3. Світовий і вітчизняний досвід створення і функціонування інноваційних структур

Аналіз світового досвіду свідчить, що найбільш популярними організаційними заходами ефективного впровадження у госпо­дарську практику результатів інноваційної діяльності є створення й ефективне функціонування за державної підтримки мережі технологічних (наукових) парків та інноваційних (технологічних) бізнес-інкубаторів.

У світі нині функціонують понад 500 технопаркових структур, у США їх налічується більше 160, у Японії — близько 50, Китаї — понад 50, Великій Британії — 46, у Франції — понад 50, а у Швеції та Фінляндії — відповідно 16 і 17. Понад 100 наукових і технологіч­них парків функціонують у країнах Центральної та Східної Європи, більше 50 — у Росії. У країнах колишнього Радянського Союзу досвід створення і ефективного функ­ціонування науково-технологічних парків незначний.

Так, перший у світі технопарк «Силіконова долина» у США створено ще у 50-х роках для комерціалізації розробок Стенфордського університету (Каліфорнія) з метою розвитку мікроелектроніки у взаємодії з підприємством-лідером у цій галузі «Hewlett Paсkагd». Протягом 80-90-х років XX ст. 130 тис. працівників технопарку створили понад 200 тис. зразків нової продукції. Венчурні вкладен­ня тут зросли з $2 млрд. у 1991 р. до $68,8 млрд. у 2001-му. «Силіко­нова долина», що є фактично науково-промисловою агломерацією, нині — найбільший у світі технопарк: тут у науково-виробничій сфері зайнято понад 2,5 млн. працівників. Нині на базі цього парку створено технополіс. Для порівняння: у Європі наймасштабніший євротехнопарк «Софія-Антиполіс», розташований на півдні Франції, зосередив приблизно у 1200 компаніях лише 24 тис. науковців та інженерів.

Створений у 1959 році у Північний Кароліні технопарк «Дос­лідницький трикутник», розташований на площі 2800 га, об'єднує понад 130 компаній і забезпечує 37 тис. ро­бочих місць.

Середній американський технопарк має близько 55 га землі, будинок площею до 20 тис. м , 12 компаній-орендарів із 300 службо­вцями, бюджет майже $1,5 млн.

Однією з особливостей американських технопарків є їхній тіс­ний зв'язок з університетами і державними дослідницькими цент­рами. При цьому використовуються декілька моделей взаємовідно­син, коли університети створюють технопарк як свій внутрішній структурний підрозділ, як самостійну структуру, як спільне підпри­ємство разом із державною (урядовою) структурою, підписують контракти з виконавцями інноваційних проектів.

Більш ніж 50-річний досвід США у створенні й функціонуванні технопарків, як і американської системи комерціалізації технологій у цілому, є найбільш досконалим. Американська концепція техно­парків широко використовується, з урахуванням місцевих особли­востей, як базова модель створення технопарків в усьому світі.

Бізнес-інкубатори як інституції для «вирощування» малих підприємств з'явилися наприкінці 50-х років XX ст. також у США. Першим був проект одного соціолога, над яким свого часу сміялася Америка. Ідея здавалася не дуже сер­йозною: соціолог орендував за безцінь нікому не потрібний старий вокзал, поділив його на невеличкі кімнатки, най­няв кваліфікованих юриста та економіста і дуже дешево здавав офіси для початківців малого бізнесу. Результати перевершили сподівання. Якщо за звичайних умов із 100 бізнесменів-початківців на ноги зводилося ледве 12, то в цьому бізнес-інкубаторі майже 30% їх успішно перейшло з малого в середній бізнес, а значна кількість успішно заво­лоділа певною ринковою нішею.

Успіх першого бізнес-інкубатора привернув увагу дер­жавних структур, і місцева влада багатьох штатів США по­чала підтримувати такі ініціативи. Бізнес-інкубатор сприймали як школу для бізнесменів, своєрідний старто­вий майданчик для розвитку бізнесу в регіоні. Від кількос­ті малих підприємств у регіоні залежало забезпечення пос­тійною роботою його мешканців. Це впливало і на розмір податків у місцевих бюджетах.

