2. Перший та другий періоди визвольної війни

Національна-визвольна війна продовжувалася тривалий час, розвивалася поступово і суперечливо. В зв'язку з цим, питання про її хронологічні межі до сьогоднішнього дня залишається дискусійним. Тому запропонована нижче періодизація визвольної війни є лише одним з можливих її варіантів.

Отже, спираючись на широку джерельну базу, на дослідження вітчизняних і зарубіжних істориків доцільно виділити чотири періоди перебігу Національно-визвольної війни.

Перший період (1648-1649 рр.)

- знаменувався перемогами під Жовтими Водами і Корсунем; битвами під Пилявцями; облогою Львова і Зборівським договором.

Другий період (1650-1653 рр.)

- не приніс, незважаючи на кровопролитну боротьбу повсталих і поляків, успіху жодній із сторін.

Третій період (1654-1655 рр.)

- визначався допомогою Росії Україні у боротьбі з Польщею.

Четвертий період (1656-1657 рр.)

- це укладання союзу між Україною і Семигородським князівством, а також спільні дії козацтва і шведської армії проти Польщі.

На початку визвольної боротьби діяльність Б. Хмельницького і його сподвижників була спрямована на вирішення трьох основних завдань:

• формування власних збройних сил і залучення на свій бік реєстрових козаків;

• залучення до боротьби широких верств українського суспільства;

• укладення військово-політичного союзу з Кримським ханством (укладений в березні 1648 р.).

Безперечно, видатною заслугою Хмельницького є те, що він протягом року війни зумів створити з розрізнених селянських і козацьких загонів народно-визвольну армію. Із Запорізької Січі він вийшов із загоном у три тисячі чоловік, а під Зборовом мав 360 тисяч повстанців.

Сучасникам назавжди запам'яталися перемоги повстанців під Жовтими Водами і Корсунем (16 і 26 травня 1648 р.). Битва під Корсунем взагалі може бути визнана класичним прикладом військового мистецтва народної армії. Хмельницький, керуючи 15-ти тисячним загоном, примусив 20-ти тисячну армію Речі Посполитої покинути вигідні позиції і прийняти бій на невигідній для польської кавалерії пересіченій місцевості. Шеститисячний резерв М.Кривоноса, вдаривши із засідки, довершив розгром поляків. Коронні гетьмани М. Потоцький і М. Калиновський потрапили в полон. Такі ж принципи стратегії і тактики Хмельницький застосував і в битві під Пилявцями, що відбулася 23 вересня 1648 р.

Ці перемоги створили сприятливі умови для розгортання народної війни по всій Україні. Перемога в останній битві відкрила повстанцям шлях на Західну Україну. В жовтні козацьке військо дійшло до Львова й оточило його, проте відсутність продовольства, смерть від чуми М.Кривоноса, бездоріжжя, епідемії змусили Хмельницького зняти облогу, задовольнившись викупом.

Почавши переговори з посланцями новообраного короля Яна Казимира, Хмельницький припинив бойові дії, хоча міг іти до Варшави. Очевидно, що на цьому етапі визвольної боротьби Б.Хмельницький ще не думав про відокремлення України від Польщі. Його метою була автономія для козацького регіону у межах Речі Посполитої.

Завершується перший період війни Зборівським договором 18 серпня 1649 р., який став наслідком битви під Зборовом на початку серпня того ж року, хоча польське військо в цій битві було розбите, але зрада кримського хана змусила Хмельницького піти на переговори (татари переслідували власну мету - максимально послабити Річ Посполиту, але й не дати можливості постати сильній козацькій державі). За Зборівським договором, Польща фактично втрачала своє панівне становище на Правобережній і Лівобережній Україні. Встановлювався козацький реєстр у 40 тисяч чоловік, гетьманська влада поширювалася на Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства, на всі урядові посади могли претендувати особи тільки православної віри. Тобто, почалося формування самостійної української державності. На жаль, поза межами цього процесу залишився західний регіон.

