реальності. Але, крім того, істина — це не картина реальності в людському розумінні, а складне процесуальне розумове утворення, яке дає змогу констатувати наявне, виявляти суттєве та пересвідчуватись у можливостях знання.

Істина постає суттєвим поглибленням нашого сприйняття дійсності і водночас усвідомленням самого нашого пізнавального досвіду. Тобто, в кінцевому підсумку, істина — це належне в пізнанні, гносеологічний ідеал пізнання, те, чого ми прагнемо, бо врешті-решт, коли ми ставимо питання про поняття істини, то воно передбачає завершену повноту наших знань. Але це поняття, як і будь-яке еталонне, ідеальне утворення свідомості,

виконує функцію оцінки, виявлення ступеню наближення реального до еталонного, належного. В дійсності ж ні ідеального, ні еталонно завершеного не існує, а існують часткові, фрагментарні елементи можливої чи бажаної повноти. Тому істина наявна в реальному пізнанні, інакше ми були б неспроможні оцінювати знання. Проте вона наявна тут у вигляді лише окремих елементів, частинок нашого максимального наближення до оптимальних взаємодій із світом через інтелектуальне відтворення дійсності, багатоаспектне в усій її повноті та складності. Але дійсності не самої по собі, не відстороненої від людини, а дійсності як царин и людської життєдіяльності.

Істину як багатогранний інтелектуальний процес нелегко збагнути у всій повноті. Тому нерідкісними, а, скоріше, типовими, постають однобічні підходи до неї, які можуть виливатись:

• у позицію догматизму — перебільшення значення сталого, незмінного елемента в

пізнанні, прагнення вважати здобуті знання абсолютною істиною; Ч> у позицію релятивізму — перебільшення значення мінливості знань, проголошення

усіх знань відносними;

• у позицію утилітаризму — зведення до рангу істини тих знань, які на даний момент

виявились виправданими і корисними;

• у позицію нормативного ставлення до істини - істина недосяжна, проте слід

виділяти в пізнанні те, що є найбільш виправданим і приймати його в якості істини.

Усі ці реальні ознаки істини (сталий елемент пізнання, його мінливість, практична виправданість, нормативна спрямованість до ідеальної повноти) входять у зміст наших знань. Залежно від їх конкретних складників особливостей побудови та обгрунтування знання якісно характеризують як очевидні, вірогідні, достовірні, правдиві, правильні та істинні И останньому випадку йдеться насамперед про наукові знання.

Очевидність характеризує максимально повне співпадіння ментальних засобів та утворень із тим, що входить в людське сприйняття або розуміння. Як правило, очевидність супроводжується відсутністю найменших сумнівів щодо точності знання. Достовірність засвідчує наявність у певних знаннях тих чи інших (чуттєвих, логічних, смислових, об'єктивних чи суб'єктивних) ознак істинності. Вірогідність стосується оцінки знань на міру їх виправданості. коли немає точних свідчень про їх помилковість або про достовірність. Правильні знання - це знання, що відповідають усталеним нормам або правилам їх вибудовування та використання.

В негативному плані якість знання оцінюється через поняття: а) заблудження - коли знання сприймаються як достовірні, достатньо повні хоча мають такий ступінь неповноти, який реально виводить їх за межі достовірності. Заблудження - це не навмисне, а мимовільно невиправдане відношення до якості знання; б) помилки - коли порушується правильність у змісті, формі або функціонуванні знання; в) хиби (хибності) - коли знання свідомо перекручуються, але подаються як істинні чи достовірні (щоправда, в логіці існує свій, спеціальний та більш чіткий критерій хибності).

Пізнання є органічною складовою частиною людської життєдіяльності. Завдяки пізнанню людина дістає можливість ставитися до дійсності свідомо, зі знанням, оцінювати її, розуміти та збільшувати свої життєві можливості. Але акцентування лише позитивної сторони пізнання було б проявом однобічного підходу до нього. Із глибин історії до нас дійшло свідчення зовсім іншого його тлумачення: "Я віддався моїм серцем, щоб спізнати

мудрість, спізнати глупоту і безумство, і я довідався, що й це гонитва за вітром, бо у великій мудрості — велика журба. Хто додає знання, додає страждання" (Біблія, Проп., 1, 17—18).

Бачення знання і пізнання у негативному аспекті засвідчено також давньогрецькими міфами (зокрема про царя Едіпа) та відомою ренесансною легендою про доктора Фауста. Французький філософ А. Берґсон пояснював негативні аспекти пізнання його обмеженістю, фрагментарністю, тим, що знання розтинає суцільність буття і тому неминуче його механізує, убиваючи життєвість.

Спираючись на виділені основні змістові акценти в понятті пізнання, ми можемо додати, що негативні аспекти пізнання пов'язані також із бажанням з його допомогою володіти реальністю, використовувати пізнане виключно з утилітарними, проте - частковими та обмеженими цілями і намірами. Саме останні моменти дають змогу зрозуміти, чому успіхи пізнання призвели до жахливої сучасної екологічної кризи, чому потужним прискорювачем пізнавальної діяльності впродовж останніх століть були військові потреби і розробки в галузі створення зброї масового знищення людей.

♦ Урахування як позитивних, так і негативних проявів пізнання підводить до думки, що його не можна відривати від цілості людини, що пізнає Знання може мати суто інформативний характер, характер зовнішньої обізнаності і не зачіпати глибинних інтересів людини Таке знання легко перетворюється на засіб діяльності і навіть на товар Але, крім того, знання може бути органічним глибинам людської особистості, внутрішньо, іманентно зрозумілим людині через те, що воно здобуте шляхом "поту і крові" У такому варіанті знання постає пов’язаним із намаганням досягти через пізнання найважливішого для людини самопізнання, вищих життєвих сенсів, життєвого щастя та душевної рівноваги Таке знання ми вже не можемо протиставляти ні людині, ні суцільності буття

У зв'язку з цим поряд із поняттям істини в оцінці пізнання використовується ще й поняття правди. За загальним визначенням, правда—це істина, поєднана з життєвою позицією людини, пошуком, досвідом, здобутками та втратами. Якщо істина як ідеал науки передбачає відсторонене, об'єктивне окреслення того, що є, і таким, яким воно є, то правда синтетична, завжди чиясь, а не абстрактна. Правду не можна вилучити з реалій життя, з усієї гами людських почуттів, прагнень, страждань та сподівань. Тому мистецьке пізнання, як і творчість узагалі, ми оцінюємо не за допомогою поняття істини, а через правду, бо дійсність тут постає в окресленнях людського ставлення до неї.

Отже, правда характеризує знання і пізнання як людську, цілісну, особистішу позицію щодо світу і буття.