Бізнес-інкубатори набули поширення і в Європі.

Останнім часом у країнах ЄС активізувалась діяльність технологічно зорієнтованих бізнес інкубаторів. Лідерами у цій справі є Німеччина і Велика Британія, де загальна кількість згаданих структур перевищує кількість бізнес інкубаторів у решті єврокраїн загалом. Усього в країнах ЄС активно функціонує понад 600 бізнес інкубаторів. Головна ознака їхньої діяльності — багатопланове сприяння новим високотехнологічним компаніям. Та щоб досягти рівня США за насиченістю такими структурами, вважають фахівці, їхню кількість у країнах Європи слід подвоїти.

У Європі наукові парки з'явилися на початку 70-х років. Пер­шими з них були дослідницький парк Університету Херіот-Уатт в Единбурзі, науковий парк Триніті-коледжу в Кембриджі (Велика Британія), Левен-ла-Нев у Бельгії, «Софія-Антиполіс» у Ніцці і ЗІРСТ у Греноблі (Франція).

Особливої уваги заслуговує досвід Кембриджського технопарку, створеного на базі всесвітньо відомого університету. Перший технопарк виник у Великій Британії у 1972 р. поблизу університету в Кембриджі. Нині при цьому уні­верситеті діють два технопарки, в яких беруть участь по­над 80 фірм, що працюють переважно в галузі створення автоматизованих систем. Район, що ото­чує університет, ще 40 років тому був сільською місцевістю. Після створення технопарку за останні 15 років поблизу нього розмістили­ся 1600 високотехнологічних компаній, у яких працюють 45 тис. дос­лідників, вчених.

Як у країнах Європи, так і у США бурхливий сплеск створення й розвитку наукових парків (технопарків) розпочався після виходу зі стану економічної кризи у 80-ті роки.

Це одна з найпоширеніших у США та Західній Європі форм функціонування розробників нових технологій з вен­чурними фірмами, яка дає можливість швидко комерціа­лізувати нововведення.

Інший важливий приклад для наслідування — Китай. Тут створення наукових і технологічних парків побудовано на викори­станні досвіду промислово розвинених країн. У країні налічується 53 національних парка, які системно охоплюють понад 65 тис. малих і середніх компаній. Їхній сумарний кадровий науково-технічний потенціал становить майже 3 млн. учених та інженерів. Крім того, тут функціонують 50 провінційних парків і 30 парків при університетах.

Формування технопарків у Китаї розпочалося зі створення Пекінської експериментальної зони розвитку високої і нової технології, яка поєднує у собі наукові дослідження, промислове виробництво й торгівлю. Важливою перевагою цієї зони стала її наближеність до найбільшого в Китаї навчального і наукового центру, до якого входять 50 вузів та 138 науково-дослідних інститутів. На початку 90-х рр. там діяло 827 підприємств високої і нової технології, з них 154 заклади Академії наук Китаю, 72 підприємства за участю і іноземного капіталу. При цьому іноземні компанії залучаються пільговою політикою держави, а саме — звільненням від податків протягом перших трьох років діяльності в технопарку і зниженням ставки податку у наступні три роки.

Створення технопарків у Китаї зумовлене нагальною потребою сти­мулювання й активізації інноваційних процесів.

У Японії, недалеко від Токіо, на базі нового універси­тетського центру виникло ціле науково-технічне містечко Цукуба. Там за підтримки уряду з 1984 р. активно реалізується довгострокова програма «Технополіс» зі створення в малих міс­тах країни 26 зон новітніх технологій, метою діяльності яких є вихід економіки на черговий щабель технологічного піднесення, а також стимулювання соціально-економічного розвитку перифе­рійних префектур. Серед цих структур домінує технополіс Цукуба, який створено на початку 70-х років на базі добре спланованої акції одночасного «трансплантування» найкращих наукових цент­рів країни до єдиного субрегіону. Він включає в себе 3 технопарки, близько 50 державних НДІ, на які припадає майже половина національного бюджету на НДР. Подібною є структура технополіса й у Кіото.

