Ііі. Анатомо-фізіологічні механізми безпеки і захисту людини від впливів негативно діючих факторів.

У процесі еволюції в організмі людини сформувалися механіз­ми, що забезпечують його пристосування до різних умов життя, а також стабілізацію активності органів і систем у певних функці­ональних діапазонах. Можливості організму реагувати на зовні­шні та внутрішні подразники доволі обмежені, але комбінація рі­зних реакцій розширяє можливості організму під час його взаємодії з довкіллям.

На організм людини негативно впливають різні фактори зов­нішнього середовища — фізичні, хімічні, біологічні й психофізіо- логічні.

Здатність організму реагувати на вплив факторів оточуючого середовища називають реактивністю.

Реактивність забезпечується захисно-компенсаторними сис­темами й механізмами, у функціонуванні яких вирішальна роль належить нервовій системі.

У процесі становлення людини нер­вова система стала провідною, вона підтримує:

- цілісність організ­му, його єдність з довкіллям;

- забезпечує збереження сталості внутрішнього середовища, будови, функцій.

Нервова система виконує такі найважливіші функції:

- здійснює взаємодію організму з навколишнім середовищем, забезпечуючи його пристосування до мінливих умов існування, що постійно змінюються;

- поєднує органи й системи тіла в єдине ціле та погоджує їх діяльність;

- на вищому етапі розвитку нервова система сприяє здійс­ненню психічної діяльності на основі фізіологічних процесів від­чуття, сприйняття й мислення.

Нервову систему умовно поділяють на:

• соматичну, що керує мускулатурою кістяка й деяких внутрішніх органів (гортань, глот­ка);

• вегетативну — іннервуючу (що за допомогою нервів здійс­нює зв'язок органів і тканин з центральною нервовою системою) м'язи, шкіру, судини.

Цей поділ доволі умовний, адже вегетативна нервова система іннервує всі органи, а також визначає тонус мускулатури кістяка.

Нервову систему за топографічним принципом поділяють на:

• центральний;

• периферичний відділи.

Під центральною нервовою системою розуміють спинний і головний мозок, під периферич­ною — нервові корінці, вузли, сплетення, нерви та нервові пери­феричні закінчення.

Як у центральній, так і в периферичних від­ділах нервової системи є елементи соматичної та вегетативної частин, завдяки чому досягається її єдність.

Спинний і головний мозок — це скупчення нервових клітин разом з найближчими розгалуженнями їх відростків.

Нерви - це скупчення нервових волокон (відростків), які йдуть від вузлів нервових кліток спинного та головного мозку. Вони здійснюють зв'язок між центральною нервовою системою та окремими органами й клітинами організму.

Нерви, що передають імпульси збудження з центральної нервової системи до робочих органів, називають спадними, відцентровими, чи руховими.

Нерви, що передають імпульси збудження від різних органів і ділянок тіла до головного та спинного мозку, називають висхідними, або доцен­тровими, чи чутливими. Найчастіше нерви бувають змішаними, у їх складі є як чуттєві, так і рухові волокна.

Рухові нерви закінчу­ються руховими закінченнями — ефекторами, чутливі нерви — чутливими закінченнями — рецепторами.

Рецептори — нервові клітин, що мають вибіркову чутливість до впливу зазначених факторів. Рецептори бувають у вигляді про­стих нервових закінчень, мають форму волосків, пластинок, кол­бочок, паличок, кульок, спіралей, шайбочок.

Частина рецепторів сприймає фактори навколишнього середовища. Це — екстероре­цептори.

