6. Мовне законодавство та мовна політика в Україні

Мовна політика – це свідомий і цілеспрямований вплив, який має за мету сприяти ефективному функціонуванню мови в різних сферах її застосування; сукупність ідеологічних принципів і практичних заходів щодо розв’язання мовних проблем у соціумі, державі; сукупність політичних і адміністративних заходів, спрямованих на надання мовному розвитку бажаного спрямування.

Термін мовна політика має два значення:

1) мовна політика як сукупність заходів, спрямованих на певний мовний розвиток (уведення нових і збереження старих мовних норм, уніфікація і стандартизація літературних форм, реформи в галузі орфографії і пунктуації тощо);

2) мовна політика як частина національної політики певної держави (зміна чи збереження наявного функціонального розподілу мов у багатомовному суспільстві). Щодо другого значення в мовознавстві та політології вживають термін національно-мовна політика. Національно-мовна політика спирається на певне теоретичне й ідеологічне обґрунтування, на вироблені в суспільстві концепції з національного питання.

Держава впливає на мовну ситуацію через ідеологічні, законодавчі, адміністративні, фінансово-економічні важелі. Вона визначає соціальний статус і соціальні функції мов. Вплив мовної політики держав у всі епохи зводився до нав’язування скореним народам мови завойовників, до ігнорування прав на розвиток і функціонування мов національних меншин, до орієнтації країн, які звільнилися від колоніальної залежності, на мови колишніх метрополій. Не була винятком національно-мовна політика і в радянській імперії, де поступово звужувалися суспільні функції всіх національних мов унаслідок функціональної експансії російської мови. Було навіть обґрунтовано теорію про перспективні й неперспективні мови. До перших відносили російську та ще декілька мов, до других – усі молодописемні мови. Української мови в цій класифікації взагалі не згадували. Адміністративно-репресивний апарат свідомо спланував лінгвоцит і етноцид, незважаючи на те що конституція СРСР проголошувала рівноправність народів та їх мов. Як бачимо, змістом національно-мовної політики є різноманітні заходи, які проводить уряд з метою розвитку одних мові стримування розвитку інших.

Отже, вплив суспільства на мову обмежується впливом на взаємовідношення мов у багатомовній державі та впливом на нормативно-стилістичну систему мови, термінологію, графіку й орфографію. Суспільство не може вплинути на зміни структурних рівнів мови.

Мовна ситуація

Мовна ситуація – одне з основних понять соціолінгвістики. Мовну ситуацію ілюструє реальне використання мови (мов) у суспільстві. Воно залежить від здійснюваної в державі мовної політики, державного планування у книгодрукуванні, від наповнення інформаційного простору, мовного виховання громадян тощо. Аналітичний підхід до висвітлення мовної ситуації пов'язаний із з'ясування її причин та стану.

Мовна ситуація – властивий суспільству спосіб забезпечення комунікативних потреб за допомогою взаємодії форм однієї мови чи кількох мов, що функціонують на означеній території, в означеному соціумі, у межах конкретного адміністративно-політичного утворення та в конкретний історичний період.

Кожну мовну ситуацію потрібно вивчити, щоб виробити засоби і механізми здійснення раціональної мовної політики. Мовна ситуація засвідчує розподіл мов за сферами соціальної взаємодії.

Мовну ситуацію описують за допомогою кількісних, якісних та оцінних характеристик. Кількісні характеристики передбачають знання мов або їхніх форм, тому потрібно виявити конкретні мови та їхні форми, які вживаються у певній мовній ситуації; кількість мовців, які використовують ці мови стосовно загальної кількості населення країни чи регіону; перелік домінувальних мов (чи форм); показники демографічної (кількість мовців) та комунікативної (кількість комунікативних сфер) потужності мов. До якісних характеристик мовної ситуації належать: лінгвістичний характер мовних форм (різновид це однієї мови чи різні мови, які входять до мовної ситуації); структурно генетичні відношення між мовами (споріднені вони чи неспоріднені, до якого морфологічного типу належать); функціональна рівнозначність/нерівнозначність; характер панівної мови (місцева це чи іноземна мова).

