28. Людина, індивід, індивідуальність, особистість.

Людина – єдність біологічного, психологічного та соціально-інформативного.

Для віддзер­калення всіх аспектів людського існування крім понятгя «людина» використовують поняття «індивід», «індивідуальність», «особис­тість». Індивід — це окремо взята людина з притаманними непо­вторними природними й соціальними особливостями. Поняття «індивід» тісно пов'язане з поняттям «індивідуальність», яке ви­користовується для позначення сукупності якостей, здібностей окремо взятої людини, на основі яких відрізняють одного індиві­да від іншого. У світі немає більш індивідуалізованого об'єкта, ніж людина; скільки людей, стільки індивідуальностей, кожна людина має індивідуальні особливості пам'яті, уваги, спостере­ження, мислення тощо.

Вищою характеристикою суспільних якостей людини є понят­тя «особистість», яке використовується для позначення індивіда в межах його соціальних характеристик. Головними чинниками, які сприяють перетворенню людини на особистість, є саме життя, діяльність і процес виховання.

29. Історичні типи взаємовідношень людини і суспільства.

Лише з відмовою від релігійного світогляду і рядом фундаментальних відкриттів у природознавстві, в першу чергу відкриття Ч.Дарвіном законів еволюції живої природи, стало можливим зробити дійсно наукову періодизацію історії взаємовідносин суспільства та природи. Перша така спроба, на нашу думку, була зроблена Ф. Енгельсом в його знаменитій роботі «Походження сім'ї, приватної власності та держави". В ній він, означаючи основні етапи розвитку людського суспільства, виділив такі основні:

• дикість - період переважного присвоєння готових продуктів природи; штучно створені людиною продукти слугують, головним чином, допоміжними знаряддями такого присвоєння.

• варварство - період введення скотарства та землеробства, період оволодіння методами збільшення виробництва продуктів природи за допомогою людської діяльності.

• цивілізація - період оволодіння подальшою обробкою продуктів природи, період промисловості у власному смислі цього слова і мистецтва.

У науковій літературі радянських часів епігони К.Маркса та Ф. Енгельса від надмірної відданості своїм вчителям іноді створювали досить химерні схеми періодизації взаємодії суспільства та природи. Показовою є спроба, зроблена В.К. Рахіліним, який виділяв такі періоди:

• стародавній період - час накопичення знань про природу і початок формування основних типів взаємовідносин людини і природи;

• рабовласництво - час інтенсивного розвитку землеробства і скотарства;

• феодалізм - новий етап в освоєнні природи людиною;

• капіталізм - ера активного промислового використання природи, що ігнорує екологічні закони;

• соціалізм - період наукового природокористування.

Більш вдалим, на нашу думку, є спроба Ю.В.Павленка в колективній монографії «Екологія і культура». Він, беручи за критерій пануючий тип господарства, виділяє два основних етапи взаємодії людини та природи:

• привласнюючий тип господарства панує переважно на найдавнішому етапі розвитку людства і характеризується тим, що людська трудова діяльність спрямована на здобуття того, що у природному середовищі існує у готовому вигляді (промислові тварини, їстівні рослини тощо). Привласнюючи готові продукти, люди виступають як вища ланка біоценозів, але, на відміну від інших живих істот, вони діють свідомо, використовуючи штучні знаряддя праці та становлячи певні соціальні організми з відповідними системами суспільних відносин;

• відтворюючий тип господарства в екологічному аспекті характеризується передусім тим, що людина не просто бере з навколишнього середовища якусь частину природних багатств, а й сама активно перетворює це середовище відповідно до своїх цілей та потреб. Вона не тільки власною працею забезпечує відтворення предметів свого споживання, але й створює те, що взагалі не існує в природі.

Однак зведення всієї історії взаємовідносин природи і людства після його виходу з первісного стану до єдиного етапу без внутрішньої диференціації утруднює не лише розуміння становлення цієї взаємодії, а й головних причин сучасної глобальної екологічної кризи, а, отже, і шляхів та засобів її запобігання. Цікава періодизація, запропонована Г.В.Платоновим, який намагається вичленити провідний елемент, що визначає ставлення людини до природи:

• біогенний - адаптаційний, присвоюючий;

• техногенний - частково перетворюючий:

а) аграрний;

б) індустріальний;

• ноогенний - системноперетворюючий.

Історія людського суспільства як специфічної природної системи, є історією пізнання, освоєння та перетворення людиною оточуючого її світу. Як зазначав російський філософ Г.С. Батіщев, людина - спадкоємець природи, наступник результатів її розвитку, її тенденцій та потенцій. Природа - абсолютна передумова і абсолютна умова людини. Вона не лише першопочатково «виходить» з природи, але і, разом з тим, ніколи не залишаючи її, поступово продовжує розширювати та поглиблювати свій спадковий зв'язок з нею на всіх щаблях та рівнях свого діяльнісного прогресу. Людина не тільки породжена природою як прародителькою, але й сама постійно робить її вихідним пунктом і першоджерелом своїх нових, дійсно ґрунтовних прагнень, якими вона збагачує себе як людину.