112. Філософські погляди г.Сковороди.

Григорій Савич Сковорода (1722 – 1794) – ви-датний філософ, поет, просветитель-гуманіст. Син бідного козака з Лівобережжя, він здобув ос-віту в Київській Академії, працював викла-дачем у Переяслівському та Харківському ко-легіумах. Проте ворожість церковної влади до його про-гресивних поглядів та педагогічних методів змусила Сковороду розпоча-ти життя мандрівного філософа.

Його філософські твори можна поділити на 4 цикли:

I – праця “Наркіс. Разглагол о том: Узнай себе”.

II – до якого входять декілька робіт, зокрема “Дружня розмова про душевний світ” 1775 р.

III – “Ікона Алківіадська” та інші.

IV – “Сварка архістратичи Ікхайла з Сатаною про те, чи легко бути бла-гим”.

Мислителя хвилювали проблема соц.нерівності людей, пошуки шля-хів до люд-ського щастя. На його дум-ку, цей шлях ле-жить через самопізнання та працю. Людина повинна займатися у житті тим, що найбільше відповідає її нахилам, а для цього вона має бути незалежною, уникати визискування і сла-ви. Ці переконання зумовили викриття духо-венства, старшини, всіх, хто принижував і гно-бив народ.

Філософська концепція Сковоро-ди грунтуєть-ся на тезі про існування трьох світів: макро-косму – всесвіту, який є вічним; мікрокосму – люди-ни; “символічного” світу Біблії. Практич-ний досвід, який Сковорода вважав джерелом усіх знань, привів до критики релігійних дог-матів; він піддав сумніву окремі положення Біб-лії, хоча йшукав в ній духовне начало.

Г.Сковорода – один з визначних гуманістів свого часу. Він був широко обізнаний з творами стародавніх і сучасних філософів. Гуманістичні ідеали викладені в поетичних збірках “Сад божественных песней” та “Басні Харковськія”, підручниках з поетики та етики.

Філософія “серця”, вчення про сродну працю, мала дещо утопічний характер в час понево-лення укр.ко-зацтва. Бо кріпацтво і “сродна” праця не умісні. Сковорода бачив, що у сусп. панують пригноблення людини, несправед-ливість, що керівною, рушійною силою людсь-ких вчинків є матеріальний інтерес.

Гуманістичні, демократичні та просвітницькі ідеї Г.Сковороди вплинули на розвиток пере-дової філософії та сусп.-політ.думки України, а його поетична спадщина заклала підвалини класичної української літератури.

113. Університетська філософія в Україні хviii ст. – поч. Хіх ст. (м. Костомаров, п. Куліш).

У другій половині XVIII ст. Україна остаточно втратила рештки своєї державної автономії та колишню військову славу. Її територія була поділена на окремі частини: до 80% її входило до складу Російської імперії, а Галичина, За-карпаття, Півчнічна Буковина були включені в імперію Габсбургів. Проте втрата можливостей проявляти зовнішню активність спричинила до певної міри інтерес до самоосмислень, внутрішніх заглиблень, у тому числі – інтерес до власної історії, культури, прояснення історичного становища України та її етнічних самоідентифікацій. В цей час основними регіонами культурного життя постають Київ, Львів, Слободянщина (Харків та Полтава), Південь (Миколаїв та Одеса), Закарпаття (Чо-рнівці). У світоглядному плані це був період розроблення та поглиблення ідей просвіт-ництва та ознайомлення із новими віяннями західноєвропейської філософії. На початку ХІХ ст. українська громадскість починає знайомитися із ідеями та концепціями німець-кої класичної філософії; у 1803 р. в м.Миколаєві виходить перший переклад праці І.Канта “Пролегомени до всякої майбутньої метафізики” (рос. мовою), у 1833 р. в м.Одесі видається переклад твору Ф.Шеллінга “Вступ до умоглядної фізики”. На початку століття мають ходіння твори Х.Вольфа та Х.Баумгартена, проявлявся стійкий інтерес до ідей західноєвропейського (зокрема – німець-кого) романтизму. Звичайно, за умов відсут-ності автономного культурного розвитку, філософська думка в Україні ХІХ ст. виражала себе не лише в прямій формі, а й через літе-ратуру, громадсько-політичні погляди та у програмах різних соціально-політичних рухів.