Технополіси були започатковані і набули поширення у Японії два десятиліття тому. У 1982 р. уряд Японії опублікував жорс­ткі вимоги до здобувачів (префектур), відповідність яким давала їм змогу створити у себе технополіс («місто техні­ки»). Кожен технополіс повинен був складатися з трьох ос­новних компонентів: великих підприємств як мінімум 2— З передових галузей промисловості (виробництво оптич­них волокон, інтегральних схем, медичної техніки, інфор­маційних систем тощо); потужної групи державних чи при­ватних університетів, науково-дослідних інститутів; жит­лової зони із сучасними будинками, розвинутою мережею доріг, спортивних, культурних, торговельних центрів. Крім того, технополіс повинен бути розташованим поблизу міста з населенням не менше 200 тис. жителів і з великим аеропортом чи залізничним вузлом, щоб протягом одного дня можна було поїхати до Токіо і повернутися назад.

Створення кожного технополісу обходилося в 1,25— 2,5 млрд. дол. Половину цих коштів виплачували з держав­ного бюджету. Сьогодні в Японії у 18 територіальних цен­трах формуються регіональні наукові комплекси (технополіси), орієнтовані на пріоритетний розвиток наукомісткого виробництва, концентрацію наукових сил і зміцнення по­тенціалу тих напрямів розвитку науки і техніки, які визна­чатимуть рівень виробництва у XXI ст.

Технополіси, відповідно до законодавства, передбачалося ство­рювати в районах зі слабким розвитком наукомістких виробництв, але за умови, що в регіоні є університети. Саме місцевим універси­тетам приділяється вирішальна роль у здійсненні й координації наукових розробок, забезпеченні зони технополіса кваліфікованими фа­хівцями і дослідниками. Усі підприємства, науково-дослідні інсти­тути, культурно-побутові установи мають розташовуватися непода­лік від центру міста: дорога до них не повинна забирати більше, ніж 30 хвилин.

Враховуючи тенденції до концентрації зусиль науков­ців та підприємців у межах певної території, успішно діючі технологічні парки стали, за прикладом Японії, змінювати свій статус на технополіс. Прикладом цього є Каліфорній­ська «Силіконова долина». Вона не лише об'єднує науковців, пред­ставників бізнесу та інноваційну інфраструктуру, а й фор­мує умови для комфортного проживання населення технополісу. Це дає змогу представникам науки та бізнесу абс­трагуватися від побуту і зосередитись передусім на своїй роботі.

Для умов України першочергового значення набуває вивчення і творче використання досвіду Росії, країн Балтії, Східної і Централь­ної Європи щодо створення й ефективного функціонування технопаркових структур.

Технопарки Росії є спільними підприємствами декількох за­сновників. У заснуванні російських технопарків частіше всього беруть участь недержавні фірми і наукові організації, університети, що відповідає світовим тенденціям формування технопарків.

Аналіз показує, що у створенні «середнього» російського технопарку беруть участь засновники з різних відомств і галузей економіки. Тобто російські технопарки є міжвідомчими структурами. Кількість засновників одного технопарку — від 3 до 21, причому у 50 % випадків засновників більше 10. Це показове явище в розвитку російських технопарків. Найкращі закордонні технопарки є регіональними, міжгалузевими структурами: фундатори, що їх засновують, презентують різні сторони діяльності.

Серед вдало функціонуючих наразі в Росії технопарків най­більш високий рейтинг мають Томський міжнародний діловий центр «Технопарк», московські технопарки «Центр», «Москворіччя», нау­ковий парк МДУ, Зеленоградський науково-технологічний парк, «Технопарк» ЕТУ (м. Санкт-Петербург), Башкирський інноваційний науково-технологічний парк «Башкортостан» (м. Уфа).

