Тема 8. Провідні типи мислення

Прийняти вважати, що провідних типів мислення три.

Художнє – стосується сфери емоційної, домінують символічні засоби комунікації, а символ – це зажди образ

Наукове – стосується сфери пізнавальної, домінують знакові засоби комунікації, а знак – це носій поняття.

Практичне – стосується сфери вольової, домінують сигнальні засоби комунікації, а сигнал – це завжди дія.

Журналіст – практик, його мислення емпіричне. Останнім часом почали говорити про дефілологізацію журналістики. Мовляв, ним стати може будь-який представник практичної сфери діяльності: юристи, економісти, історики і т.д. Безумовно, але за однієї умови, якщо він фахово володіє мовою. Тобто є свідомими мовцем. Без цього, якими б знаннями в галузі історії, політології, економіки і т.д. він не володів, стати справжнім професіоналом не зможе, бо мова є і завжди буде першоосновою журналістики.

Ім’я не є сигналом. Номер телефону не є ім’ям, хоча за ним і можна визначити певну людину, як і за номером машини. Деякі вчені стверджують, що „сигнали” та „дії” співвідноситься з річчю виключно випадково й ніякого відношення до її сутності не мають. Це і так, і не так. Якщо говорити про трансцендентальну сутність, тоді, можливо, і так, а якщо про соціальну, тоді далеко не завжди.. Адже за номером машини (скажімо, спеціальному), а тим більше за її маркою, або адресою чи номером телефону (також спеціальному), або ще якимось іншим „сигналом” можна чимало взнати про людину такого, що буде її характеризувати. Згадаймо Шерлока Холмса. Якщо ж погодитись із точкою зору згаданих науковців, то треба визнавати, що постійно помиляються журналісти, які своїми текстами намагаються поіменувати різні соціальні явища, події, їх учасників саме за різними „сигналами” та „діями”.

Інша справа, наскільки точно тлумачить „сигнали та дії” журналіст, а потім реципієнт. Навіть найбільш близьке до сутності тієї чи іншої речі ім’я ще не гарантує її розуміння, бо для цього треба задіяти певні фонові знання, докласти вольових та інтелектуальних зусиль. Якщо ж останні витрачаються лише на подачу (або сприйняття) сигналу, без усвідомлення сутності імені, то сигнал буде містити в собі дезінформацію. До речі, це також одна з причин того, що ЗМІ є генераторами міфів (у некращому з розумінь цього явища). Отже, як і будь-яке слово, ім’я має об’єктивні й суб’єктивні виміри та його розуміння. Ця протилежність, за твердженнями О.Потебні, пов’язана з іншою – протилежністю мови й розуміння. Досягнення ж об’єктивності вимагає вольових зусиль, передусім аби чинити спротив власній суб’єктивності.

США. Об’єктивно – країна у певних кордонах з певною кількістю населення і т.д. Суб’єктивно – 1) зразок демократії, громадянських свобод і матеріального процвітання; 2) оплот імперіалізму, агресор, світовий жандарм, імперія зла…

Очевидно, що сутність поіменованого явища деформується, розмивається при суб’єктивних вимірах, неминучих при сприйнятті імені. Особливо масовою аудиторією. Це слід враховувати журналістам і створювати такі тексти, які б зводили суб’єктивність як автора, так і реципієнта до мінімуму. Звідси жорсткі вимоги щодо об’єктивності фактів, авторських суджень у новинних повідомленнях.

Між словом, знаком і сигналом не існує ніякої ієрархічної підпорядкованості, вони є передусім носіями думки і в залежності від контексту заміняти одне одного (Іди сюди! – Жест рукою. – Інший знак: квіти на підвіконні). Думка так чи інакше завжди пов’язана з інформацією, яку людина здатна усвідомлювати (на відміну від тварин) за допомогою мови, яка дає значення і сигналам, і діям, і знакам. Маємо право сказати, що якраз мова й виокремлює людину з природи. Певна інформація закладена, безумовно, у генах як людей, так і тварин, але ж у людей є шанс усвідомити цю інформацію, тобто стати істотами, які містять інформації більше, ніж закладено природними, інстинктивно-рефлекторними програмами. Тільки появою істот, які містили інформації більше, ніж у генах, можна пояснити появу людства, а джерело цієї інформації передусім – соціум.

Оскільки сутність журналістики – передача інформації, то божою чи не божою справою вона є – залежності від того, який вектор обирає журналіст – впливати на розум, духовне начало в людині, через інстинктивно-рефлекторну систему, аби примусити його слугувати началу тваринному, чи впливати на інстинктивно-рефлекторну систему через розум, аби підкорити останню началу духовному, тобто здатності людини до самопізнання.