Решта — сприймає зміни внутрішнього середовища ор­ганізму, їх називають інтерорецепторами. Наприклад, фоторецеп­тори, розташовані в сітківці ока, сприймають електромагнітні хвилі видимого діапазону. Фонорецептори вуха реагують на меха­нічні коливання повітря опосередковано через системи внутріш­нього вуха. Тактильні рецептори — це рецептори дотику. Баро- й осморецептори судин відчувають зміни гідростатичного й осмотич­ного тиску крові. Рецептори вестибулярного апарата сприймають зміни положення голови й тіла щодо вектора гравітації. Проприо-рецептори м'язів і сухожиль реагують на зміну напруження м'язів і положення частин тіла відносно один одного. Хеморецептори чут­ливі до впливу хімічних речовин, глюкорецептори сприймають зміни рівня цукру в крові. Терморецептори реагують на коливання температури. Больові рецептори реагують на дію, що травмує — механічну, хімічну, температурну тощо.

Основними властивостями нервових волокон є збудливість і провідність, тобто можливість проводити збудження. Подразнення рецепторів трансформується в них у нервові імпульси — хвилі збудження. Збудження супроводжується виникненням біострумів.

Функції нервової системи здійснюються завдяки такому меха­нізму, як рефлексі.

Рефлекс — це реакція організму на подразнення, що надходить із зовнішнього чи внутрішнього середовища, здійснювана за посе­редництвом центральної нервової системи. В основі будь-якого рефлексу лежить діяльність системи з'єднаних один з одним ней­ронів, що утворюють так звану рефлекторну дугу (на рис. 1.1).

Найпростіша рефлекторна дуга складається з двох нейронів:

• один з них зв'язаний з будь-якою чутливою поверхнею, напри­клад, зі шкірою;

• другий — з м'язами чи залозами. У разі подра­знення чутливої поверхні збудження рухається зв'язаним з нею нейроном до рефлекторного центру, де знаходиться з'єднання, — синапс обох нейронів. Тут збудження переходить на інший ней­рон і йде вже відцентрово до м'язів або залози.

Незрідка до складу рефлекторної дуги входить третій, встав­ний нейрон, що є місцем передачі збудження з чуттєвого нерва на руховий.

Рефлекторна дуга має складну будову.

Виокремлю­ють три її головних елементи:

— рецептор, що трансформує енергію подразнення в нервовий процес, зв'язаний з аферентним нейроном;

— центральна нервова система (різні її рівні від спинного до головного мозку), де збудження перетворюється на відповідну реакцію й переключається з доцентрових на відцентрові волокна;

— аферентний нейрон, що відповідає на подразнення.

Обов'язковою умовою реакції рефлексу є цілісність усіх еле­ментів рефлекторної дуги.

Відкриття закономірностей системної організації цілеспрямо­ваних поведінкових актів організму дало змогу встановити, що поведінковий акт здійснюється не тільки за принципом рефлексу, а й саморегуляції, що забезпечується функціональними системами.

Функціональні системи — це одиниці цілісної діяльності ор­ганізму, що є динамічними саморегулюючими організаціями, які формуються на метаболічній (від слова метаболізм — обмін) ос­нові під впливом чинників навколишнього, а у людини — переду­сім соціального середовища.

На відміну від рефлексу, що є реакцією організму на той чи той подразник, функціональні системи не тільки реагують на зовнішні стимули, а й за принципом зворотного зв'язку відповідають на різні зрушення контрольованого ними кінцевого результату; у функціо­нальних системах формуються випереджальні реакції, у них звіря­ється досягнутий результат з поточними потребами організму.

Кожна функціональна система за допомогою нервової й гумо­ральної регуляції вибірково поєднує різні органи й тканини для забезпечення необхідних організму результатів.

Згідно з теорією професора П. К. Анохіна, будь-яка функціо­нальна система має єдину типову організацію й містить такі зага­льні універсальні периферичні й центральні вузлові механізми:

• корисний пристосувальний результат як провідна ланка функціональної системи;

• рецептори результату;

— зворотна аферентація, що йде від рецептора результату до центральних утворень функціональних систем;

— центральна архітектура — це вибіркове об'єднання функціо­нальних систем нервових елементів різних рівнів;

— виконавчі соматичні, вегетативні й ендокринні компоненти, що включають організовану цілеспрямовану поведінку.

Розглянемо функціонування центральної нервової системи.

Спинний мозок розташований у спинномозковому каналі.