Новостворювана держава мала багато ознак національної держави республіканського типу. Верховним органом влади в Україні стала загальнокозацька рада (Військова або Генеральна рада), в якій могло брати участь усе козацьке військо. На чолі держави стояв гетьман, який обирався Військовою радою. Дорадчі права при гетьмані мала рада генеральної старшини (Старшинська рада), до якої входили генеральні обозні, суддя, писар, підскарбій, осавул, хорунжий, бунчужний.

Територія на яку поширювалася влада гетьмана, ділилася на полки, а полки на сотні (полків у різні часи було 36, 26, 16, 10). На чолі полку стояв полковник (обирався на полковій раді або призначався гетьманом), на чолі сотні - сотник. Полковники і сотники здійснювали військову і адміністративну владу.

Містами й селами управляли отамани. У містах з Магдебурзьким правом діяли також виборні магістрати, у селах - сільські старости. Центром гетьманського правління став Чигирин.

На Українських територіях діяло козацьке звичаєве право, зберігали силу норми Литовських статутів, Магдебурзьке право. З'явилося нове джерело права - гетьманські універсали, обов'язкові для всього населення України. Найвищою судовою інстанцією був Генеральний військовий суд, на місцях діяли козацькі суди, які мали значення загальностанових судів. Незмінним залишалося міське судочинство.

Бойове ядро української армії становили запорожці і реєстрові козаки. Полк складався із 1-2 тисяч записаних у реєстр козаків, але до них могли приєднуватися багато тисяч добровольців.

В той же час процес державного будівництва не було завершено. Україна не мала постійної території, апарат управління перебував у стадії формування, не всі верстви населення отримали відповідні права.

Але, не зважаючи на це, можна стверджувати, що Національно-визвольна війна привела до розбудови Української гетьманської держави, в якій знайшли своє продовження традиції Запорозької Січі і реєстрового козацтва.

Другий період війни (1650-1653 рр.) характеризувався періодичними сутичками між українськими і польськими військами. Вирішальна битва розгорнулася у червні 1651 р. на Волині під Берестечком, у ній взяли участь 150 тисяч поляків, понад 100 тисяч повсталих і 50 тисяч татар. Перші два дні були успішними для народної армії. А потім зрада татар захоплення ними самого Хмельницького поставили повстанців у важке становище. Українське військо потрапило в оточення й понесло величезні людські втрати.

У липні литовські війська взяли Київ. Трагедія під Берестечком і втрата Києва завдали серйозного удару Україні. Однак, Б.Хмельницькому вдалося відновити боєздатність армії, зупинити польсько-литовське військо під Білою Церквою і змусити противника до переговорів. Та все ж укладена 18 вересня 1651 р. Білоцерківська угода призвела до тяжких для України наслідків. Згідно з нею, територія автономії обмежувалася лише Київським воєводством, козацьке військо скорочувалося з 40 до 20 тисяч осіб, гетьман підпорядковувався польському королю та позбавлявся права закордонних зносин.

До певної міри виправити становище вдалося у травні 1652 р., коли в бою на рівнині Батіг (над Бугом) польські війська були оточені і вщент розгромлені. Перемога викликала масові антипольські повстання населення України, в результаті на всій її території у червні 1652 р. відновлюється влада гетьмансько-старшинської адміністрації.

Наприкінці вересня 1653 р. під м. Жванцем на Поділлі козаки оточили польське військо на чолі з королем. Від поразки поляків врятувала чергова зрада кримського хана, який уклав з ними сепаратне перемир'я. 15 грудня 1653 р. воюючі сторони домовилися про скасування Білоцерківського договору 1651 р. та про фактичне відновлення чинності Зборівської угоди 1649 р.

Перед Б.Хмельницьким постала проблема: або капітулювати перед Польщею, оскільки сил на тривалу боротьбу з нею було обмаль, або ж шукати порятунку в союзі з Росією.