Біографічні довідки

Антонов-Овсієнко Володимир Олександрович (1883-1938) – радянський військовий діяч, дипломат. З 1903 р. – член РСДРП. З листопада 1917 р. – член комітету у військових і морських справах Раднаркому. Брав участь у розробці плану воєнних дій проти Української Народної Республіки. Навесні 1918 р. – член Народного Секретаріату та верховний головнокомандувач військами Радянської України. У січні-червні 1919 р. командував Українським фронтом. У 1922–1924 рр. – начальник політуправління Реввійськради. Розстріляний НКВС СРСР.

Винниченко Володимир Кирилович (1880–1951) – відомий український громадсько-політичний діяч, визначний письменник. Зі студентських років брав участь в українському національному русі. Член київської Громади. Один із засновників РУП. Брав участь у створенні Української соціал-демократичної робітничої партії, редагував її друкований орган – газету «Боротьба». Як один з лідерів УСРДП у 1917–1919 рр. відігравав помітну роль в українській політиці. З березня 1917 р. – заступник голови УЦР, згодом – заступник голови Малої Ради. З червня 1917 р. – голова тимчасового українського уряду – Генерального Секретаріату УЦР (водночас – генеральний секретар внутрішніх справ). У січні 1918 р. очолив Раду Народних Міністрів УНР і міністерство внутрішніх справ. Згодом очолив Український національний союз, один з керівників повстання проти гетьмана П. Скоропадського. 14 грудня 1918 р. обраний головою Директорії, але в лютому 1919 р. вийшов з її складу і виїхав за кордон. Після перемоги більшовиків вів з ними переговори про свою можливу участь у роботі більшовицького уряду. Живучи в еміграції, гостро критикував національну політику більшовиків. Автор численних оповідань, новел, романів, кіносценаріїв, спогадів.

Грушевський Михайло Сергійович (1866–1934) – видатний український вчений-історик, організатор науки, відомий громадсько-політичний і державний діяч. Активну науково-організаційну діяльність розпочав у Науковому товаристві ім. Шевченка, у 1897-1913 рр. – його голова, засновник Львівської наукової школи істориків України. Після революції 1905 р. повернувся до Києва, де продовжив наукову діяльність. Суспільно-політичну і громадську діяльність розпочав у Галичині, брав участь у створенні Української національно-демократичної партії (1899 р.). В Петербурзі в 1906 р. став одним із засновників часопису «Український вісник» – органу української думської громади. Один з лідерів українського позапартійного об'єднання – Товариства українських поступовців. Відстоював принципи конституційного парламентаризму і автономії України. З березня 1917 р. до кінця квітня 1918 р. – голова Української Центральної Ради. На останньому її засіданні обраний Президентом УНР. Після державного перевороту П. Скоропадського перейшов на нелегальне становище і відійшов від активної політичної діяльності, згодом емігрував. Після повернення (1924 р.) до УСРР працював академіком ВУАН, з 1929 р. – академік АН СРСР. Автор понад 1800 наукових праць, серед яких «Очерк истории украинского народа» (1904), «Ілюстрована історія України» (1911), багатотомна «Історія України-Руси», «Історія української літератури» та ін.

Махно Нестор Іванович (1888–1934) – найвідоміший український повстанський отаман, один із лідерів анархістського руху в Україні в 1917-1921 рр. З 1906 р. член анархістської організації «Спілка бідних хліборобів», що діяла на Катеринославщині, за участь у терористичних актах засуджений до каторги. Після Лютневої 1917 р. революції звільнений і повернувся в Гуляйполе (Катеринославщина), де згодом очолив загони повсталих селян і заснував своєрідну анархістську республіку. Головним супротивником вважав «білих», з іншими військово-політичними силами (у т.ч. – з більшовиками) неодноразово вступав у союзи. Восени 1921 р. з кількома десятками найближчих прибічників (все, що залишилося від багатотисячної махновської армії) відступив за кордон. Помер в еміграції.

Петлюра Семен (Симон) Васильович (1879-1926) – відомий український громадсько-політичний діяч. За революційні переконання виключений з Полтавської духовної семінарії. З 1900 р. – член Революційної української партії, з 1905 р. – член Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). У роки І Світової війни працював у союзі земств і міст. Член УЦР (голова Українського військового генерального комітету, генеральний секретар у військових справах). За часів гетьманату очолював Київське губернське земство і Всеукраїнський союз земств. З листопада 1918 р. – член Директорії, Головний Отаман її війська. З лютого 1919 р. – Голова Директорії. У квітні 1920 р. підписав у Варшаві антибільшовицький договір з польським урядом Ю. Пілсудського. Після поразки української революції емігрував до Франції. Убитий Є. Шварцбардом. За свідченнями самого вбивці, повністю виправданого в подальшому французьким судом, він мстився за петлюрівські єврейські погроми. За неофіційною версією (поширена серед прихильників С. Петлюри) вбивця – більшовицький агент.

Пілсудський Юзеф (1867–1935) – видатний польський політичний, військовий та державний діяч, маршал. Член польської соціалістичної партії. Навчався на медичному факультеті Харківського університету (виключений за участь у студентських політичних виступах), потім – у Віденському університеті. У листопаді 1918 р. обійняв посаду тимчасового керівника Польської держави. Проводив агресивну політику щодо ЗУНР. У 1920 р. підтримав С. Петлюру в його боротьбі проти більшовиків, уклавши з ним Варшавський договір на вигідних для Польщі умовах (Польща здобувала права на західноукраїнські землі). З квітня 1920 р. – маршал Польщі. Вів польсько-радянську війну 1920 р., підписав Ризький мирний договір 1921 р. У 1930 р. був ініціатором жорстоких агресивних акцій проти українського населення, спрямованих на придушення українського національного руху.

Раковський Християн Георгійович (1873-1941) – один з лідерів європейської «лівої» соціал-демократії, визначний український радянський державний діяч. У 1917 р. вступив до більшовицької партії. У 1918 р. знаходився з дипломатичною місією у Києві: від імені Радянської Росії вів переговори з гетьманським урядом. Голова Раднаркому УСРР у 1919-1923 рр. (призначений В. Леніним як компромісна фігура через суперечки серед українських більшовиків). Наполягав на розширенні політичної та економічної самостійності України у складі СРСР. Критикував позицію Й. Сталіна з національного питання. Після усунення з посади голови уряду УСРР – на дипломатичній роботі. У 1927 р. повернувся до України і організував т. зв. «Ліву опозицію», за що був виключений з партії. У 1936 р. заарештований за звинуваченням у шпигунстві і засуджений на 20 років ув’язнення. Розстріляний у 1941 р.

Скоропадський Павло Петрович (1873-1945) – український державний і політичний діяч, воєначальник, гетьман України (1918). Нащадок старовинного козацького роду, потомок українського гетьмана ХVІІІ ст. І. Скоропадського. Професійний військовий, генерал царської армії, учасник російсько-японської та І Світової війни. Улітку 1917 р. – командувач І Українського корпусу. 29 квітня 1918 р. за сприяння німецької армії здійснив державний переворот, очолив Українську державу. Усунений від влади в результаті повстання Директорії. Зрікся влади на її користь 13 грудня 1918 р. та виїхав з німецькими військами. В еміграції жив у Німеччині. Загинув у квітні 1945 р. після бомбардувального нальоту союзної авіації.