5. Юридична техніка

Юридична техніка – це система науково обґрунтованих і практично підтверджених засобів, правил і прийомів підготовки і впорядкування правових актів, яка використовується з метою забезпечення їх досконалості і підвищення ефективності.

Основним об’єктом юридичної техніки є текст правових актів, інформаційне втілення юридичних приписів. При їх ухваленні важливо враховувати, щоб зміст таких приписів (дух) і форма (буква) відповідали один одному, щоб не було неясності, двозначності.

Юридична техніка визнана структурувати правовий матеріал, удосконалювати мову правових актів, робити її зрозумілішою, точнішою і грамотною. Багато в чому саме рівень юридичної техніки символізує певний рівень правової культури конкретного суспільства.

Засоби юридичної техніки:

1) юридичні терміни – словесний вираз понять, використовуваних при викладі змісту правового акту. Види юридичних термінів: загальновживані (будинок, стіл, машина); спеціальні неюридичні (епідемія, експертиза); спеціальні юридичні (прокурор, підозрюваний, позивач). У свою чергу юридичні терміни підрозділяються на загальноправові (наприклад, правопорушення), міжгалузеві (наприклад, адвокат) і галузеві (наприклад, грабіж, авторське право);

2) юридичні конструкції – типові моделі побудови нормативного матеріалу, що включають ряд однопорядкових правових понять. Наприклад, юридичною конструкцією є склад правопорушення (включає об’єкт, суб’єкт, об’єктивну сторону і суб’єктивну сторону правопорушення);

3) системна побудова – забезпечує вираз норми права у вигляді логічної норми, що включає три елементи (гипотеза–диспозиция–санкція).

Правила юридичної техніки:

1) ясність і чіткість, простота і доступність мови правових актів. В юридичних текстах слід уникати використання іноземних слів, якщо є їхні національні аналоги. Прекрасним прикладом слідування цим правилам є мова Цивільного кодексу Франції. Наполеон Бонапарт, який керував його створенням, поставив перед його розробниками завдання, щоб кодекс був зрозумілий «рядовому батькові сімейства», а суддям було заборонено відмовляти в розгляді справи під приводом неясності закону;

2) поєднання лаконічності з необхідною повнотою, поєднання конкретності та абстрактності виразу відповідних правових приписів. Юридичні приписи повинні охоплювати всі ознаки регульованої ситуації, при цьому не будучи громіздкими і складними для розуміння. У більшості правових систем прийнята абстрактна форма викладу приписів, але в деяких випадках вони повинні бути конкретизовані. Наприклад, ч.2 ст.115 Кримінального кодексу України перераховує всі можливі склади вбивств з обтяжуючими обставинами;

3) директивність і офіційність. Правові приписи мають бути владними і недвозначними. Такий характер носять тексти більшості законів і підзаконних актів України. Ця вимога поширюється і на інші правові акти, прикладом чому є вирок суду у кримінальній справі, свідоцтво про реєстрацію громадської організації тощо;

4) стиль правового акту має бути діловим, тобто рівним, спокійним, стриманим, а не художнім. Якщо мова адвоката в суді може рясніти метафорами, алегоріями, порівняннями, оскільки вона покликана викликати правові емоції, то в законі, підзаконному акті, рішенні суду, адміністративного органу ці художні засоби недопустимі;

5) послідовність викладу, узгодженість і внутрішня єдність правового матеріалу. Наприклад, в Цивільному кодексі України спочатку розташовані правові норми, що встановлюють загальні положення договору, а потім – норми, що регулюють конкретні види договорів.

Прийоми юридичної техніки:

1) способи, що фіксують офіційні реквізити (найменування правового акту, назва органу-видавника, дата і місце його ухвалення/видання, підписи посадовців тощо);

2) структурна організація правового акту (преамбула, частини, книги, глави, розділи, статті, пункти, їх нумерація тощо). В українській правовій системі кодифіковані нормативно-правові акти включають загальну та особливу частину, тобто виклад матеріалу будується за принципом від загальних положень до конкретних. До структури деяких правових актів пред’являються особливо строгі вимоги. Наприклад, ст.332 Кримінально-процесуального кодексу України вимагає, щоб вирок у кримінальній справі складався із логічно пов’язаних між собою вступної, мотивувальної та резолютивної частин.