3.Початок українізації армії.

У руслі демократичних перетворень найбільш революціонізованою частиною українського суспільства стало військо. Солдати, втомлені ві­йною, були чутливі до агітації різних партій. Серед українських солдатів і офіцерів швидко поширювалися ідеї українізації військових частин і створення української армії. Провідна роль у цьому процесі належала не Центральній Раді, а самостійникам на чолі з М. Міхновським. Вони ви­ступали за створення в Україні міцної регулярної армії. Лідери ж УЦР негативно ставилися до регулярних армій, вважаючи їх основою міліта­ризму. За цих умов самостійники самочинно розпочали українізацію вій­ська.

16 березня 1917 р. установчі збори Київського гарнізону постановили створити товариство «Український військовий клуб імені гетьмана Пав­ла Полуботка». Було ухвалено рішення про негайну організацію власної національної армії, «без якої не можна й помислити про здобуття повної свободи України». Розпочалося формування українських добровільних полків. Перший назвали іменем Богдана Хмельницького. Полк складав­ся з 16 сотень загальною чисельністю 3,5 тис. осіб. Для безпосереднього керування процесом організації військових частин було створено Укра­їнський військовий організаційний комітет.

Волевиявлення солдатських мас продемонстрували всеукраїнські вій­ськові з'їзди. Перший з них відбувся 5-8 травня 1917 р. у Києві. Його делегати, одягнені в шинелі, рішуче виступили на підтримку Централь­ної Ради. У резолюції вони ухвалили: «вимагати від Тимчасового уряду й Ради солдатських та робітничих депутатів негайного проголошення особливим актом принципу національно-територіальної автономії Укра­їни, якнайкращого забезпечення всіх національно-політичних прав українського народу і всього краю». При цьому з'їзд висловився за не­гайну реорганізацію армії за національно-територіальним принципом і потребу формування української національної армії. Для практичного втілення всіх рішень при Центральній Раді було утворено Український військовий генеральний комітет (УВГК) у складі 18 осіб. Головою комі­тету став С. Петлюра. За словами П. Христюка, з'їзд «зажадав, аби Цен­тральна Рада негайно вжила рішучих заходів до здійснення даних їй На­ціональним конгресом доручень, і обрав в допомогу майбутній делегації Центральної Ради до Петрограда свою спеціальну військову делегацію». Тверда позиція армії спонукала Центральну Раду до рішучіших кроків у відносинах з Тимчасовим урядом.

Прагнення до організації українських військових частин як запору­ки успішного розвитку революції проявилося також у створенні місцевої оборони, що ґрунтувалася на козацьких традиціях і дістала назву Віль­ного козацтва.

Вільне козацтво визнавало лише владу Центральної Ради та її Гене­рального секретаріату.

4. Українській рух у підросійській Україні навесні – на початку літа 1917 р.

Революційні події сколихнули всі верстви суспільства в Україні. Кожна соціальна група дістала можливість заявити про свої вимоги та наміри в ході будівництва нової української держави.

Лідером українського руху традиційно залишалась інтелігенція. За етнічним складом найчисленнішою групою були українці, потім - росі­яни, меншою мірою представлені євреї, поляки, німці, болгари та інші національності. За професійним складом переважали вчителі, далі йшли агрономи, лікарі, юристи, творча і науково-технічна інтелігенція.

На політичній арені активно діяли нові політичні партії: Україн­ська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) під проводом В. Винниченка, С. Петлюри; Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), керівниками якої були пе­реважно студенти: М. Ковалевський, Л. Ковалів, П. Христюк. Повністю залежала від проводу УПСР Укра­їнська селянська спілка. Ці політичні організації обстоювали націо­нальні питання й виступали за автономію України. Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ) оформилася в червні 1917 р. з колиш­ніх членів Української демократично-радикальної партії та Товариства українських поступовців, які у квітні перетворилися на Союз україн­ських автономістів-федералістів, а з вересня - на УПСФ. Як партія укра­їнської інтелігенції з досвідом дореволюційної боротьби, вона відстоюва­ла ліберально-демократичні принципи. Головою УПСФ був С. Єфремов. Самі ці політич­ні сили стали основою Центральної Ради й відіграли важливу роль у її зміцненні та визначенні основних напрямів діяльності.

Українська демократично-хліборобська партія (УДХП), яка виникла наприкінці весни - на початку літа 1917 р., мала консервативне спряму­вання. Її засновниками виступили М. Боярський, С. Шемет, В. Шкляр, В. Чигрин, І. Корнієнко, М. Макаренко. В основних положеннях про­грами партії передбачалося досяг­нення суверенності українського на­роду, формування провідної верстви з державницькою свідомістю, розроб­лення демократичного проекту дер­жавного устрою. Партія відстоювала також ідею створення єдиного націо­нального фронту для розбудови укра­енської держави.

Разом з українськими організаці­ями на авансцену політичного життя вийшли ради робітничих і солдат­ських депутатів, які поступово пере­творилися на осередки впливу ліво­радикальних партій (більшовиків, есерів, меншовиків, бундівців).

Великою акцією, що засвідчила піднесення українського руху, ста­ла 100-тисячна маніфестація, організована Центральною Радою в Киє­ві 19 березня 1917 р. На вулиці міста під національними прапорами та із самостійницькими гаслами вийшли солдати, студенти, робітники і службовці. На майдані міської ради М. Грушевський виголосив промо­ву, в якій закликав боротися за автономію України. Учасники маніфес­тації присягнули на вірність ідеалам українського народу. На хвилі під­несення національного руху його керівники в середині березня вирішили скликати Український національний конгрес.