6. Історична школа права

Історична школа права склалася у першій половині XIX ст. у Німеччині. Її засновниками були видні німецькі юристи – Г.Гуго, Г.Пухта, К.Ф. Савіньї, які знаходилися в опозиції до природно-правової доктрини і розробили свою теорію на противагу їй. Хоча пізніше, вже на початку XX ст., представники соціологічної школи звинуватили історичну школу в тому, що вона не звільнилася від концепції природного права, згідно якої суддя тільки пізнає та застосовує право, але не створює його.

Дійсно, загальним у історичної школи права з природно-правовою теорією можна вважати положення про те, що право не створюється законодавцем, не твориться його свавіллям. З погляду історичної школи право виникає спонтанно. Своїм походженням воно зобов’язане зовсім не розсуду законодавця. Г.Гуго належить дуже характерне порівняння права з мовою. Подібно тому, як мова не встановлюється договором, не вводиться за чиєюсь вказівкою і не є наданою від Бога, так і право створюється не тільки (і не стільки) завдяки законодавцю, скільки шляхом самостійного стихійного розвитку. Акти законодавчої влади тільки доповнюють позитивне право. Позитивне право похідно від права звичаєвого, а це останнє виростає з надр «національного духу», глибин «народної свідомості» тощо.

Представники історичної школи права вірно помітили одну з істотних слабостей природно-правової доктрини, а саме – умоглядне трактування виникнення права. Вони ж спробували тлумачити становлення юридичних норм як об’єктивний хід речей. Цей хід, вважав Г.Гуго, здійснюється мимоволі, пристосовуючись сам собою до потреб і запитів часу, тому людям краще всього не втручатися до нього, триматися здавна заведених і освячених досвідом сторіч порядків.

К.Савіньї вважав, що із рухом національного духу стихійно еволюціонує й право. Динаміка права завжди є органічним процесом у тому сенсі, що вона схожа на розвиток організму із свого зародка. Вся історія права – повільне, плавне розкриття тієї субстанції, яка, як зерно, спочатку покоїться у ґрунті народного духу. На першому етапі свого розвитку право виступає у формі звичаїв, на другому робиться предметом обробки з боку стану учених-правознавців, не втрачаючи, проте, при цьому зв’язків з своїм коренем – загальним переконанням народу. На третьому етапі свого розвитку право одержує санкцію законодавця, причому останній не повинен винаходити нових норм; його єдине завдання – систематизувати і точно формулювати норми, що склалися в свідомості народу та апробовані на практиці.

З погляду Г.Пухти, безцільно штучно конструювати і пропонувати людям ту або іншу придуману правову систему. Створена окремо від самої історії життя народного духу, вона не може прищепитися суспільству. Праву, як живому організму, властива органічність, яка виражається в тому, що стадії та ритми розвитку права співпадають із ходом еволюції народного життя.

Юристи історичної школи права бачили призначення діючих в державі юридичних інститутів в тому, щоб служити опорою зовнішнього порядку, яким би консервативним порядок цей не був. Позитивні закони безсилі боротися із злом, що зустрічається в житті. В кращому разі вони здатні допомогти впорядкуванню звичаєвого права та політичної структури. Законодавець повинен прагнути максимально точно виражати «загальне переконання нації».

Історична школа права знайшла небагато шанувальників. Але критика умоглядних представлень природно-правового толку про вічність, незмінність і нерухомість права мала певне позитивне значення. Залишила слід в історії юриспруденції і спроба цієї школи трактувати правові інститути як особливі соціальні явища, що історично закономірно народжуються.