3. Теорія соціальної стратифікації. Соціальна стратифікація українського суспільства.

Соціальна стратифікація (лат. stratum — шар) — поділ суспільства на вертикально розташовані соціальні групи і верстви (страти), які мають різний престиж, власність, владу, освіту тощо.

Соціальна стратифікація - процес соціального відтворення, внаслідок якого верстви (страти), групи, класи виявляються нерівними між собою і групуються ієрархічно розміщені страти з різним престижем, власністю та владою.

Соціальна стратифікація означає не просто різне становище у суспільстві окремих індивідів, родин чи цілих країн, а саме нерівне їх становище. При цьому дуже важливим є вирішення теорією соціальної стратифікації проблеми соціальної мобільності, зокрема методів зміни особистістю, групою свого соціального становища. Виділяють два основні шляхи здобуття ними певного рангу: аскрипція і досягнення.

Аскрипція - просування соціальними «сходинками» завдяки зовнішнім, незалежним від індивіда, групи, властивостям (соціальному становищу, фізичним даним та ін.).

Досягнення - здобуття індивідом, групою певного статусу завдяки безпосередньо власним успіхам. Класова й стратифікаційна моделі соціальної структури не заперечують одна одну, а навпаки - на основі вичленувавня у науковому аналізі реально існуючих класів, верств, інших соціальних груп може бути збудована «об'ємна», а не однолінійна модель соціальної структури, що має міцну емпіричну соціологічну базу. В останні роки у світовій соціологічній літературі поняття «класи» посідає таке ж визначене місце, як і поняття «страти», й обидва вони використовуються як у національних, так і в міжнародних порівняльних дослідженнях.

Соціальна стратифікація означає як сам процес, що безперервно триває в суспільстві, так і його результат. Вона засвідчує не просто різне становище в суспільстві індивідів, родин чи цілих країн, а саме їх нерівне становище. Вона є не лише методом виявлення верств конкретного суспільства, а й портретом цього суспільства. Простратифікувавши населення країни, можна виділити страти (верстви), з яких воно складається. Тому стратифікація — риса будь-якого суспільства. Англійський соціолог Е. Гідденс розрізняє чотири основні історичні типи стратифікованого суспільства: рабство, касти, стани і класи.

1. Рабство. Воно було граничною формою нерівності, за якої одні люди володіли іншими. Щоправда, і рабство було неоднорідним залежно від періоду чи культури: в одному випадку раб перебував поза законом (класична форма рабства), в іншому — йому відводилася роль слуги чи солдата.

2. Касти. У різних регіонах поділ на касти має різні форми. Особливо характерний він для Індії. Як правило, межі між кастами дуже різкі, що практично виключає будь-яку соціальну мобільність. Каста пов'язана з індуїзмом і з ученням про «переселення душі». Сподівання на те, що в «наступному» житті його каста підвищиться, спонукає індивіда суворо дотримуватися певних суспільних норм.

3. Стани. Властиві вони європейському феодалізмові. До найвищого стану належали аристократи і вельможі. До нижчого — духівництво, наділене значними привілеями. До третього стану — вільні селяни, чиновники недворянського походження, купці й ремісники. Межі між станами не були такими різкими, як за кастової системи, а соціальне переміщення було можливим, хоча й складним.

4. Класи. Цей тип стратифікованого суспільства є головним об'єктом соціології марксизму. Її основоположник К. Маркс вважав класову структуру суспільства основою розвитку і змін, а виникнення класів пояснював економічними чинниками — суспільним поділом праці, формуванням відносин приватної власності. В. Ленін застосовував багатофакторний аналіз класоутворюючих ознак: місце в системі суспільного виробництва, відношення до власності на засоби виробництва, роль у суспільній організації праці, розміри доходів та ін.

В західній соціології часто використовується семикласна вертикальна стратифікація:

1) вищий клас професіоналів, адміністраторів;

2) технічні фахівці середнього рівня;

3) комерційний клас;

4) дрібна буржуазія;

5) техніки і робітники, що здійснюють керівні функції;

6) кваліфіковані робітники;

7) некваліфіковані робітники.

Інші концепції, що поповнюють теорію соціальної стратифікації, доповнювали цей набір з доходу, влади, престижу і освіти іншими характеристиками. Наприклад, Р. Дарендорф ввів в нього поняття «авторитет», розділивши, тим самим, суспільство на тих, що управляють і керованих. Американець Б. Барбер додав туди релігійну чистоту, положення родичів, етнічну приналежність. Француз А. Турен вважав за необхідне поставити у якості найважливішого чинника стратифікації доступ до інформації.

Соціолог Л. Уорнер запропонував інші критерії-параметри стратифікації:

• дохід;

• професійний престиж;

• освіта;

• етноналежність.

Б. Барбер (США) виділив 6 позицій стратифікації:

1. престиж, професія, влада, могутність;

2. дохід та багатство;

3. освіта та знання;

4. релігійна чистота;

5. стан родини;

6. етноналежність.

Серед інших моделей соціальної стратифікації, прийнятих в західній соціології, вельми поширена вдосконалена модель американського ученого У.Уотсона:

1. Вищий-вищий клас (представники впливових і багатих династій, що володіють значними ресурсами влади, багатства і престижу в масштабах держави).

2. Нижчий-вищий клас (банкіри, політики, власники фірм, що досягли вищих статусів в ході конкурентної боротьби або завдяки особистим якостям).

3. Вищий-середній клас (процвітаючі бізнесмени і вищі менеджери, крупні юристи, лікарі, спортсмени, учені).

4. Нижчий-середній клас (найняті робітники – інженери, середні і дрібні чиновники, викладачі, науковці, керівники підрозділів, висококваліфіковані робітники).

5. Вищий-нижчий клас (наймані робітники).

6. Нижчий-нижчий клас (безробітні, робітники-емігранти, бездомні і інші маргінали).

В рамках теорії соціальної стратифікації, яка розробляється не одне десятиліття, відомими ученими були зроблені ряд найважливіших наукових відкриттів, зв'язаних, зокрема, з проблемами соціальних переміщень й соціальної мобільності, засобами досягнення людьми того або іншого суспільного престижу, методами вивчення соціальної структури.

Для українського суспільства представляється модель соціальної структури, запропонована Н.М. Римашевською:

1. Загальноукраїнські елітні групи, що сполучають володіння власністю в розмірах, порівняних з найбільшими західними капіталами, і засобами владного впливу на загальнонаціональному рівні.

2. Регіональні і корпоративні еліти, що володіють значним за українськими масштабами станом і впливом на рівні регіонів і цілих секторів економіки.

3. Український «верхній середній клас», який володіє власністю і доходами, що забезпечують західні стандарти споживання, домаганнями на підвищення свого соціального статусу і що орієнтується на практику, що склалася, і етичні норми господарських взаємин.

4. Український «динамічний середній клас», що володіє доходами, що забезпечують задоволення середньоукраїнських і вищих стандартів споживання, високу потенційну адаптованість, характеризується значними соціальними домаганнями і мотиваціями, соціальною активністю і орієнтацією на легальні способи її прояву.

5. «Аутсайдери», що характеризуються низькою адаптацією і соціальною активністю, невисокими доходами і орієнтацією на легальні способи їх отримання.

6. «Маргінали», що характеризуються низькою адаптацією й, здебільшого, асоціальними установками в своїй соціально-економічній діяльності.

7. «Криміналітет», що володіє високою соціальною активністю і адаптацією, але що при цьому діє всупереч легальним нормам господарської діяльності.

8