78. Діалектика доби Відродження (Микола Кузанський).

Німецький кардинал Микола Кузанський 15 ст. як церковний діяч повністю підкорявся системі середньовічного теологічного контрактату. Філософське вирішення Кузанським проблеми відношення Бога і світу має геоцентричне спрямування. Використовує арістотелівський принцип пізнання дійсності чуттями, розумом та інтелектом, вважаючи, що пізнавальні можливості людини обмежені прихованою сутністю, яка має необмежену глибину. Необмежене знання можливе лише у формі символу, загальної абстракції, яка виявляє властивості дійсності у формі людських уявлень, а тому може відображати те, чого в світі немає, тобто фантазії. Якщо Бог визнається нескінченним у своїх можливостях та їх визначеннях, то у ньому зливаються всі протилежності, жодні спроби розуму не здатні тоді виявити його сутність. Божественний світ здатний поєднати у собі абсолютно протилежні тенденції. Здатність людини завдяки мисленню це зрозуміти свідчить про божественність самої людини. Людина це Бог, однак в обмеженому розмінні. Визначаючи предмет пізнання, розвиває пантеїстичні традицію у філософії, згідно з якою Бог існує невідривно від чуттєво даного світу. Питання цього світу, тобто Бога, є справою розуму, а не вірування, яке бажає охопити Бога лише в уявній формі. Хоча розум сам часто діє за допомогою уяви, але мисляча людина завдяки філософії спроможна знайти свої помилки, відокремити уявне від істинного. Отже, Микола Кузанський відкрив принцип збігу протилежностей максимуму і мінімуму. Тому єдність протилежностей є найважливішим методологічним принципом філософії Миколи Кузанського, що робить його одним з родоначальників новоєвропейської діалектики.

79. Соціальні-політичні поглади мислителів доби Відродження.

Аналіз поглядів філософів епохи Відродження дає змогу розглянути формування концепції соціальних змін, яка виражає ідею створення соціально-політичної ідеології, котра сприяє трансформації суспільства на основі принципів волі, рівності й справедливості. Специфічною рисою філософсько-світоглядних концепцій епохи Відродження є акцентування активності людини, завдяки якій відбуваються соціальні зміни. Так, з погляду М.Фічіно і Д.П. Мірандола, людина є поєднувальною ланкою усієї світової ієрархії, оскільки вона, як вважає, піклується “не тільки про частку, а навіть... про суспільне благополуччя...”, і це робить її богорівною, земним богом. Найбільш яскраво ідеї високої значущості діяльності людей у соціальних перетвореннях виявляються у філософії представників громадянського гуманізму Флоренції. К.Салютаті дійшов висновку, що царство милосердя і світла люди можуть створити на землі, а “плебеї і раби можуть бути шляхетними і доброчесними не менше, ніж патриції і государі”. За Л.Бруні, в людині “існує прагнення до істинного блага, закладене від природи” . На відміну від флорентійських гуманістів, які вважали моральним обов'язком людини сприяння суспільному благу, філософ-гуманіст Лоренцо Валла розвивав індивідуалістичну етику. На його думку, дії людини продиктовані, насамперед, міркуваннями досягнення особистого блага, і з цією метою вона враховує аналогічні прагнення інших, – адже “хто несправедливий щодо іншого, той помиляється, тому що виявляється несправедливим і марним стосовно самого себе”.