5. Зв'язок історії української мови з нелінгвістичними науками.

Із нелінгвістичних дисциплін історія мови безпосе­редньо пов'язана із наукою про історію українського народу. Знання історії допомагає враховувати вплив позамовних чинників на формування мови (розселення народу, його контакти, статус нації чи народності — підневільна (самостійна), державна (бездержавна), взає­мозв'язки і напрям розвитку українських діалектів.

При дослідженні історії мови використовують на­дбання археології, яка сприяє з'ясуванню питання розселення носія мови, визначенню стану писемності (якщо трапляються написи), культури. Реконструйова­ні мовні факти, коли вони підтверджені даними архео­логії, етнографії, фольклору, завжди достовірніші, ніж гіпотетичні.

6. Джерела історії української мови.

Комплексно вивчити шляхи формування мови наро­ду — означає дослідити лексичний, фонетичний, грама­тичний матеріал, який свідчить про зміни, що відбулися в мові на певних етапах її становлення. Такий матеріал дають різноманітні джерела:

1. жива народна мова

2. писемні пам’ятки

3. свідчення споріднених мов

4. лексичні запозичення

5. топоніміка

6. письмові свідчення іноземних мов

7. Покажіть на прикладах, яке значення для історії української мови мають дані живої народної мови, оно­мастики, мовні запозичення, свідчення споріднених мов, пам'ятки іноземними мовами.

1. жива народна мова, що у своїх діалектах зберігає багато пережиткових явищ минулих епох, які при зіставленні із сучасними фактами дають змогу побачи­ти природу тих чи інших процесів, явищ, що розвива­лися на шляху становлення української мови. Напри­клад, на місці літературного /і/ у новозакритому складі слів ніч, стіл, піч північні українські діалекти фіксу­ють дифтонги [уо], [уе], [уи], [уі], [іе]. Отже, зміна ети­мологічних /о/, /е/ на /і/ відбувалася в частині укра­їнських говорів через стадію їх дифтонгізації;

2. лексичні запозичення, що можуть бути свідчен­ням контактності носіїв мови і стану їх економічного та культурного розвитку (найчастіше вони спричинені появою нової реалії). Для історика мови це — джерело додаткової лінгвістичної інформації, бо в запозичених словах, які проникають в українську мову, відбувають­ся аналогічні зміни. Російський мовознавець Олексій Соболевський (1857—1929), аналізуючи запозичене на початку IX ст. слово варяг, довів, що в той час ще існу­вали носові голосні, бо скандинавське иагіпдг зазнало назалізації звукосполуки [і + н]. Це призвело до появи нової фонеми /а/, яка тоді була властива східно­слов'янським протоукраїнським говіркам. Із часом цей носовий перейшов у ротовий [а], пізніше — [а];

3. свідчення споріднених мов, завдяки яким в укра­їнській мові можна визначити такі або подібні факти. Наприклад, польська мова зберегла носові звуки [а] та [у]. Цей факт допоміг російському філологу Олександру Востокову (1781—1864) висловити припущення, що вони були властиві всім слов'янським мовам. Живе українське чергування а — н — ин підтверджує цю гіпо­тезу (жати — жну — вижинати). Порівняння укра­їнських і російських слів син — син, мир — мир (рос. ьі, и — укр. и) дає змогу визначити природу українського звука [и];

4. письмові свідчення іноземних мов, які найчасті­ше фіксують давньоукраїнські власні назви (напри­клад, у праці візантійського імператора Костянтина Багрянородного «Про народи» (949) подано назви схід­нослов'янських племен, імена давньоруських князів, назви міст). У них простежується природне бажання передати чужу для авторів назву близько до вимови дав­ніх українців. Ці фіксації відображають і певні особли­вості української фонетики.