Робота зі створення технопарків у Росії провадиться під керів­ництвом Асоціації сприяння розвитку технопарків, інноваційних центрів та інкубаторів бізнесу (Асоціація «Технопарк»).

Для створення технополісів корисним може бути досвід Росії з організації інноваційної діяльності наукоградів — центрів ко­лишнього військово-промислового комплексу СРСР, що є муніципа­льними утвореннями з містоутворюючими науково-виробничими комплексами (по суті — аналогами технополісів). Головними їх зав­даннями наразі є розвиток інновацій, переозброєння промисловос­ті, підвищення добробуту народу.

Створювати наукогради почали у 1997 р. Нині в Росії нарахо­вується близько 70 муніципальних і адміністративно-територіаль­них утворень з високим науково-технічним потенціалом. З них на початок 2003 р. отримали статус наукограда 4 міста (Обнінськ, Дубна, Корольов, Кунцево), по 11 містах пропозиції розглядалися в уряді.

Розвитку мережі наукоградів спряло прийняття спеціального Закону РФ від 7.04.1999 № 70-ФЗ «Про статус наукограда Російсь­кої Федерації». У законі зазначено, що статус наукограда надається на термін до 25 років за поданням уряду президентом Російської Федерації, який затверджує визначені урядом пріоритетні для конкретного наукограда напрями наукової, науково-технічної та ін­новаційної діяльності, підготовки кадрів відповідно до державних пріоритетів розвитку науки і техніки, а також програму розвитку наукограда, у якій визначено заходи державної підтримки науко­града з урахуванням його специфіки. Цим же законом визначено порядок і джерела його фінансування і заходи державної підтрим­ки щодо здійснення наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності та матеріально-технічного забезпечення інфраструктури у визначених межах наукограда, а також заходи та органи контро­лю за виконанням організаціями його науково-виробничого комп­лексу покладених на них функцій.

Присвоєння статусу наукограда є підставою для формування федеральної цільової програми його розвитку.

Як уже відзначалося, інноваційні, техноло­гічні, інноваційно-технологічні центри опікуються малими іннова­ційними підприємствами (МІП), що вже стали на ноги, стабільно працюють і в змозі реалізувати як розробку нових технологій, так і дослідне виробництво.

Стосовно цього заслуговує на увагу досвід Росії, де при дольовій участі коштів федерального бюджету та за рахунок коштів суб'єк­тів РФ у 12 регіонах створено 26 інноваційно-технологічних центрів (ІТЦ), до складу яких входять близько 400 МІП.

ІТЦ створювалися відповідно до Міжвідомчої програми активі­зації інноваційної діяльності в науково-технічній сфері за підтримки міносвіти, колишнього міннауки (нині — мінпромнауки), Фонду сприяння розвитку малих форм підприємств в науково-технічній сфері (ФРМП), Російського фонду технологічного розвитку (РФТР) та ад­міністрацій багатьох регіонів.

Усі ІТЦ Росії, на відміну від технопарків, функціонують за принципом самоокупності. Деякі з них створено у складі реально ді­ючих технопарків, зокрема ІТЦ технопарку Електротехнічного уні­верситету (м. Санкт-Петербург), Татарський інформаційно-техноло­гічний центр у складі технопарку «Казань».

Як свідчить практичний досвід, вкладені в МІП державні кошти лише через податки окупаються через 1-2 роки. Головний же ре­зультат діяльності ІТЦ — створення прошарку середнього класу, розвиток цивілізованих підприємств, зорієнтованих на високотехнологічний бізнес.

На тлі висвітлених здобутків технологічно розвинених країн, країн Східної та Центральної Європи і навіть Росії, успіхи України у розвиткові інноваційних структур не можна вважати переконливи­ми. Наша країна перебуває лише на початковому етапі створення технопарків, інноваційних бізнес-інкубаторів, промислово-фінансових груп, промислових кластерів та інших структур, незважаючи на до­сить потужний науковий і промисловий потенціал. Немає в нас також дієвого прошарку малих і середніх інноваційних підприємств.