Ім’ям може стати цілий текст. Власне, будь-який текст – це спроба поіменувати якесь явище, ту чи іншу річ, ситуацію, подію (повністю або якийсь аспект). Тобто будь-яка вербальна діяльність має відношення до найменування.

Проблеми, породжені опозицією між індивідуальним (автором) і соціальним (реципієнтами), так чи інакше також розглядалися в попередніх курсах. Серед причин неадекватного сприйняття повідомлення масовим читачем, глядачем чи слухачем – опосередкованість контакту, роздільність в часі та просторі комуніканта й комуніката (всілякі „шуми”, неможливість будь-яких уточнень та пояснень, адресат є невизначеною множиною з дуже широким спектром психологічних рис тощо). Власне, тут передусім протиріччя між текстом і дискурсом, тобто текстом в певному контексті. Звідси розуміння останнього редактором набуває непересічного значення.

До контексту відносяться особливості психології як індивідуального(автора), так і загального (масової аудиторії) плану. До авторських помилок, спричинених його психологією, прийнято відносити „помилки втомленості або, навпаки, занадто великої активності”. Останні проявляються як відхилення від основного напряму викладу, що призводить до тематичної неоднорідності, а також як пропуски необхідних деталей, або повторення вже сказаного тощо. Існують ще й „помилки інерції авторського письма” (використання лексичних та синтаксичних штампів).

Є також помилки, що спричинені природою внутрішнього мовлення, коли автор не завжди може в зовнішньому мовлення (фенотипі) відтворити те, що присутнє в його внутрішньому мовлення (генотипі), але не помічає цього. Передусім тому, що в моменті його оцінки завжди присутній момент намірів, тобто при читанні власного тексту він „бачить” і смисли генотипу, тоді як у читача таке „бачення” відсутнє.

Не може автор адекватно відтворити у фенотипі первісний, тобто генотиповий варіант твору тому, що внутрішнє мовлення має такі особливості, як скорочений, згорнутий, гранично предикативний синтаксис, зредукованість (спрощення, ослаблення) фонетичного боку мовлення й переважання індивідуального розуміння слова над його значенням у загальновживаному розумінні. Через ці особливості, зазначає Н.В.Зелінська [Теоретичні засоби роботи редактора над літературною формою тексту (літературне опрацювання тексту). – К.УМК ВО, 1989. – 49.], первісний варіант твору не може бути адекватно переданий у фенотиповій формі, а відтак підлягає своєрідному перекладу. Перекладу ж завжди притаманні певні втрати, недоліки. Серед них – суб’єктивізм слововживання, „недорозгорненість” синтаксису, невдале звукове (фонетичне) оформлення тексту (немилозвучність, виникнення інших слів на стикові вжитих: доярка Катя, вельми можливо, тому мужність і т.п.). Звідси – потреба в редакторській інтерпретації тексту, коли текст відтворюють, як говорить М.Д.Феллер, „за повної або часткової зміни способу його вираження” […], називають прямо те, що було тільки припущенням або здавалося (момент наміру в оцінці) само собою зрозумілим, скорочують „розжовування” теми, зайві деталі, непотрібні подробиці тощо.

Власне, кожна людина так чи інакше інтерпретує себе в усному мовлені: „Це треба розуміти так...”, „Я мав на увазі...”, „Я говорив зовсім про інше...”, „Я хотів сказати...”

Аби уникнути невдалих „перекладів” з генотипового варіанту тексту та пов’язаних з цим помилок, автору пропонують використовувати так звані „три принципи популяризації”:

• перекладати проблему, викладену у фенотипі, на мову слухача (уявного);

• конкретизувати абстрактні поняття, положення за допомогою ілюстрування (наведення прикладів) та відповідного мовного контексту;

• художньо викладати, тобто трансформувати науковий виклад шляхом застосування художніх прийомів;

• навпаки, трансформувати занадто метафоризований або символізований виклад у більш зрозумілий масовому читачеві, використовуючи пояснення суто літературознавчого характеру (наприклад, у рецензіях, есеях, нарисах про митців тощо).

Приклади (самостійно)

Глибина аналізу редагованого тексту залежить від мотиву, який спонукає людину до редагування. Чим змістовніший мотив критики (у журналістиці – суспільно-важливіший, а не тільки заради виконання службових обов’язків). Однак мотиви такі виникають не стільки за бажанням, скільки під впливом умов життя, в залежності від ставлення людини до того, що відбувається довкіл. Редактор у ЗМІ повинен мати передусім активну громадянську позицію, бути небайдужим до соціальних проблем суспільства.