11.3 Україна в роки першої російської революції 1905-1907 рр.

Рубіж XIX і XX ст. це не тільки період суттєвих соціально-економічних змін, а й час радикальних суспільно-політичних зрушень, значною мірою зумовлених революційними подіями 1905—1907 рр. Зво­лікання з остаточним вирішенням аграрного питання, посилення експлуа­тації робітничого класу, об'єктивна зацікавленість буржуазії в її залученні до вирішення важливих державних проблем, національний гніт, відсут­ність демократичних свобод тощо створювали ґрунт для стихійного вибу­ху невдоволення народних мас. Проте можливість виступу стала реальною лише завдяки появі та зміцненню наприкінці XIX - - на початку XX ст. широкого спектра політичних партій, розширенню сфери їхніх дій, поси­ленню впливу на маси; втраті авторитету та частковому послабленню ца­ризму в зв'язку з поразкою в російсько-японській війні 1904—1905 рр.

Початком революції стали події 9 січня 1905 р. в Петербурзі. Саме цього дня була розстріляна за наказом уряду 150-тисячпа мирна робітнича демонстрація, учасники якої намагалися передати цареві петицію про свої треби. Звістка про загибель 1200 робітників та поранення 5 тис. осіб їдко облетіла країну та викликала хвилю обурення, кристалізувалася в ливе для царату гасло «Геть самодержавство!». Тільки в січні в Ро-:ькій імперії страйкувало майже 440 тис. осіб, тоді як у попередній пе->д страйкуючих налічувалося 43 тис. осіб на рік. Держава вступала в до­бу революції.

У своєму розвиткові перша російська революція пройшла кілька фаз (етапів), кожна з яких мала свої характерні риси та особливості. І фаза - «піднесення» (січень-жовтень 1905р.):

- наростання масової боротьби, посилення її політичного харак­теру;

- політизація народних мас;

- активізація процесу самоорганізації суспільства (утворення по­літичних партій, рад, профспілок тощо);

- поширення хвилі заворушень серед селян та армії;

- переплетення та взаємовплив робітничого, селянського та на­ціонально-визвольних рухів.

фаза - «кульмінація» (жовтень-грудень 1905р.):

- коротка стабілізація в країні та певне розмежування політич­них сил після публікації царського Маніфесту 17 жовтня;

- діалог та легальна взаємодія між опозицією та владними струк­турами;

- активне формування багатопартійної системи;

- посилення пропаганди та агітації крайньо лівих партій — бі­льшовиків та есерів;

- організація лівими силами хвилі збройних повстань у грудні 1905 р. (повстанськими центрами в Україні були Харків, Олек-сандрівськ. Катеринослав, Горлівка та інші міста).

фаза - «спад» (січень 1906-червень 1907р.):

- посилення репресій (каральні експедиції, арешти, обшуки то­що); ₄

- помітне зменшення масштабів та інтенсивності робітничих страйків та селянських виступів;

- перехід більшості політичних партій у підпілля;

- поширення серед революціонерів терористичних форм бороть­би (1906—1907 рр. у Російській імперії було вбито та поранено 97 тис. посадових осіб, на П. Столипіна було здійснено 10 за­махів);

- спроби опозиції продовжити антифеодальну, антиімперську, антикашталістичну боротьбу парламентськими методами у сті­нах Державної думи;

- перехід реакції у наступ.

Якісно новим явищем, специфічною особливістю суспільно-політичного життя доби революції стали взаємовплив та взаємо­проникнення робітничого, селянського та національно-визвольних рухів, що значно посилювало антисамодержавний фронт і сприяло появі іншого нового явища — широкомасштабності народних виступів, основними па­раметрами якої є масовість, територіальна поширеність, тривалість, задія-ність різних соціальних верств. Лише протягом квітня — серпня 1905 р. в Україні відбулося понад 300 робітничих страйків, у яких взяло участь по­над 110 тис. осіб. Тільки жовтневий політичний страйк підняв на боротьбу майже 2 млн жителів Російської імперії, з них в Україні — 120 тис. Черв­неві виступи українських селян 1905 р. охопили 64 із 94 повітів. За масш­табами селянського руху Україна займала одне з перших місць у Російсь­кій імперії.

Повстання на броненосці «Потьомкін» (червень 1905р.), збройні ви­ступи у Севастополі під керівництвом П. Шмідта (листопад 1905р.). У Ки­єві на чолі з Ь Жадані вським (листопад 1905р.) та в інших містах свідчили про поширення революційних настроїв серед солдат та матросів. Помітна нестабільність, вагання селянства та армії/ що традиційно підгримували або ж принаймні лояльно ставилися до Самодержавства, теж були новим суспільно-політичним чинником, який відіграв надзвичайно важливу роль у політичному розвитку подій, особливо у вирішальному' Ї9ї7р. ^;

Революційну хвилю жовтня 1905 р. царизмові не вдалося придушити силою, і він змушений був піти на поступки. Наслідком широкомасштаб­ного жовтневого політичного страйку стало підписання 17 жовтня Мико­лою II Маніфесту, у якому народові обіцяли громадянські свободи (недо­торканість особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів), декларувалося скликання російського парламенту — законодавчої Державної думи із за­лученням до виборів усіх верств населення. Цей документ мав надзвичай­но важливі наслідки.

