2. Протистояння українських націоналістів і радянської влади в 1939-1941 рр.

Нічого суттєвого у цьому розділі С. Кульчицький не сказав, але й написаного у ньому не можна обійти мовчанкою. Згадка про розкол в ОУН не є істотною для оцінки ОУН-УПА, але важливим є (неповна і баламутна) інформація про депортації населення з території Західної України в 1940 році. Ці депортації не мають безпосереднього відношення до проблеми ОУН-УПА, радянська влада депортувала в переважаючій більшості польське населення, серед якого (10 лютого 1940 року) було депортовано всіх польських осадників. Ця остання інформація важлива тому, що в українській націоналістичній історіографії, також у «Звіті», багаторазово мовиться про боротьбу УПА проти польських осадників-колоністів, хоч їх від 1940 року не було ні на Волині, ні в Галичині, вони в 1943-1944 роках рубали ліс в Архангельській області. У квітні і червні 1940 року серед депортованих було коло 95% поляків, в переважаючий більшості інтелігенція, 3% українців, 2% євреїв і білорусів.

3. Ситуативний союз українських націоналістів з гітлерівською Німеччиною.

Тут С. Кульчицький, замість наукового аналізу відношень ОУН з Німеччиню, навіть у назві розділу применшує значення фактів, пишучи про «ситуативний» союз, хоч відношення між ОУН і Німеччиною спиралися на ідеологію і політику, а крім цього слід сказати, що це взагалі не був «союз», бо учасниками союзу можуть бути рівні сторони. ОУН була на службі Німеччини, про «союз» в цьому питанні годі говорити в науковій літературі. Далі С. Кульчицький розглядає проблему знищення СРСР (в очах українських націоналістів), як передумову постання незалежної України, авторитетно стверджуючи, що іншого варіанту вони й уявити собі не могли. Звідки таке переконання? А може вони собі уявляли, що в ході війни вони переб’ють і совєтів, і німців, і на руїнах цих держав утворять Великоукраїнську імперію, яку передбачав для них Д. Донцов? За яких передумов С. Кульчицький зміг встановити (встановити, не припустити), що українські націоналісти іншого варіанту не могли собі уявити? Адже сьогоднішні націоналісти хором намагаються твердити, що бандерівці неначе воювали з фашистською Німеччиною.

Про «повстання» на тилах Радянської армії після нападу Німеччини зайве говорити – його не було, але були організовані націоналісти-бандерівці, з яких Іван Климів-Легенда створив боївки, а ті стріляли в спину радянським солдатам, а потім з тих боївок мала бути утворена «українська армія», а насправді утворилася українська міліція в службі Німеччині, незабаром перетворена німцями в українську допоміжну поліцію. Чомусь С. Кульчицький у цьому розділі не сказав нічого ані про погроми єврейського населення під оком цієї міліції у Львові в перших днях липня 1941 року, ані про погроми у цілій Галичині у тому ж липні 1941 року.¹

Правду написав С. Кульчицький про те, що націоналісти встановили свою владу в 187 районах західних областей України, з приводу чого слід пригадати вже цитований виняток зі статті в бульбівській газеті «Оборона України»: Пригадайте собі 1941 рік, коли бандерівці з висолопленими язиками перли на схід за німецьким фронтом і проголошували «бандерівську самостійну».

Натомість неправду пише С. Кульчицький про те, що німецька адміністрація розпустила українську міліцію і всі інші структури, створені націоналістами. Фактично ж німці в липні 1941 року перетворили українську міліцію в українську допоміжну поліцію. Вона ж, створена бандерівцями, перетворена німцями, ця поліція, пацифікувала² українські села, прикладом чого може бути поголовне знищення жителів українського села Кортеліси, про що буде мова далі, активно і охоче брали участь у геноциді євреїв.