98. Філософія ірраціоналізму.

Ірраціоналізм (лат. irrationalis — несвідоме, нерозумне) - філософські течії, що проголошують верховенство нерозумного начала і роблять його основною характеристикою як самого світу, так і світосприйняття.

На противагу філософській класиці, що висунула на перше місце розум і раціональність та поставила в якості основної мети виявлення внутрішньої логіки процесів, посткласична філософія знаменує собою відмову від визнання розумних підстав дійсності і висуває на перший план ірраціональний момент. Хоча певні ірраціональістичні тенденції можна простежити протягом тривалого розвитку філософії, сам термін "ірраціоналізм", відносять все-таки до філософських напрямків кінця 19-го - початку 20 століть.

Особливо яскраво ірраціоналістична філософія була представлена в цей час філософією життя - Дільтей, О.Шпенглер, Бергсон. Розуму було відведено утилітарне місце в пізнанні, а ірраціональне було чітко тематизовано й проблематизовано, завдяки чому був розширений і обґрунтований новий предмет філософського осмислення у вигляді інтуїтивного, до - або позатеоретичного знання, а сама філософія з мислення про світ у поняттях перетворилася в розуміння (або інтуїтивне сприйняття) в принципі непізнаваної силами одного тільки розуму дійсності.

У соціологічному й культурологічному відношенні ірраціоналістичні погляди часто настроєні проти соціальних і культурних інновацій, які сприймаються як поширення влади науки й техніки та ствердження просвітительських духовних цінностей. Прихильники ірраціоналізму вважають це ознакою занепаду справді творчого культурного початку (як, наприклад, О. Шпенглер у роботі "Занепад Європи"). У Німеччині, приміром, ірраціоналізм знайшов свої найбільш реакційні форми в області політичних теорій у націонал-соціалізмі, що заперечували саморегуляцію соціальних спільнот за допомогою суспільних законів.

З сучасної точки зору раціоналізм й ірраціоналізм є взаємодоповнюючими сторонами реальності в дусі принципу доповнюваності Нільса Бора.

99. "Філософія життя'" (а. Шопенгауер, ф. Ніцше).

«Філософія життя» — це напрям у західноєвропейській філософії, який склався наприкінці XIX ст^й активно існував упродовж XX ст. й розвивається сьогодні. Його засновниками були Вільгельм Дільтей (1833—1911 рр.), Фрідріх Ніцше (1844— 1900 рр.), Анрі Берґсон (1859—1941 рр.), Освальд Шпенглер (1880—1936 рр.), які вважали, що світ можна пізнати в його ор-ганічній єдності, ірраціонально, інтуїтивно, критично переосмислюючи раціональний спосіб пізнання

Засадовим у «філософії життя» стає поняття «життя» як первинна реальність, що у своєму розвитку заперечує розподіл та існування світу в його матеріальній та ідеальній формах. «Життя» у своїй першооснові, крім онтологічного, має також гносеологічне значення, тобто є суб'єктом пізнання.

Пізнати світ можна тільки ірраціональним способом за допомогою інтуїції, міфу, си-мволу тощо.

Ірраціональне виявляється лише в діяльності та вчинках окре-мої особи (на відміну від науки, яка має колективний характер організації наукового дослідження), тому людина є орієнтиром в організації процесу пізнання.

Згідно з «філософією життя», окрема людина живе в історич-ний час, у якому немає об'єктивних законів. Історія має свою долю, яка не завжди збігається з долею окремої особи, окремої культури чи людської цивілізації загалом. Тому процес пізнання не може збагнути логіку їх розвитку та здійснити адекватний історичний аналіз. З огляду на це філософи цього напряму роблять висновок, що кожний з дослідників, аналізуючи діяльність окремої людини, суспільства, цивілізації, формує власну систему оцінювання й доведення.