По-перше, він суттєво розширив межі легальної політичної та куль­турної діяльності, помітно її пожвавив та урізноманітнив. У 1905 р. в Луб­нах виникає перша в Російській імперії україномовна газета «Хлібороб». Незабаром газети українською мовою почали виходити в Катеринославі, Одесі, Полтаві. Харкові та інших містах. Засновуються перші українські шльно-політичні журнали — «Дзвін», «Українська хата», ((Рідний

, «Посів», «Село» тощо. Всього протягом 1905—1907 рр. виходило україномовних видання. У Києві, Катеринославі, Одесі, Чернігові, Ні­жині та інших містах виникають осередки культурно-освітньої організації «Просвіта». До середини 1907 р. їх налічувалося 35. Концентруючи у сво­їх лазах цвіт української еліти (М. Коцюбинський, Б. Грінченко, П. Мир­ний, Д. Я в ор ниць кий та ін.), ці об'єднання вели активну культурницьку роботу — засновували бібліотеки, проводили вечори, видавали українсь­кою мовою літературу.

По-друге, нового імпульсу було надано процесові масової самоорга­нізації суспільства, тобто утворенню партій, рад, профспілок та інших су­спільних організацій. Саме цього періоду відбувалося формування та ста­новлення провідних політичних сил, які визначили характер та динаміку суспільно-політичних подій в Україні 1917—1920 рр. Під час революції зростає численність партії російських есерів, більшовицької та меншови­цької фракцій РСДРП. Водночас на базі попередніх об'єднань виникають і набирають сили та досвіду українські партії, які 1917 р стануть доміную­чими в Центральній Раді: 1905 р. з частини Революційної української пар­тії (РУП), що перейшла на марксистську платформу, утворюється Україн­ська соці ал-демократична робітнича партія (УСДРП); у 1907 р. на основі гуртків есерів, які вийшли з РУП ще 1903—1904 рр., виростає Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР).

Слабкість та незрілість парламентської форми правління, з одного боку, і необхідність консолідації опозиційних сил — з іншого зумовили появу нової альтернативної моделі організації влади - - Ради робітничих депутатів. Протягом жовтня - - грудня 1905 р. Ради виникли в 50 містах та селищах Російської імперії. В Україні вони діяли в Катеринославі, Києві, Одесі, Миколаєві, Єнакієво, Маріуполі, Юзівці та Кременчуці. І якщо в період першої російської революції Ради розглядались як влада тільки бі­льшовиками, то надалі - - після жовтня 1917 р. саме ця модель управління лягла в основу розбудови пролетарської держави.

Свідченням активної масової самоорганізації суспільства стало утворення профспілок. Однією з перших виникла профспілка залізнични­ків Південно-Західної залізниці. У ході революції осередками професійно­го руху стали Миколаїв, Одеса, Київ, Катеринослав, Харків та інші міста. Наприкінці 1905 р. в Україні існувало майже 80 професійних об'єднань.

Зростання політичної свідомості, концентрація сил, організованість — характерні риси селянського руху цього періоду. Влітку 1905 р. вині кають місцеві організації Всеросійської селянської спілки. Найбільшо поширення ці об'єднання набули на Лівобережжі та Півдні. Всього в укра­їнських землях було створено 120 селянських і волосних організацій спіл­ки, 12 повітових і 7 губернських комітетів.

За роки революції вибухоподібно розгортається кооперативний рух. Так, якщо в Київській губернії 1904 р. було лише 3 кооперативи, то 1907 р. - - вже 193, у Харківській 1905 р. — 2, а 1907 р. - - 50 кооперативів. Аналогічні процеси відбувалися і в інших регіонах України.

Важливе значення для розвитку суспільно-політичного життя мала поява в опозиційних сил легального офіційного каналу впливу на владу -думської трибуни. У 1 та II Державних думах на правах парламентської фракції діяла Українська думська громада, яка налічувала у своїх лавах понад 40 депутатів і обстоювала, головним чином, право України на полі­тичну автономію та українізацію школи, судочинства, церкви та місцевих адміністративних органів. І хоча практична ефективність думської діяль­ності депутатів-українців була незначною, важливе політичне значення мала можливість оприлюднення з найвищої державної трибуни націона­льних, і соціальних вимог та інтересів українського народу (наприклад, се­лянин с. Кошелівка Ніжинського повіту Чернігівської губернії В. Хвіст за­явив 1906 р. у стінах Думи, що Україна нагально потребує земельної ре­форми та політичної економії).

З червня 1907 р, були опубліковані царський Маніфест про розпуск П Державної думи і новий закон про вибори до Ш Думи, відповідно до якого 80% населення Російської імперії позбавлялося виборчих прав Фак­тично було здійснено державний переворот, який не тільки відкривав но­вий період — період реакції, а й підводив риску під революційними зма­ганнями 1905—1907 рр.: перша російська резолюція зазнала поразки.

Отже, різке загострення економічних, політичних, соціальних та на­ціональних проблем, посилене поразкою царизму в російсько-японській війні 1904—1905 рр., призвело до стихійного вибуху народного незадово­лення — першої російської революції. Ця революція пройшла у своєму розвитку кілька фаз: «піднесення — кульмінація — спад», яким відпові­дають кардинальні зміни та зрушення в суспільному житті. Надзвичайно важливо, що в процесі розгортання революційних подій виникли нові сус­пільно-політичні явища та тенденції, які надалі суттєво вплинули на істо­ричну долю України: переплетення та взаємовплив робітничого, селянського та національно-визвольного рухів; виникнення широкомасштабних народних виступів; усвідомлення народними масами ефективності та результативності спільного натиску на самодержавство; посилення настроїв нестабільності та вагань селянства й армії; суттєве розширення внаслідок проголошення царського Маніфесту меж легальної політичної та культур­ної діяльності, помітне її пожвавлення та урізноманітнення; активізація процесу масової самоорганізації суспільства (утворення політичних пар­тій, рад, профспілок тощо); поява в опозиційних сил легального офіційно­го каналу впливу на владу — думської трибуни.