3. Співвідношення держави і права: основні підходи

Співвідношення держави і права включає три головні аспекти: єдність, відмінність і взаємодія.

Єдність держави і права має наступні елементи:

1) спільність походження і розвитку. Держава і право виникли в результаті потреб соціально неоднорідного суспільства, що перейшло до відтворюючої економіки. У розвитку держави і права виділяються схожі історичні тенденції;

2) спільність чинників, що обумовлюють сутність держави і права. Ними виступають соціально-економічні відносини, ідеологія, культура, традиції суспільства;

3) спільність соціального призначення. Право виступає як засіб соціального регулювання, а держава є механізмом, що забезпечує вплив права на суспільні відносини.

Є й інші грані єдності та взаємообумовленості даних категорій. Вони, зокрема, виявляються в ідеї правової держави.

Відмінності витікають вже з визначень цих понять, їх онтологічного статусу та суспільної природи:

1) держава є особливою політико-територіальною організацією публічної влади, а право – це система офіційно встановлених та охоронюваних норм, що виступають регуляторами поведінки людей;

2) держава і право грають різні ролі в соціальному регулюванні. Право визначає моделі поведінки людей у типових ситуаціях, а держава забезпечує реалізацію цих моделей, зокрема, за допомогою своєї примусової сили;

3) держава і право можуть суперечити одне одному. Тоді виникає феномен неправової, тоталітарної держави.

Взаємодія держави і права виражається в їхньому різноманітному впливі одне на одного. Вплив держави на право полягає, перш за все, в тому, що вона створює, змінює, удосконалює, охороняє від порушень, запроваджує в життя норми права. Держава або сама встановлює правові норми, або офіційно визнає ті, що вже діють. Вона може також делегувати можливість приймати окремі юридичні акти суспільним та іншим недержавним організаціям, надавати силу закону судовим та адміністративним прецедентам, нормативним договорам та угодам.

Це означає, що процес формування права може йти як зверху вниз, так знизу доверху, виростаючи з правил поведінки, що склалися в суспільстві, і державі залишається лише закріпити ці правила в законах. У цьому сенсі право створюється всім суспільством. Але, кінець кінцем, право виходить все ж таки від держави як офіційного представника суспільства.

Не менш істотним і різноманітним є зворотний вплив права на державу. Право, перш за все, легалізує та конституює державну діяльність, визначає її загальні межі. За допомогою права закріплюються внутрішня організація держави, її форма, структура, апарат (механізм) управління, статус і компетенція різних органів і посадовців, принцип розподілу влади, оформляються необхідні інститути.

Держава створює право і для регламентації власної діяльності. За допомогою права здійснюються завдання і функції держави, проводиться її внутрішня і зовнішня політика, законодавчо визначається і закріплюється суспільний лад, положення особистості в суспільстві.

Виділяють дві основні типу взаємодії держави і права:

1) держава стоїть над правом і виступає як визначальний чинник розвитку права. Такий тип держави називають етатистським. Йому властиві наступні риси:

– безумовний пріоритет інтересів державної влади перед інтересами особи і суспільства, обмеження (а подекуди й фактична відсутність) прав і свобод особистості;

– підпорядкування законотворчості державній владі, що приводить до феномену неправового (несправедливого) закону;

– способи формування і організації влади визначаються не нормативними вимогами, а доцільністю, причому критерії останньої висуває сама влада;

2) право стоїть над державою, виступаючи обмежувачем державної влади. Такий тип держави прийнято називати правовим. Йому властиві наступні риси:

– пріоритет інтересів особистості та суспільства перед державою;

– реальність прав і свобод особистості, гарантованих державою;

– верховенство правового закону в системі нормативно-правових актів;

– демократичний легальний спосіб формування влади;

– розподіл влади;

– зв’язаність влади правом;

– незалежність і авторитет судової влади;

– високий рівень загальної та правової культури громадян;

– взаємна відповідальність держави та особи.