Спинний мозок виконує рефлекторну й провідникову функції. Рефлекторна діяльність спинного мозку різноманітна й здійсню­ється кожним її сегментом. У шийних сегментах розташовані центри рефлекторних рухів діафрагми, шийних м'язів, м'язів пле­чового пояса та верхніх кінцівок; у грудних сегментах — центри м'язів тулуба; у поперекових і крижових — центри м'язів стегно­вої області та нижніх кінцівок.

У грудному й поперековому відділах спеціальні нейрони утворюють центри потовиділення й судинно-рухомі системи; у крижовому відділі — центри сечовипускання, дефекації, діяльно­сті статевих органів.

У разі ушкодження спинного мозку внаслідок поранення, здав­лювання чи розриву виникають збудження зазначених вище функ­цій відповідно до іннервуючих ділянок тіла — паралічі, випадін­ня рефлексів, згасання провідності тощо. Сильне ушкодження спинного мозку може призвести до смерті через так званий рес­піраторний шок. Рефлекторна діяльність спинного мозку контро­люється корою великих півкуль та інших відділів головного моз­ку, унаслідок чого стає можливим довільне регулювання деяких функцій організму (сечовипускання, дефекація тощо.)

Крім рефлекторної, спинний мозок виконує провідникову функ­цію. Імпульси надходять до спинного мозку з периферії й висхід­ними шляхами передаються до головного мозку. Спадними шля­хами імпульси від головного мозку йдуть до кінцевих аферент­них нейронів спинного мозку.

Головний мозок розташований у черепній коробці, маса мозку дорослої людини становить 1400—1450 г.

У головному мозку є п'ять відділів:

- кінцевий мозок, або вели­кі півкулі;

- проміжний мозок (гіпоталамус), що складається із зо­рових бугрів, колінчастих тіл і підбугрової ділянки;

- середній мо­зок, що складається з чотиригорбкового тіла і ніжок мозку;

- задній мозок, до якого належать мозочок і міст мозку;

- довгастий мозок.

У довгастому мозку знаходяться центри багатьох рефлексів.

У ньому знахо­дяться життєво важливі центри, що здійснюють рефлекторну дію:

- автоматично працюючий дихальний центр;

- центр серцевої діяльності;

- судинно-рухомий центр;

- центр регуляції обміну речо­вин.

Через довгастий мозок здійснюються також захисні рефлекси (кліпання, сльозовиділення, кашель тощо), рефлекси ковтання, виділення шлункового соку.

Крім рефлекторної функції, довгас­тий мозок виконує важливу провідникову функцію, через нього проходять так звані шляхи, що з'єднують центри великих пів­куль, мозочка й проміжного мозку зі спинним.

Таким чином, довгастий мозок відіграє величезну роль у житті організму. Навіть незначне його ушкодження часто призводить до смерті внаслідок припинення дихання й зупинки серця.

Функції мозочка складні:

• до нього надходять імпульси з рецеп­торів м'язів, сухожиль, зв'язкового та вестибулярного апаратів, від кори великих півкуль;

• він бере участь у регуляції рухової діяльно­сті організму та вегетативних функцій.

У середньому мозку відбувається регу­ляція м'язового тонусу й рефлексів, що забезпечують правильне положення тіла в просторі. Між проміжним мозком і корою ве­ликих півкуль існують зв'язки, які лежать в основі виникнення умовних рефлексів.

У проміжному мозку здійснюються реакції емоційного забарвлення поведінки людини.

Через гіпофіз проміжний мозок впливає на діяльність залоз внутрішньої секреції.

Кінцевий мозок складається з великих півкуль.

До складу кож­ної півкулі входять:

• кора;

• підкірка;

• нюховий мозок, розташова­ний в основі лобної частки.