У XVІІІ-XІX ст. у царині класичної філософської проблематики працювали викладачі Київської духовної академії, а пізніше – і університетів, що функціонували на території України. Частина з них зробила вагомий внесок у обгрунтування та поширення ідей про-світництва. Вихованець Київської академії та Петербурзького університету Яків Козельський (1728-1794) у праці “Філософські пропозиції”, зосередившись на аналізі визначень філософії та різних рівнів наукового пізнання, відносив до теоретичної філософії логіку, онтологію та психологію; до практичної філософії – етику, право, політику. Петро Лодій (1764-1829), виходець із Закарпаття, викладав філософію, логіку та метафізику у Львівському, Краківському та Петербурзькому університетах (1787-1821). У своїй головній праці (“Логічні настанови”) автор навів поширені у тої час визначення філософії. У дусі кантівської філософії він визначав коло головних світоглядних проблем, а саме: Що таке люди-на? Що людина може знати? Що повинна ро-боти? На що може сподіватися? П. Лодій особливо підкреслював високе соціальне при-значення філософії. На його думку, саме філософія звільнила людину від рабства, пе-ремігши фанатизм і деспотію. Він акцентував відому ще з античності думку про те, що добре складаються справи саме в тих державах, в яких філософи є правителями, або ж прави-телі є філософами.

У ХІХ ст. українська філософська думка вийшла на новий рівень своїх проявів: акаде-мічна філософія тепер викладається у світсь-ких навчальних закладах. Після відкриття у 1803 р. Харківського університету на викла-дання філософії до нього був запрошений німецький філософ Йоган Шад (1758-1834), учень І.Г.Фіхте. Він перебував на посаді про-фесора філософії Харківського університету із 1806 р. по 1816 р. Й.Шад був прихильником філософії І.Канта, проте вносив у неї свої власні новації, використовуючи частково ідеї І.Г.Фіхте та Ф.Шеллінга. Зокрема, Й.Шад намагався наблизити теоретичний розум до практичного, а також поставав проти відриву форм знання від досвіду. Наполягав на потребі еволюційного розвитку суспільства, що уможливило б гармонізацію суспільних та особистих інтересів. Йосип Михневич (1809-1885) викладав філософію в Одеському Рішельєвському ліцеї. І був прихильником філософії Шеллінга.

У 1834 р. був відкритий Київський університет Св.Володимира. Перший ректор університету, особистий приятель Т.Г.Шевченка, М.Максимович певний час захоплювався іде-ями Ф.Шеллінга. Він немало зробив для зби-рання та збереження народної української мудрості. Згодом у Київському університеті набули поширення ідеї Г.Гегеля.

Пантелеймон Олександрович Куліш (1819~1897 pp.), як усі романтики, захоплю-вався фольклором, етнографією, історією України. Прихильник ідеї Жан-Жака Руссо про гармонію людини з природою, мріяв про по-вернення природно-патріархального побуту. За всієї суперечливості оцінок світогляду Пан-телеймона Ку-ліша безсумнівно те, що любив рідну землю і відстоював право малоросів на окреме від імперії існування. Пантелеймон Куліш -захисник української незалежності, ви-ступав за автономію України у складі Росії. Суперечливість світогляду пояснюється абсо-лютизацією філософії серця. Поняття серце має глибинні духовні пласти людини, поза-свідомий національний та індивідуальний до-свід. Серце - внутрішня глибінь людини. У ньому архаїчні конструкти світогляду, світо-сприймання, що впливають на> здійснення тієї чи іншої мети в майбутньому. Глибоко в душі лежить любов до Вітчизни, без якої людина втрачає суть, сенс і призначення життя. А все зовнішнє - вороже внутрішньому. Лише внутрішнє істинне. Таке вороже ставлення до зовнішнього приводить Пантелеймона Кулі-ша до протиставлення минулого сучасному. Хутірська філософія Пантелеймона Куліша оцінюється неоднозначно. Дехто вважає її національно-обмеженою. Сучасний публіцист Дмитро Наливайко вбачає у «хутірській філо-софії» відображення об'єктивного стану речей: інтелігенція України втратила національну самобутність, і її належало витіснити хутірською культурою. Мислення Пантелей-мона Куліша поліфонічне, спрямоване на внутрішній світ людини, на її серце, яке роз-кривається у народному слові. Тому-то Пан-телеймон Куліш так наполегливо захищає «мову серця». Любов до рідного слова зли-вається у нього з любов'ю до рідної землі, старого хутірського побуту, де тільки й можна почувати себе людиною. В єдності людини з природою виявляється антеїзм світогляду Пантелеймона Куліша.