84. Раціоналізм і дуалізм філософських поглядів р. Декарта.

Засновником класичного раціоналізму як філософського ме-тоду став французький учений-математик Рене Декарт (1596— 1650 рр.). Він акцентував увагу на мисленні людини, розробляв «нову філософію», а разом з нею й нову науку, метою якої є реінтерпретація принципів пізнання оточуючого світу, які розроблялися попередніми філософами. Головним предметом філософії Декарта стали розум і самопізнання. Найвідомішими працями вченого, що репрезентували його філософські погляди, були «Міркування про метод», «Метафізичні розмисли», «Принципи філософії» і доповнення до них — трактат «Пристрасті душі».

У своїх працях Рене Декарт порушував проблему перевірки достеменності знання, яке людина отримує в процесі пізнання, світу. Він вважав, що в основі достеменного знання лежить принцип очевидності з доповненням у вигляді чотирьох спеціальних правил (раціональних методів):

1. Приймати за істинне знання тільки таке, яке не дає підстав для сумнівів. 2. Розкладати складні проблеми на найпростіші елементи. 3. Логічно вибудовувати з цих простих елементів чітку послідовність, структуру (навіть тоді, коли здається, що її немає). 4. Складати повний без винятку перелік цих елементів.

Ці правила Декарт узяв з математики, на його думку, вони мали стати основою організації будь-яких досліджень.

Розум отримує окремі знання двома способами мис-лення: дослідно-індуктивним або дедуктивно-математичним. При цьому Рене Декарт надає перевагу дедукції (властивості розуму встановлювати зв 'язок між двома інтуїтивно зрозумілими висновками).

Людина є специфічним творінням Бога, яке складається із су-перечливої взаємодії двох субстанцій — матеріальної (тілесно-протяжної) та духовної (мислячої)

Матерія та свідомість поєднуються тільки в людині, а позаяк людина дуалістична (тобто містить у собі дві субстанції), то ні матерія, ні свідомість не можуть бути ні пе-рвинними, ні вторинними, вони існують вічно й є проявами єдиного буття (Бога).

Отже, Рене Декарт одним з перших філософів Нового часу обґрунтував ідею про домінуюче значення розуму (мислення) в пізнанні оточуючого світу, розробив учення про субстанцію та її атрибути й модуси, розробляв теорію дуалізму, намагаючись примирити матеріалістичні та ідеалістичні напрями в філософії, обґрунтував теорію про науковий метод пізнання на основі вроджених ідей та інтуїції.

85. Соціально-філософська концепція т.Гоббса.

У традиційній для філософії Нового часу дискусії між емпіризмом і раціоналізмом Гоббс стояв на боці емпіризму, критикував раціоналістичну філософію Рене Декарта, а в світоглядних позиціях був послідовним матеріалістом.

У теорії пізнання (гносеології) Томас Гоббс обстоював ідею, згідно з якою всі уявлення про світ — це результат співвідношення розуму з об'єктивно існуючими в світі предметами. Головними методами пізнання оточуючого світу він уважав як індукцію, так і дедукцію, а джерелом знань про навколишній світ — його чуттєве сприйняття з подальшою переробкою на «сигнали» й «знаки» розуму. Таким чином, говорив Т. Гоббс, безпосереднім об'єктом пізнання світу є не самі предмети матеріального світу, а уявлення про них. Ці уявлення і є «знаками», або «мітками».

Аналізуючи антропологічні проблеми, Т. Гоббс виходив з того, що людина є частиною природи й підкоряється її законам. Основною цінністю людського існування стає прагнення людини до самозбереження (бажання за будь-яких умов уникнути смерті). З огляду на те, що самозбереження це найвища цінність людського існування, основою людської діяльності стає егоїзм. Він не має меж, і кожна людина сама вирішує, що для неї добре, а що — погано.

Томас Гоббс виступив автором оригінальної теорії суспільства й держави. У праці «Левіафан», Т. Гоббс одним з перших висунув ідею, згідно з якою в основі виникнення держави лежить суспільний договір. Проблему взаємодії держави й суспільства він уважав однією з головних у філософії, вирішення якої має допомогти людині реалізувати її потреби та інтереси в умовах конкретного державного устрою. Форму державного устрою, на думку вченого, визначає природа людини (яка за своєю сутністю є злою), бо в основі її діяльності та вчинків лежать приватний інтерес, егоїзм, біологічні потреби тощо. Людина не зупиняється в прагненні отримати все, що бажає, звідси — конфлікти з іншими людьми («війна всіх проти всіх»). Зрештою, у процесі розвитку людства не може бути переможених і переможців, отже, пошуки гармонії співіснування між людьми є безперспективними, так само, як і сподівання на позитивний вплив суспільно-економічного прогресу.