Слід відзначити, що роботи зі створення згаданих інноваційних структур ведуться вже десять років. Проте цей процес на початковий стадії був несис­темним, епізодичним, без відповідної довгострокової державної програми. Його активізація значною мірою залежала від ініціативи органів місцевої влади, окремих інститутів, підприємств, об'єднань.

Лише після прийнятого у 1999 р. Верховною Радою України вже згаданого Закону України «Про спеціальний режим інвестицій­ної та інноваційної діяльності технологічних парків», яким передба­чено сприяння держави у вигляді економічних пільг, на кшталт тих, що надаються вільним економічним зонам, реальний технопарковий рух в Україні, хоча й повільно, усе ж розпочався.

Згідно з цим законом, трьом технопаркам: «Інститут електро­зварювання ім. Є. О. Патона», «Напівпровідникові технології і мате­ріали, оптоелектроніка і сенсорна техніка» (м. Київ), «Інститут монокристалів» (м. Харків), їхнім учасникам, дочірнім та спільним підприємствам надається терміном на 15 років спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності. Він діє лише в разі вико­нання інвестиційних та інноваційних проектів за пріоритетними на­прямами діяльності кожного з технопарків протягом перших п'яти років від дати реєстрації проектів, але в межах визначеного терміну дії спеціального режиму, який передбачає встановлення пільг на по­даток з прибутку та ПДВ, валютних та митних пільг, надання держа­вних гарантій для залучення кредитів іноземних інвесторів.

Згідно зі змінами до цього Закону, у 2002 р. в Україні було зареє­стровано ще п'ять технологічних парків: «Вуглемаш» (м. Донецьк) та київські технопарки «Інститут технічної теплофізики», «Інтелектуа­льні інформаційні технології», «Укрінфотех», «Перспектива» (Націо­нальний технічний університет «КПІ»).

Прийнято ряд нормативно-правових актів, що конкретизують положення Закону, функціонує Комісія з організації діяльності тех­нологічних парків та інноваційних структур інших типів на чолі з віце-прем’єр-міністром як постійно діючий орган Уряду.

Поки що реальні результати діяльності демонструють перші чотири технопарки (тобто створені у 1999 р. і «Вуглемаш»).

Зокрема, ЗАТ «Вуглемаш» було засновано в Донецькій області інноваційним центром облдержадміністрації, інститутом геотехнічної механіки НАН України, інститутом «Донгіпровуглемаш», УкрНДІВЕ, інститутом економіки промисловості НАН України, ВАТ «Дружковський машзавод» та ВАТ «Донецький енергозавод». Головна мета технопарка полягає у розвитку інноваційного підприємництва в області. Діяльність технопарка спрямована на утримання позицій підприємств гірничошахтного машинобудування на українському та російському ринках.

Та разом із тим технопарки України ще не стали регіональними центрами розвитку інноваційної діяльності. Шість із них зареєстровано в Києві, по одному — у Харкові та Донецьку. Більшість технопарків не виконують функцій сприяння створення підприємницьких інноваційних структур ринкового типу. Лише при технопарку «Ін­ститут монокристалів» працює інкубатор «Харківські технології». У рамках цього співробітництва інкубатор проводить регулярні учбово-методичні семінари, видає методичні посібники для виконавців проектів, розробляє бізнес-плани інноваційних проектів потенційних учасників технопарку, в окремих випадках фінансує початкову стадію реалізації проектів. Як видно із переліку, комплекс цих послуг ще далекий від тих, що надаються в технопарках зарубіжних країн для «вирощування» нових МІП, проте в інших технопарках і ці послуги не надаються.

В цілому по Україні створення інших інноваційних структур, особливо бізнес-інкубаторів, не маючи відповідної законодавчої підтримки, в останні роки уповільнилося.

