89. Французьке просвітництво (ж.-ж. Руссо, Вольтер).

Вольтер (1694-1778) У філософських поглядах він стояв на позиціях поєднання емпіризму та раціоналізму, надаючи переваги першому. На цій основі він розробляв власне вчення про необхідність установлення загальної свободи духу. Вольтер дійшов висновку, що в основі історичного процесу лежить боротьба протилежних поглядів і думок, на противагу наявним на той час богословським теоріям (ідеям провіденціалізму в історії). На думку Вольтера, в історії не все розвивається в бік прогресу, понад те, домінуючим є хаос одиничних подій, які мають власні причини. Загальна тенденція історичного розвитку не підлягає кінцевому аналізу (як твердять прихильники провіденціалізму), тому вчений пропонував аналізувати історію, спираючись на філософські методи дослідження. Воль-тер уперше використав термін «філософія історії». На думку Вольтера, суспільство потребує релігії, але не такої, яка ґрунтується на теології, а такої, що має підґрунтям державний інтерес і філософські ідеї деїзму. Вольтер стверджував, що релігія, заснована на теології| «є мати фанатизму, громадянських конфліктів, ворог людини, а державна релігія — основа світового порядку й законності». Іншою причиною, яка, на думку Вольтера, позитивно характеризувала необхідність нової релігії, була проблема вирішити морально-етичні проблеми з метою підтримання порядку в суспільстві, утримання окремих людей від антисоціальної поведінки.

У центрі уваги філософії Руссо було існування людини в суспільстві, пошук відповіді на питання: «як захистити людину від соціальної несправедливості?». Відповідь на нього він шукав, аналізуючи сенс людського існування в сучасних йому історичних реаліях. У центрі уваги філософії Руссо було існування людини в суспільстві, пошук відповіді на питання: «як захистити людину від соціальної несправедливості?». Відповідь на нього він шукав, аналізуючи сенс людського існування в сучасних йому історичних реаліях. Руссо акцентував увагу на тому, що природним станом людського існування є свобода. У межах цієї свободи людина відчуває себе індивідуальністю, а отже, певною мірою самотньою людиною. Вона переживає (драматизує) свою самотніс, що ускладнює її життя, створює внутрішній дискомфорт (страждання), атмосферу потреби «самозаглибення» у власну долю. Вихід з такого дискомфортного стану філософ вбачав у конструктивній любові людини до самої себе. Ж.-Ж. Руссо зазначав, що соціальне оточення перетворює здорову любов людини до самої себе на егоцентризм, на який спираються соціальна нерівність, приватна власність і конкурентна боротьба. Вплив соціального оточення загалом негативний і деструктивний. Культура, своєю чергою, стає інструментом політики. Аналізуючи сучасне йому життя, вчений чи не одним з перших філософів порушив проблему відчуження людини від результатів її праці. Культура (політика й право) «консервує» відчуження, яке за певних умов стає причиною конкретних конфліктів між людьми, насильства й агресії. Основою концепції педагогічного оптимізму філософа стала ідея ненасильства над дитиною в процесі виховання, гармонійне поєднання внутрішнього бажання із зовнішньою необхідністю. Головною умовою виховання мала стати нейтралізація негативного впливу на людину з боку суспільства. Руссо говорив про виховання «серця людини», яке мало б навчити її правильної любові до інших і тим самим допомогти знайти шлях до самої себе через створення власного позитивного досвіду. В ідеалі любов людини до самої себе повинна була перерости в любов до Батьківщини.