Внутрішня і зовнішня характеристики мов визначають оцінні ознаки мовної ситуації. Внутрішню оцінку дають споконвічні носії мови розкриваючи її комунікативну придатність, престижність. За цією ознакою постає ступінь прихильності мовців до рідної мови.

Зовнішню оцінку щодо тих же властивостей мови отримують з уст носіїв інших мов. Врахувавши внутрішню та зовнішню характеристики можна розкрити типологію мовних ситуацій.

Ознаки мовної ситуації залежать від критеріїв оцінювання. Залежно від кількості мов, які взаємодіють, мовні ситуації бувають одномовні (ендоглосні) та багатомовні (екзоглосні). В ендоглосній ситуації мовець використовує різні форми однієї мови – для прикладу, літературний стандарт і діалектну говірку, в екзоглосній – різні мови. Залежно від комунікативної потужності мовних ідіомів мовні ситуації бувають збалансовані та незбалансовані. У першому випадку мови виконують однакові функції, у другому - мови, функціонально престижні і непрестижні, реалізують різну комунікативну потужність. Залежно від використання кодифікованої чи некодифікованої форми мови мовна ситуація буває диглосною.

Двомовність (багатомовність)

Найпоширеніша з усіх екзоглосних ситуацій – ситуація двомовності, або білінгвізму.

Двомовність (білінгвізм) – індивідуальне або колективне вживання двох мов, яке виникає внаслідок різного статусу та функцій мов у конкретній державі.

Виокремлено збалансовані та незбалансовані двомовні ситуації. У першому різновиді мови виконують однакові суспільні функції, у другому - різні. У реальному житті збалансовані ситуації трапляються рідко: навіть Швейцарію не варто наводити для прикладу, тому що юридична рівноправність мов і реальний статус там не збігаються. Ретороманська мова хоч і державна, але не офіційна, тобто державність цієї мови символічна, її не використовують в офіційних документах; це мова незначної меншини, яка майже не звучить в офіційному спілкуванні. Для симетричної двомовності характерна однакова мовна компетенція. Асиметрична двомовність виявляє нерівноправні соціально-рольові функції мов, із соціальних причин учасники комунікації послуговуються нерідною мовою.

Інші різновиди двомовності:

■ активна двомовність виникає в результаті засвоєння другої (нерідної) мови під час безпосереднього спілкування з носіями цієї мови?; пасивна двомовність означає, що суб'єкт, володіючи другою (нерідною) мовою, все ж частіше звертається лише до однієї з них, рідної;

■ одностороння двомовність характеризується тим, що лише один із двох народів володіє мовою іншого, використовуючи мову в

комунікації (народи республік Росії, які опанували рідну та російську мови); двостороння двомовність виникає, якщо народи, які контактують, знають і використовують мови один одного - це відбувається на етнічних кордонах зі змішаним населенням;

■ індивідуальна двомовність виявляється у вузькому колективі (наприклад, представники російського дворянства використовували російську і французьку мови); масова двомовність розповсюджена серед значної частини етносу;

■ контактна двомовність виникає між носіями різних мов і культур, якщо в білінгва регулярні зв'язки з носіями рідної та чужої мови і культури; неконтактна двомовність означає, що між носіями різних мов нема регулярних контактів;

■ культурна двомовність є лише в конкретній комунікативній ситуації (наприклад, білінгв-перекладач користується однією з мов у продовж роботи з делегацією);

■ національна двомовність характеризує членів однієї національної лінгвокультурної спільноти, які володіють двома мовами, рідною і нерідною, залежно від ситуації спілкування;

■ штучна двомовність постає як результат засвоєння другої мови дидактичним шляхом у школі, гімназії, університеті, на курсах тощо.

У мовному облаштуванні європейських держав, як правило, домінує мовний порядок: державна й офіційна мова одна. Це ілюструють навіть випадки, коли основний етнос формується з інших етносів: так облаштована переважна частина Європи, США, Китай, країни Близького Сходу, навіть африканські країни, які послуговуються мовою недавніх колонізаторів як офіційною через не виробленість власних мов.

