55.Конст форми безпосередньої демократії поняття та види.

безпосередньої демократії — сукупність форм прямого волевиявлення громадян у питаннях державного і суспільного життя; безпосереднє здійснення волі громадян в окремих галузях управління державою і суспільством.

(грец.— народовладдя, від, — народ і — влада) — форма прямого народовладдя, здійснення влади народом безпосередньо, без створення постійних або ін. інститутів, у формах, передбачених конституцією, ін. законами. Грунтується на заг. принципі, що в дем. д-ві воля народу й держ. влада мають бути тотожними, що сам народ повинен брати безпосередню участь у прийнятті важливих політ, рішень, у здійсненні влади. Що ж до представн. органів, то їх необхідно звести до мінімуму й зробити повністю підконтрольними гр-нам. Б. д. має глибоке істор. коріння, що сягає вглиб часів античності й раннього Середньовіччя, коли гр-ни брали безпосередньо участь у вирішенні значущих питань держ. і громад, життя. У теор. плані Б. д. досягла класич. рівня обгрунтування у державотв. концепції франц. просвітителя 18 ст. Ж. Ж. Руссо. Відтоді вона незмінно перебуває у полі зору вчених і політиків. Особливого розвитку і дискусійного характеру проблема Б. д. набула в зх. політол. концепціях починаючи з 60-х рр. 20 ст. її прихильники акцентують увагу на позит. сторонах, до яких відносять насамперед: вплив на всебічну демократизацію сусп-ва, соціальну емансипацію і само-реалізацію особистості; ширші можливості, порівняно з представн. інститутами, для вираження інтересів і волі народу; забезпечення стійкої легітимації влади, подолання політ, відчуження гр-н і, як наслідок, зростання стабільності політ, системи та ефективності управління; забезпечення контролю за політ, інститутами і посад, особами, подолання зловживань владою, відриву правлячої еліти від народу, бюрократизації чиновництва та ін. Противники Б. д. вказують на негат. сторони і слабкі місця Б. д., а саме: низька ефективність і безконтрольність політ, рішень внаслідок прийняття їх широким загалом; пост, небезпека виникнення тоталітаризму або популіст, авторитаризму, пов'язана з властивою масам схильністю до ідеол. диктату, й ущемлення свободи в ім'я рівності; складність і дорожнеча практич. здійснення прямого народовладдя; неможливість залучити більшість гр-н до система-тич. участі в управлінні без примусу, внаслідок небажання значної частини населення займатися політикою, тощо.

56.Іститут референдуму в зк.

Референдум – голосування виборців, на якому вирішуються питання державного чи місцевого значення.

Об-том волевиявлення є не л-на (кандидат), а конкрет.питання (законопроект..)

Рез-ти реф-думу визнач-ся тільки за мажори тар.с-мою.

Різновид реф-думу – плебісцит – опитування нас.про політ.долю тер., на якій воно проживає.

Питання, які виносяться на референдум називаються формулою референдума, і можуть передбачати позит.чи негат.відповідь, а також вибір з декількох варіантів рішення. Приймається те ріш-ня, яке набрало найбільшу к-сть голосів.

На реф-дум не можуть виноситися такі питання:

• надзвичайного і невідкладного х-ру (напр..прийняття екстраординарних і термінових заходів по забезпеченню здор.і безпеки нас.);

• які вимаг.спец.знань (напр..прийняття і зміни бюджету);

• відповідь на які відомі наперед (напр..підвищення зарплати, зменш.податків);

• питання про амністію і помилування;

• питання про форсмування складу ор-нів держ.вл.і ор-нів місц.самовр.

Класифікація реф-мів:

• за тер.ознакою:

1. заг/нац.

2. регіональні.

• Залеж.від змісту законопроекту:

1. конст. (прийн.чи внес.поправок у к-цію)

2. звичайні.

1. обов. (к-ція встановл.перелік питань, які приймаються лише шляхом референдума)

2. факультативні (ріш.може бути прийняте й ін.шляхом).

• за х-ром рішення, яке приймається:

1. імперативні;

2. консультативні;

3. стверджуючи (затверджується ріш.ор-нів вл.);

4. заперечні (відхиляючі).

Можуть проводитися також реф-ми з питань зовн.п-ки. Так, в 1995 р.виборці Австрії, Швеції і Фінляндії виразили згоду на вступ цих д-в в Євросоюз, в Швейцарії в 2001 році б-сть гром-н виступили проти такого вступу.

З-во про реф-думи встановл.заборону на проведення всенар.реф-мів в умовах війс.чи надзвич.стану. За заг.пр-лом не проводиться реф-дум по одному і тому ж пит.двічі, або може проводитися ч-з певний строк (Іспанія, Болгарія – 3 роки, Венгрія – 2 роки, Канада – 10 років).

Як пр-ло реф-дум вваж.таким, що відбувся, якщо в ньому взяли участь більше половини за реєстр.виборців, а ріш.приймається більшістю голосів від тих, хто взяв участь у голосуванні.

В багатьох кр-нах за ост.час роль реф-думів зросла, так в 20ст. в Європі відбулося 101 реф-дум, в Азії – 18, в Амер. – 25, в Австрал. – 45, в Африці і Сході – 54.

Є і кр-ни, в т.ч. демократичні, в яких реф-думи ніколи не проводилися (Голландія), в деяких кр-нах вони проводилися 1-2 рази за всю історію (Великобрит.).

Бувають випадки, коли реф-думи проводяться в умовах значного тиску на психіку виборців та навіть в умовах насилля і погроз (в авторитар.режимах – в Пакистані особам, які не з’явились на вибори одобрити кандидатуру През-нта грозило тюрем.ув’язненя), мали місце і прийняття реакційних рішень реф-думом (в Гітлерівській Нім. в 1933р. по пит.виходу з Ліги націй, 1934 р.- по пит.суміщення посади през-нта з постом фюрера, 1938 р. – про принд.Австрії до Нім.).

Батьківщиною реф-думів вваж.Швейцарія, де вони провод.найчастіше.

Ініціатиів проведення реф-думу може бути: 1. парламентська (50 депутатів Парл-нту Венгрії), 2. урядова, 3. президентська (Франція) і 4. народна (500 тис.підписів виборців в Італії).

Рез-ти реф-думу визначаються по різ. Напр.. в Італії для прийн.ріш.необх, щоб в голосуванні взяли участь більшість виборців і щоб за нього було зібрано більшість поданих голосів; в Данії пит.вваж.прийнятим, якщо число поданих голосів «за» більше ніж к-сть голосів «проти», але не менше 40% голосів, внесених в списки виборців; В Австрії ріш.вваж.прийнятим, якщо за нього проголос.більшість осіб, які взяли уч.в голосуванні. Для одобрення конст.питань необх.більша к-сть голосів для прийн.ріш, ніж для прийняття звичайних рішень, неконст.

Д 57.Плебісцид поонятт та приктика застосування

Плебісци́т (лат. plebiscitum, букв. — рішення народу) — 1) В Стародавньому Римі рішення плебейських народних зборів. 2) форма загального голосування, різновид референдуму.

на всенародне голосування (референдум) або опитування (плебісцит) Хоча плебісцит так само не несе ніяких наслідків, бо є консультативним (опитуванням). Плебісцит - це голосування виборців, але часто плебісцитом називають голосування з питання про політичну долю держави або території, на якій воно розташоване. Хоча в деяких країнах (Бразилія, Пакистан) плебісцитом називають будь-який обов'язковий референдум.