Кора великих півкуль — це вищий відділ центральної нерво­вої системи, що з'явився в процесі еволюції пізніше за інші відді­ли мозку й пізніше формується в процесі індивідуального розвит­ку людини. Коркові клітини чутливі до зміни сталості внутрішнього середовища, особливо до вмісту кисню у крові, тому навіть короткочасне припинення кровообігу (на кіль­ка секунд) призводить до втрати свідомості, а через 5—6 хв після знекровлювання мозок гине.

Однією з найважливіших функцій кори великих півкуль є ана­літична. Вона розглядається як складна система коркових закін чень аналізаторів, у яких здійснюється аналіз сигналів від усіх рецепторів тіла й синтез відповідних реакцій у біологічно доці­льний акт. У зв'язку з цим кора великих півкуль є вищим орга­ном координації рефлекторної діяльності.

Завдяки здатності виробляти тимчасові зв'язки, кора великих півкуль є органом набуття та нагромадження індивідуального життєвого досвіду. Процеси, що протікають у корі, є фізіологіч­ною основою свідомості, сприйняття, пам'яті, мислення, волі. У зв'язку з цим кора великих півкуль є органом свідомості й дові­льних дій людини.

Аналізатори — це функціональні системи, що забезпечують аналіз (розрізнення) подразників, що діють на організм.

Аналіза­тори — дуже складні системи, проте в їх структурі можна виді­лити такі ланки:

— периферичний відділ — рецептори, що сприймають подраз­нення. Вони розташовані переважно в органах чуттів;

— провідниковий відділ — нервові шляхи, якими імпульс збуд­ження передається до кори великих півкуль головного мозку;

— центральний відділ — ділянка кори головного мозку, що перетворює отримане подразнення на певне відчуття.

Діяльність кори великих півкуль, як і інших відділів нервової системи, має рефлекторний характер.

Безумовні рефлекси — це успадковані від предків, уроджені рефлекторні реакції, набуті в процесі еволюційного розвитку.

Їх називають інстинктами й вони протікають по рефлекторній дузі. Основними безумовними рефлексами є смоктальний, харчовий, оборонний, статевий. Безумовні рефлекси, що виникають під час дії подразників зовнішнього та внутрішнього середовища, мають величезне значення в регуляції таких функцій, як кровообіг, ди­хання, травлення, обмін речовин, виділення, терморегуляція тощо, але їх недостатньо для того, щоб забезпечити пристосування орга­нізму до умов оточуючого середовища, що постійно змінюється.

Умовні рефлекси — це індивідуально набуті в процесі життє­діяльності реакції, що сприяють і забезпечують пристосування організму до оточуючого середовища. Умовні рефлекси мають тимчасовий характер, вони можуть зникати у разі непідкріплення й знову з'являтись у відповідь на нові подразники.

Поняття про умовні рефлекси лежать в основі теорії про пер­шу й другу сигнальні системи.

Сигналами називають усі подраз­ники (звук, світло, тиск, хімічні речовини тощо), що впливають на рецептори й викликають ті чи ті рефлекси.

Діяльність кори, зв'язану зі сприйняттям безпосередніх подразників або сигналів із зовнішнього світу, називають першою сигнальною системою. Ця система є як у тварин, так і у людей.

Але пусковим механізмом рефлексів у людини можуть бути не лише предмети та явища, а й їх мовні позначення, символи явищ. Діяльність кори, пов'язану з мовою, називають другою сиг­нальною системою.

Сигнали першої сигнальної системи є конкретними, стосу­ються тільки певного подразника, що безпосередньо впливає на конкретні органи чуттів. Особливістю другої сигнальної системи є відволікання й узагальнення подразників першої сигнальної си­стеми.

Друга сигнальна система є всеосяжною, здатною узагаль­нити й замінити всі подразники першої сигнальної системи, вона є фізіологічною основою мови та мислення людини.

Важливу роль у пристосуванні організму до умов середовища відіграє вегетативна нервова система.

Це відділ нервової систе­ми, що регулює функції всіх органів, серцево-судинної системи, обмін речовин.

Вегетативна нервова система поділяється на функ­ціонально різні відділи:

• симпатичну;

• парасимпатичну.