За фінансової підтримки міжнародних організацій було створено вже згаданий інкубатор (центр) «Харківські технології», Центр розвитку інновацій у Києві, інноваційний бізнес-інкубатор у Білій Церкві. Останній створено на кшталт класичних бізнес-інкубаторів. Він має семипо­верхову будівлю у 2,4 тис. м . Ним надано допомогу у становленні й розвитку 62 малим фірмам, у яких працюють понад 200 осіб, навчено за програмами підприємницької діяльності понад 800.

Зважаючи на позитиви бізнес-інкубаторів, в Україні їхня діяльність може принести неабияку користь. Однак поки що реальних результатів у створенні бізнес-інкубато­рів досягли тільки деякі регіони. Пов'язано це здебільшого з відсутністю реальної підтримки їх розвитку державою.

У всьому світі бізнес-інкубатори — це здебільшого не­прибуткові організації, які існують на кошти муніципалітетів чи спонсорів. Вони можуть бути самоокупними лише на 10—60%. Тому держава повинна надавати реальну фі­нансову підтримку бізнес-інкубаторам.

Українські бізнес-інкубатори здебільшого існують за рахунок фінансування міжнародних донорських організа­цій, приміщення їм надають служби працевлаштування населення при держадміністраціях міст і районів. Джере­лами їхнього фінансування найчастіше є кошти міжна­родних фондів та грантових програм і лише невеликою мі­рою — кошти місцевих адміністрацій та спонсорів. Для сприяння розвитку бізнес-інкубаторів в Україні створено Українську асоціацію бізнес-інкубаторів та інноваційних центрів. Вона зареєстрована Міністерством юстиції Украї­ни 15 жовтня 1998 р. як міжнародна благодійна організа­ція, її місією є сприяння практичній реалізації загально­державних, регіональних, місцевих і міжнародних прог­рам, спрямованих на розвиток підприємництва шляхом створення і підтримки діяльності бізнес-інкубаторів, технопарків, центрів підтримки підприємництва й інших ін­новаційних структур, а також осіб, що займаються надан­ням послуг у сфері підприємництва.

Поряд із проблемами з фінансуванням інноваційних структур, їхньому подальшому розвиткові аж ніяк не сприяє відсутність відповідної законодавчої й нормативно-правової бази. Так, уже згадуваним Законом лише регулюється пільговий ре­жим для виконавців інноваційних та інвестиційних проектів технопарків. Водночас конче необхідна розробка спеціального законо­проекту «Про технопарки, технополіси та інноваційні структури інших типів».

Проте не лише відсутність законодавчої, нормативно-правової бази є причиною слабкого розвитку структур, що сприяють реаліза­ції інновацій. Так, незважаючи на те, що Закон України «Про проми­слово-фінансові групи в Україні» було прийнято ще у 1995 р., досі офіційно зареєстровано лише одну ПФГ, створену на базі заводу «Титан» у Криму.

За переходу економіки України до ринкових відносин успішна діяльність науково-технологічних парків та ін­ших інноваційних структур в регіоні залежить від розвит­ку в ньому виробничої і соціальної інфраструктури, яка охоплює інноваційні банки, наукові та ризикові фонди, консультаційні й посередницькі фірми, які здійснюють функції менеджменту і маркетингу, комерційні центри і спеціальні приміщення для наукомістких фірм і передба­чає забезпечення вчених і спеціалістів парку всім необхід­ним для продуктивної роботи і відпочинку.

Отже, результати наведеного порівняльного аналізу свідчать, що в Україні слід найближчим часом на загальнодержавному й ре­гіональному рівнях здійснити комплекс заходів з організаційно-еко­номічного і правового забезпечення створення й ефективного стиму­лювання інноваційних структур, які в інших країнах демонструють позитивні результати щодо реалізації інновацій в широких масшта­бах, зі значним економічним ефектом.