Описаний досвід дозволяє оцінити ситуацію із двомовністю і статусом російської мови в Україні. Проникнення російської мови на територію України почалося історично в другій половині XVII ст. (російські війська вперше увійшли в Україну 1658 p.). Відтоді мову насаджували адміністративно. До того ж російська належить до тієї ж групи мов, що й українська.

Диглосія – одночасне існування двох ідіомів (мов чи форм однієї мови), кожен з яких, виконуючи свої функції, отримує різну оцінку мовців.

Це «мовна ситуація, за якої в одному суспільстві існує дві мови або дві форми однієї мови, які виконують відмінні функції». Таке ж визначення є у словнику іншомовних слів.

На відміну від дво- чи багатомовності, диглосія передбачає обов'язкову оцінку мовцями конкретних мов (чи форм існування мови) за шкалою «рідна/чужа», «висока/низька», «сакральна/профанна». Приклади диглосії: співіснування різних мов у дворянському середовищі Росії XVIII ст., зокрема французької та російської; різні форми існування однієї мови, зокрема арабської літературної та діалектів у країнах Магрибу.

Чистий вияв диглосії трапляється зрідка, найчастіше з одномовними двомовними ситуаціями. Є багатомовні ситуації без диглосії.

Розгляд питань диглосії пов'язаний із проблемою ставлення до мови.

Ставления до мови – внутрішній стан людини, актуалізований зовнішнім стимулом (питанням про конкретну мову), який визначає реакцію-відповідь мовця.

Найчастіше ставлення до мови розуміють широко, охоплюючи ставлення до мовця, що розмовляє мовою, та до мови (вияви обидвох ставлень соціально зумовлені). Існують різні методики збору відомостей: прямі методики (питання у формі анкети виявляють думку про конкретну мову та людей, які нею розмовляють), непрямі методики (дослідники отримують потрібну інформацію за умов, коли респондент не знає, про що його питають). Приклад непрямої методики: американські соціолінгвісти Р. Купер і Дж. Фішман 1974 р. перевіряли гіпотезу про іврит та арабську мову мусульман Ізраїлю, зокрема той факт, що арабське населення сприймає іврит як мову, придатну для наукових аргументів, а арабську – для емоційних, релігійних почувань. Самі ж респонденти обговорювали не ставлення до мов, а питання про сплату податків від продажу тютюну та вина.

Мовний конфлікт є різновидом етнічного конфлікту, неправової розрядки ситуації, в основі якої невирішені економічні та соціальні проблеми.

Історія зберегла приклад не просто мовного конфлікту, а мовної катастрофи, відомої як вавилонське стовпотворіння. Воно сталося тільки тому, що Бог змішав мови будівників вавилонської вежі, Це був крайній захід, який показував, що в основі всього сущого – Слово. Замах на Слово прирівняне до замаху на земне буття. Людина вмирає, втрачаючи слово... У реальних економічних, політичних, соціальних, культурних умовах досі виникають мовні конфлікти.

Мовний конфлікт – особливо складні стосунки мов, які, виконуючи різні функції, контактують у суспільстві.

В основі мовного конфлікту – етнодемографічні, соціальні, ідеологічні, політичні та економічні причини. Конфлікт зумовлює послідовність подій: виникає певна соціальна група, що намагається обмежити можливості іншої групи, такий стан викликає незадоволення в суспільстві, а звідси і конфлікт. Спроби проведення моно-лінгвістичної політики в державах, які мають проблеми з розподілом функцій між рідною, міжетнічною і міжнародною мовами, призводять до конфліктних ситуацій між соціальними групами. Трапляється, що причиною мовного конфлікту є політика гноблення і витіснення мови меншини мовою групи, яка домінує в суспільстві.