Симпатична нервова система — це частина вегетативної нер­вової системи, у якій другий, проміжний нейрон, лежить у нерво­вих вузлах, розташованих уздовж хребта.

Парасимпатична нервова система — це частина вегетативної нервової системи, у якій другий проміжний нейрон розташова­ний безпосередньо в органі, що інтервується.

Залежно від змін зовнішніх умов у центральній нервовій сис­темі виникають гальмівні чи збуджуючі імпульси, які через веге­тативну нервову систему пристосовують до цих змін роботу внут­рішніх органів.

Симпатична нервова система мобілізує роботу організму.

Дія­льність парасимпатичної нервової системи спрямована головним чином на налаштування механізмів організму на процеси харчу­вання, нагромадження енергетичних ресурсів.

В основі діяльності центральної нервової системи лежать про­цеси збудження й гальмування.

Збудження й гальмування — це дві стадії єдиного нервового процесу, що відбувається в централь­ній нервовій системі.

Існує кілька видів гальмування.

Зовнішнє гальмування зв'яза­не з появою в корі головного мозку нового виду діяльності. Воно виникає в результаті індукційного впливу ділянки центральної нервової системи, що подразнює, на ту, що перебуває в стані збуд­ження. Зовнішнє гальмування сприяє переходу організму на но­вий вид діяльності.

Позамежне гальмування, на відміну від зовнішнього, є пря­мим. Воно виникає в тих ділянках центральної нервової системи, які безпосередньо зазнають зовнішніх подразнень. Таке гальму­вання виникає у відповідь на дію сильних, тривалих або частих подразників; позамежне гальмування є для організму захисним, охоронним.

Внутрішнє гальмування можливе лише у разі умовно-рефлек­торної діяльності кори великих півкуль. Воно виявляється в роз­риві умовно-рефлекторного зв'язку, якщо дії умовного подразни­ка не підкріплені безумовним.

Однією з найважливіших форм гальмування є сон, що дає змогу нервовим клітинам запобігти перевтомі й виснаженню. Під час сну гальмування поширюється не тільки на кору головного мозку, а й на деякі підкіркові відділи. Іноді під час сну в корі мо­жуть залишатися окремі ділянки збудження — «сторожові пунк­ти». Нормальний сон дорослої людини триває 7—8, немовляти — 20 годин.

Безпека життєдіяльності спрямована на захист людини від впливу небезпечних, шкідливих й уражаючих факторів. Для під­тримки системи «людина—середовище» у безпечному стані не­обхідно погодити дії людини з елементами довкілля.

Людина здійснює безпосередній зв'язок з навколишнім середовищем за допомогою органів чуттів. Як зазначалось, органи чуттів є пери­феричними відділами аналізаторів.

Основною характеристикою аналізатора є чутливість, що ви­являється в здатності живого організму сприймати дію подразни­ків, які находяться із зовнішнього чи внутрішнього середовища.

Вона характеризується величиною порога чутливості — чим ни­жчий поріг, тим вища чутливості.

Розрізняють абсолютний і ди­ференціальний пороги чутливості.

Абсолютний поріг чутливості — це мінімальна сила подразнення, здатна викликати відповідну ре­акцію.

Диференціальний поріг чутливості — це мінімальна вели­чина, на яку потрібно змінити подразнення, щоб виявити зміну відповідної реакції.

Час, що проходить від початку впливу подраз­ника до появи чутливості, називають латентним періодом.

Зоровий аналізатор дає понад 80 % інформації про зовнішній світ.

