118. Консерватизм соціально-філософських поглядів в.Липинського.

Консервати́зм (франц. conservatisme, від лат. conservo - охороняю, зберігаю), визначення ідейно-політичних, ідеологічних і культурних течій, що спираються на ідею традиції та спадкоємності в соціальному та культурному житті. Для консерватизму характерні при-хильність до існуючих та усталених соціальних систем і норм, "скептичне" сприйняття ідей рівності людей, неприйняття революцій та радикальних реформ, обстоювання еволю-ційного органічного, максимально повільного розвитку.

Найбільш впливовим представником українського консерватизму і водночас най-оригінальнішим українським політичним ми-слителем після М. Драгоманова вважається В'ячеслав Липинський (1882—1931).

В. Липинський послідовно обстоював ідею незалежної української державності.

Обґрунтовуючи ідею створення незалежної української держави, В. Липинський на перший план спочатку висував її демократичний характер, вважаючи, що тільки демократія може стати твердою опорою державності. Пи-тання про форму державного правління — монархічну чи республіканську — було для нього другорядним. Згодом, аналізуючи при-чини невдачі української національної революції 1917— 1920 рр., він був глибоко розчарований народницькою елітою, яка розуміла демократію як необмежене народовладдя під проводом Рад і отаманів і виявилася нездатною вирішити нагальні проблеми державного будівництва. Тому форму державності для України В. Липинський шукав поза демо-кратією, більшовицькою диктатурою та націо-налізмом. Такою формою він вважав консти-туційну монархію.

Суттєвим внеском В. Липинського у політичну науку є його типологія та аналіз форм державного устрою. За його схемою, існують три основні типи державного устрою: «демократія», «охлократія» і «класократія». Характеризуючи «демократію», В. Липинський зауважує, що державна влада в її умовах або ж потрапляє безпосередньо до рук «багатіїв-плутократів», або до рук найнятих ними політиків-професіоналів з-поміж інтелігенції. Внаслідок цього державна влада стає знаряддям реалізації не народних а приватних інтересів окремих угруповань. Розмежування і умовах демократії політичних них партій позбавляє їх відчуття політичної відповідальності, а необмежений демократич-ний індивідуалізм підриває в суспільстві осно-ви дисципліни і правопорядку. Одним з при-кладів такої «демократії» В. Липинський вва-жав Українську Народну Республіку.

До держав «охлократичного типу В. Липин-ський відносить революційні диктатури, фа-шизм, більшовизм та ін. Для цієї системи ха-рактерне зосередження політичної й духовної влади в одних руках. Під духовною владою він розуміє не лише церковну в її традиційному розумінні, а й ідеологічну в сучасному ро-зумінні, коли глава держави є водночас про-роком і непогрішимим інтерпретатором офіційної ідеологічної доктрини. Особливістю «охлократії» є, на його думку, те, що вона в минулому складалася з кочовиків, а в новітні часи — з декласованих елементів. За такого державного устрою панівною стає монолітна військово-бюрократична ланка, яка легко маніпулює юрбою.

Найприйнятнішою для України В. Липинсь-кий вважає «класократію» — форму держав-ного устрою, яка відзначається рівновагою між владою і свободою, між силами консерватизму і прогресу. В основу такого устрою повинна бути покладена правова, «законом обмежена і законом обмежуюча»' конституційна монархія. На чолі держави має бути монарх (гетьман), влада якого передається в спадок і є легітим-ною.

Пропонуючи монархічний устрій, В. Липин-ський заперечує демократію як метод ор-ганізації нації', але не заперечує її як свободу.

Відстоюючи незалежну українську дер-жавність, В. Липинський водночас наголошував, що географічне положення України, спільне історичне минуле, спільні економічні інтереси вимагають тісного економічного і воєнного союзу суверенної Української національної держави з Росією і Білоруссю.

Загалом ідеї В. Липинського не знайшли широкої підтримки. Однак багато його виснов-ків щодо утвердження України як самостійної держави зберегли своє значення, викликаючи інтерес у сучасних політиків і політологів. Зо-крема, непересічне значення мають думки про теорію еліт, які за оригінальністю можна по-ставити в один ряд з класичними визначення-ми Г. Моски, В. Парето і Р. Міхельса. Неорди-нарний політико-плюралістичний підхід В. Ли-пинського і до питання про майбутній держав-ний устрій України, поєднання в єдиному сплаві соціальної, політичної і релігійної толерантності щодо вирішення найважливіших суспільно-політичних проблем. Вартісним є і його теоретичне осмислення на національному ґрунті проблеми легітимності влади. На відміну від Д. Донцова, політику він розглядав не як засіб ідеологічного забезпечення влади, а як універсальний засіб, що сприяє вибору найоптимальніших методів здобуття та ор-ганізації влади, досягненню суспільної злагоди, утворенню і збереженню окремої держави на українській землі, забезпеченню існування й розвитку української нації.