Описуючи мовний конфлікт у сучасній Україні, який виникає у зв'язку з незупиненими асимілятивними процесами, обсягом функцій у суспільстві російської мови, а не державної української, потрібно враховувати додаткові категорії. Одна з них – соціальна база носіїв української мови.

За відомостями перепису 1937 p., чисельність населення СРСР (без урахування українців) збільшилася на 19,4% порівняно з 1926 р.

Зокрема, кількість росіян зросла на 20,7%, а українців – зменшилася на 15,5% (це майже 8 млн.). Загиблих від голоду в СРСР об'єднує те, що більшість із них була мешканцями територій із переважно українським населенням України та Кубані. На думку істориків, про масштаби Голодомору свідчить такий очевидний факт: у селах Центральної, Південної та Східної України від голоду тільки в 1932-1933 pp. загинуло у 2-4 рази більше мешканців, ніж упродовж Другої світової війни. Якщо врахувати участь українців у Другій світовій війні (були ж Українські фронти) та депортацію після війни, то потрібно говорити про втрати українського етносу і його мови як втрату соціальної бази носіїв української мови на 8-10 млн осіб.

Продумана мовна політика сприяє нейтралізації мовних конфліктів, унеможливлюючи мовний нігілізм, мовну експансію, факт витіснення мови. Під мовним нігілізмом потрібно розуміти заперечення рідної мови, неприйняття національно-культурних цінностей, моральних принципів, які виробив рідний народ. Приміром, представники низки національностей колишнього СРСР віддали перевагу російській мові як більш престижній. Мовна експансія - це поширення якоїсь мови на території функціонування іншої для виконання функцій засобу комунікації. Таку експансію здійснювала російська мова, впливаючи на створення спільного лексичного фонду національних мов СРСР.

Мовні права людини

Громадянин кожної держави має мовні права.

Мовне право – право людини в демократичному суспільстві користуватися та здобувати освіту рідною мовою, вибирати мову для повсякденної комунікації.

Виміри дослідження мовних прав людини окреслив бразильський науковець Франциско Гомес де Матос 1991 р.

■ Філософський вимір. Охоплює етичні та моральні аспекти. Основне питання: які людські цінності і вірування є в основі мовних прав людини і чому? Мовні права людини постають як частина прав людини загалом.

■ Антропологічний вимір. Передбачає розгляд соціальних, культурних, аспектів. Основні питання: які мовні права потрібно визнати, поважати, а яким сприяти? які соціальні інституції ці права мають розглядати?

■ Політичний вимір. Основне питання: які заходи уряду, держави взаємодіють з мовними правами окремих осіб, меншин (особливо етнічних груп) і великих общин?

■ Стилістичний вимір. Основне питання: до якого рівня буде визнано і гарантовано мовні права на мовний вибір (у мовленні, письмі)?

■ Психологічний вимір. Основне питання: як мовні права людини, їх здійснення і практика можуть взаємодіяти з позитивним уявленням людини про саму себе, із самоусвідомленням, у якому людина виступає як мовна особистість?

■ Загальноосвітній вимір. Основні питання: які мовні права і зобов'язання взаємодіють із загальноосвітньою практикою і нормою? як можуть педагоги, особливо викладачі мови, сприяти усвідомленню мовних прав серед майбутніх учителів, студентів, широкої суспільності, засобів масової інформації?

Є Міжнародний інститут порівняльного мовного права, який досліджував законодавства 147 суверенних держав та конституційні положення у 110 з них. Законодавчі акти намагаються вирішити проблеми розвитку національних мов, мовного суверенітету, мовних прав людини, а також уникнути виявів нерівності між різними мовами в єдиному географічному просторі, регулювати відносини між групами мовної більшості і меншості.

Мовне законодавство (мета, функції)

У кожній країні – це юридична форма вираження мовної політики. Термін законодавство належить до спеціальних юридичних термінів, які вийшли за межі терміносистеми і функціонують у загальному вжитку мови. Ю. Прадід запропонував визначення цього терміна для лінгвістичних, загальномовних та термінологічних словників: «сукупність чинних законів держави або окремої галузі права (цивільне законодавство, трудове законодавство)» [Прадід 2006: 165]. Мовна політика може і супроводжуватися, і не супроводжуватися мовним законодавством. Якщо мовне законодавство є, то і його концепції, і термінологічний апарат породжують багато гострих проблем.