Він має важливе значення в забезпеченні безпеки життєдія­льності й характеризується такими показниками:

— гостротою зору — здатністю роздільного сприйняття об'єктів;

— полем зору, що є ділянкою бінокулярного зору, який забез­печує стереоскопічність сприйняття реальності. Поле зору охоплює близько 240⁰ за горизонталлю й 150⁰ за вертикаллю при умо­ві нормального природного освітлення. Зменшення освітлення, деякі захворювання (глаукома), дефекти кровоносних судин, брак кисню призводять до різкого зменшення цього параметра;

— яскравий контраст — чутливість до нього є важливим показ­ником зорового аналізатора; його поріг (найменша різниця яск­равості, що сприймається) залежить від рівня яскравості в полі зору та її рівномірності; оптимальний поріг реєструється за при­родного освітлення;

• сприяття кольору — здатність розрізняти кольори предме­тів. Колірний зір — це одночасно фізичне, фізіологічне та психо­логічне явище, яке полягає в здатності ока реагувати на випромі­нювання різної довжини хвиль та у специфічному їх сприйнятті.

На сприйняття кольору впливають довжина хвилі випроміню­вання, яскравість джерела світла, коефіцієнт відбиття чи пропущення світла об'єктом, якість та інтенсивність освітлення. Колір­на сліпота (дальтонізм) — генетична аномалія. Але колірний зір може змінюватися під впливом деяких лікарських препаратів і внаслідок дії окремих хімічних речовин. Наприклад, прийом барбитуратів (снотворних і седативних засобів) викликає тимчасові дефекти в жовто-зеленій зоні; вживання кокаїну підсилює чутли­вість до синього кольору й послабляє чутливість до червоного; кофеїн, кава, какао, кока-кола послабляють сприйняття синього, але підсилюють — червоного; тютюн викликає дефекти в черво­но-зеленій зоні і особливо в червоній. Ці порушення можуть бути дуже тривалими й навіть постійними.

Слуховий аналізатор сприймає звуки, що є акустичними коли­ваннями діапазону 16—20 000 Гц.

Важливою характеристикою слуху є його гострота, чи слухова чутливість. Її визначають щонайменшою величиною звукового подразника, що викликає слухове відчуття.

Гострота слуху зале­жить від частоти звукового сигналу, що сприймається. Абсолют­ний поріг чутності — якнайменша інтенсивність звукового тиску, Що викликає слухове відчуття — становить 210^-5 Н/м².

У разі збільшення інтенсивності звуку можлива поява непри­ємного відчуття, а потім й болю у вухах. Найменшу величину звукового тиску, за якого виникають больові симптоми, назива­ють порогом слухового дискомфорту. Він дорівнює в середньому 80 100 дБ щодо абсолютного порога чутливості.

Інтенсивність звукового впливу визначає голосність, а частота — його висоту. Істотною характеристикою слуху є здатність диференціювати звуки різної інтенсивності завдяки сприйняттю їх голосності.

Мінімальна величина розходження звуків, що сприймається за їх ін­тенсивністю, називається диференціальним порогом сприйняття сили звуку. У нормі для середньої частини частотного діапазону звукових хвиль ця величина становить близько 0,7—1,0 дБ. Оскі­льки слух є засобом спілкування людей, особливе значення в йо­го оцінюванні має здатність сприйняття мови, або мовний слух. Особливо важливо в оцінюванні слуху порівняння показників мовного й тонального слуху, що дає уявлення про стан різних відділів слухового аналізатора (аудіометрія). Неабияке значення має функція просторового слуху, що полягає у визначенні поло­ження й переміщення джерела звуку в просторі.

Вид чутливості, спрямований на сприйняття різних запахів за допомогою нюхового аналізатора, називають нюхом. Нюх має для людей важливе значення, адже у них з порушенням нюху ча­стіше виникає ризик отруєння. Для багатьох запахів визначений поріг сприйняття — величина їх концентрації, що здатна викли­кати реакцію органа нюху.

Основними характеристиками органа нюху є:

— абсолютний поріг сприйняття — концентрація речовини, за якої людина відчуває запах, але не ідентифікує його (навіть для знайомих запахів);

— поріг у розпізнанні — щонайменша концентрація речовини, за якої запах не тільки відчувається, а й ідентифікується.

Різниця між порогом сприйняття та порогом розпізнання для більшості речовин становить 10—100 мг/м .

Якісну характеристику запаху зазвичай визначають як аромат­ний, ефірний, спиртовий, фенольний, їдкий, тухлий, горілий, ми­гдальний, мускатний, лимонний, запах фіалок, троянд, гвоздик тощо.

За характером запахи називають приємними, неприємни­ми, невизначеними, відразливими, задушливими тощо; за інтен­сивністю їх поділяють на слабкі, помірні, виражені, сильні й ду­же сильні; за дратівливою дією — на недратівні, слабо дратівли­ві, терпимі, сильно дратівні, нестерпні.

Можуть бути такі зміни органа нюху:

— гіпосмія — зниження гостроти нюху, при цьому поріг сприй­няття запаху зростає;

— аносмія — втрата сприйняття запахів;

— гіперосмію й оксиосмію — загострення нюху, при цьому поріг сприйняття запаху знижується.

Гіпосмія може бути повною або частковою.

Професійну гіпосмію поділяють на:

• функціональну (адаптація до запаху, стомлен­ня органів нюху);

• токсичну (яка виникла після вдихання свинцю, ртуті, хлору та інших речовин);

• респіраторну (після вдихання пи­лу), запальну, постінфекційну й посттравматичну.

Зміни нюху можуть бути як периферичного, так і центрального походження, залежно від того, яку ланку нюхового аналізатора ушкоджено.

Однією з найважливіших функцій шкіри є рецепторна.

У шкі­рі закладено величезну кількість рецепторів, які сприймають різ­ні зовнішні подразнення:

- біль;

- тепло;

- холод;

- дотик.

На 1 см шкі­ри розташовано приблизно 200 больових рецепторів, 20 холо­дових, 5 теплових і 25 рецепторів, які сприймають тиск.

Больові відчуття викликають захисні рефлекси, зокрема реф­лекс віддалення від подразника. Чутливість до болю є сигналом, який мобілізує організм на боротьбу за самозбереження, під впли­вом больового сигналу перебудовується робота всіх систем орга­нізму й підвищується його реактивність.

Небольові механічні впливи на шкірні покриви (тиск) сприй­маються тактильним аналізатором. Тактильна чутливість є скла­довою частиною дотику. Чутливість різних ділянок тіла до дії так­тильних подразників різна, тобто мають не однакові пороги так­тильної чутливості, наприклад, щонайменший поріг відчуття для кінчиків пальців кистей рук становить 3 мг/мм², зворотного боку кисті — 12 мг/мм², для шкіри п'яти — 250 мг/мм².

Тактильна чутливість разом з іншими видами чутливості шкі­ри може певною мірою компенсувати відсутність або недостат­ність функцій інших органів чуття.

Чутливість до зміни температури забезпечується холодовими терморецепторами з якнайбільшим сприйняттям температури — 25—30⁰ С й тепловими — 40⁰ С. Найбільша щільність терморецепторів у шкірі обличчя, менше їх у шкірі тулуба, ще менше — в шкірі кінцівок. Передаючи інформацію про зміни температури оточуючого середовища, терморецептори відіграють важливу роль у процесах терморегуляції.

Руховий, чи кінестетичний аналізатор, це фізіологічна сис­тема, яка передає й обробляє інформацію від рецепторів скеле­тно-м'язового апарата й бере участь в організації та здійсненні координованих рухів.

Рухова активність сприяє адаптації ор­ганізму людини до змін навколишнього середовища (клімату, умов виробництва тощо). Різні види рухів характеризуються динамікою фізіологічних процесів, що за їх оптимізації забез­печує якнайкраще збереження життєдіяльності організму.

Над­мірну мобілізацію функціональної активності, не забезпечену необхідним рівнем координації й активності відбудовних про­цесів під час роботи й тривалий час після її закінчення, називають гіпердинамією. Цей стан виникає у разі надмірного за­няття спортом або важкою фізичною працею, а також тривалих емоційних стресів. Гіпердинамія розвивається в результаті не­адекватної для функціонального стану організму мобілізації функцій нервово-м'язової, серцево-судинної, дихальної й інших систем і може супроводжуватися низкою хворобливих симп­томів.