Мовне законодавство – сукупність чинних законів держави, окремі статті конституцій, які регулюють мовну ситуацію, щоб запобігти конфліктам.

Аби сформулювати принципи демократичного правління, потрібно знати нормативну структуру міжнародного права. У ньому відбулося зрушення від терпимості, скерованої на асиміляцію, до підтримки мовних меншин.

У міжнародних договорах XIX ст. і наприкінці Першої світової війни йшлося про захист національних меншин у Європі. Після Другої світової війни мовні права виокремлено як складову частину загальних прав людини, перш за все, під егідою ООН. Низка документів, зокрема статті 1 і 55 Хартії ООН, так само, як і Міжнародний білль про права людини, закликають держави дотримуватися принципу рівності без дискримінації .

Найважливіший юридичний інструмент, стаття про права людини, диктує дві вимоги: забороняє дискримінацію на основі мови, зобов’язує державу не втручатися у справи мовних меншин. На думку юристів, ця стаття не покладає на державу якихось зобов'язань.

Лише 18 грудня 1992 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла нову, першу універсальну Декларацію ООН, яка визначає норми і визнає потребу сприяти розвиткові індивідуальності меншин, роз'яснюючи права членів меншин («Декларація прав осіб, які належать до національних чи етнічних, релігійних і мовних меншин»). Декларація має програмне положення, статтю 1, яке виходить за межі принципів недискримінації та рівності, вимагаючи, щоб держава активно захищала меншини і сприяла розвиткові їхньої індивідуальності.

Нормативна модель суспільства, яку вимальовують міжнародні правові документи щодо мовних прав, передбачає вияв співвідношення між збереженням мовних меншин, сприянням їхньому розвиткові і функціонуванням суспільства в цілому.

Головна мета мовного законодавства - регулювати мовні проблеми, які виникають у результаті мовних контактів, конфліктів і виявів нерівності, забезпечуючи умови та засоби, які стосуються статусу і використання різних мов відповідно до певних правил чи критеріїв.

Дискримінація - умисне обмеження, позбавлення прав і законних інтересів осіб або соціальних груп.

Законодавство, яке скероване на те, щоб зробити офіційною одну або й кілька конкретних мов у галузі самого законодавства, правосуддя, державної адміністрації, освіти, називається «законодавством офіційної мови». Також розрізняють мовне законодавство, скероване на нормалізацію однієї або кількох мов у неофіційних галузях, у спілкуванні, культурі, бізнесі. Його мета - зробити мову загальною.

Так, законодавство РФ трирівневе. Його перший рівень ілюструє конституційна норма. Другий - це федеральне законодавство як власне мовні закони: «Про мови народів Російської Федерації», проект Закону «Про російську мову як державну мову Російської Федерації». Третій рівень мовного законодавства, регіональний, стосується дії національних державних мов тільки на певній території, для прикладу, в Татарстані чи Башкирії.

Мовні законодавства країн передбачають покарання за порушення. Так, словацьке міністерство культури доповнило чинний Закон про мову новою статтею про завдання шкоди рідній мові. Винний мовець може заплатити штраф розміром від 100 до 5 тис. євро. Подібних заходів не передбачено в українському законодавстві щодо порушення функцій та статусу української мови як державної.

Світовий та український досвід свідчать: мовне законодавство ефективне, якщо є державні органи, які його впроваджують, як, приміром. Робоча група у справах німецької мови при Міністерстві закордонних справ Німеччини чи Комісія у справах офіційної мови при парламенті Індії. Подібні органи є у Польщі, Словаччині, країнах Балтії. Завдання державних органів, які відповідають за реалізацію мовного законодавства, - контролювати виконання прийнятих законів щодо мови чи мов і накладати штрафні санкції у випадку їх порушень.