Протилежним гіпердинамії станом є гіподинамія. Вона хара­ктеризується зниженням діяльності всіх органів, систем і розла­дом їх взаємозв'язку в організмі. Глибоких змін зазнає обмін речовин, знижується стійкість організму людини у разі значних функціональних навантажень і дії несприятливих факторів се­редовища.

Отже, можна зробити висновок, що рухова активність людини значною мірою сприяє збереженню її здоров'я й трудовій діяль­ності. Досягнення ж фізичної досконалості — важлива єдність усього різномаїття й взаємозв'язку різних за характером рухів на всіх рівнях психофізіологічної регуляції цілісного організму.

Імунітет — це несприйнятливість організму до інфекційних захворювань, а також до агентів і речовин, які мають чужорідні для організму антигенні властивості.

Імунні реакції мають захисний, пристосувальний характер і спрямовані на звільнення організму від чужорідних антигенів, що надходять до нього зовні й порушують сталість його внутрішньо­го середовища. Захисні за своєю природою реакції імунітету че­рез ті чи ті причин можуть бути створені й спрямовані на деякі власні, нормальні, незмінені компоненти клітин і тканин, що при­зводить до виникнення аутоімунних захворювань. Імунні реакції можуть бути причиною підвищеної чутливості організму до де­яких антигенів — алергія, анафілаксія.

Розрізняють такі види імунітету:

• уроджений;

• набутий.

Уроджений, видовий, спадкоємний, чи природний імунітет — це несприйнятливість одного виду тварин чи людей до захворю­вань іншого виду. Наприклад, люди несприйнятливі до чуми со­бак і великої рогатої худоби; у багатьох тварин не вдається ви­кликати захворювання на кір тощо.

Існує різний ступінь стійкості видового імунітету. Іноді несприятливі фактори (наприклад, вплив низьких температур) можуть знизити природний імунітет до конкретного виду мікробів.

Набутий імунітет може бути:

• природним;

• штучним.

Своєю чергою, розрізняють активно й пасивно набутий природний і штучний імунітет.

Активно набутий природний імунітет виникає після перене­сеного інфекційного захворювання. Це найміцніший, найтри­валіший імунітет, який іноді залишається на все життя.

Актив­но набутий штучний імунітет виникає в результаті вакцинації живими ослабленими чи вбитими вакцинами (мікробними пре­паратами). Такий імунітет виникає через 1—2 тижні після вак­цинації й утримується доволі довго — роками й навіть десят­ками років.

Пасивно набутий природний імунітет — це імунітет плоду чи немовляти, який отримує антитіла від матері через плаценту або з грудним молоком. Через це немовлята впродовж певного часу залишаються несприйнятливими до деяких інфекцій, нап­риклад, кору.

Пасивно набутий штучний імунітет створюють шляхом вве­дення в організм імуноглобулінів, отриманих від активно іму­нізованих людей чи тварин. Такий імунітет встановлюється швидко — через кілька годин після введення імунної сироват­ки або імуноглобуліну й зберігається нетривалий час — упро­довж 3—4 тижнів, бо організм намагається звільнитися від чу­жорідної сироватки.

Усі види імунітету, зв'язані з утворенням антитіл, називають специфічними, бо антитіла діють тільки проти певного виду мік­роорганізмів або токсинів.

До неспецифічних захисних механізмів належать шкіра й сли­зові оболонки, які майже непроникні для мікробів; лізоцим — бактерицидна речовина шкіри й слизових оболонок; реакція за­палення, бактерицидна здатність крові й тканинної рідини, реак­ції фагоцитозу.

Висновок по лекції: Як бачимо, природа наділила живі організми надзвичайно ефективним і раціональним захисним механізмом від впливу не­гативних факторів будь-якого походження. Порушення гармонійності у взаємодії людини та природи, людини та техніки, індивіда та суспільства призводять до появи все нових і нових небезпек здоров'ю і нормальній життєдіяльності людини.