8.3 Чисельність населення та його етнічний склад

На середину XIX століття з десяти генерал-губернаторств усієї Ро­сійської імперії три припадало на Україну. Отже, всі 9 губерній, а саме: Харківська, Чернігівська і Полтавська, Київська, Подільська і Волинська; Катеринославська, Херсонська і Таврійська - входили у Малоросійське, Київське та Новоросійсько-Бесарабське генерал-губернаторства. За сто­ліття населення їх виросло втричі - з 7,7 до 23,4 млн. осіб, у тому числі й за рахунок мігрантів: богар, греків, вірменів, німців, сербів, євреїв, молда­ван, росіян, албанців та ін.

Українська нація продовжувала розвиватися переважно як селянсь­ка: наприкінці XIX ст. у складі міського населення українці, як і євреї ста­новили близько третини (але в Одесі, наприклад, українців налічувалося лише близько 6%, у Києві - 22%). В індустрії, на транспорті, в торгівлі бу­ло зайнято не більше 10% українців, а а сфері науки, культури, мистецтва., медицини, церковних справ - 0,5%. За переписом 1897 р. в українськ губерніях проживало 456 учених і літераторів українського походження, 2056 художників, артистів, музикантів. Хоч українське населення в дев'яти губерніях складало 69,1%, в галузі культури працювало 40,7% ро­сіян та 25,7% євреїв. Ще один сумний показник і на початку XX століття рівень грамотності дорослих українців не перевищував 13 - 15%.

Як уже зазначалося, українська нація у зв'язку з певними обставина­ми розвивалася як селянська. За даними перепису 1897 р. 84% населення України під владою Російської імперії становили селяни. В їх середови­щі інтенсивно відбувалося соціальне розшарування. Вже наприкінці XIX ст. заможні селяни Наддніпрянщини становили близько чверті сільсько­го населення. В їх руках зосереджувалося майже 40% усіх с&іянських земель, понад 50% робочої та продуктивної худоби.

Значною верствою населення Наддніпрянщини було робітництво. З 1,5 млн. робітників за переписом 1897 р. понад 4/5 були місцевими уро­дженцями і більше половини з них вважали своєю рідною мовою україн­ську.

Як свідчать дані перепису серед підприємців 100 тис. осіб були укра­їнцями. Наприкінці XIX ст. в результаті переселенських рухів в Україні і з України частка українців на їх рідній землі зменшилася з 90% до 80%.

Наприкінці XIX ст. на території Наддніпрянщини істотно збільшила­ся чисельність росіян - до 12%. Найбільше їх було серед чиновництва, ку­пецтва, робітників Лівобережжя та Півдня України. На правобережжі най-чисельнішого меншиною були поляки. Вони складали 10% населення України на початку XIX ст. і 6% наприкінці століття. Серед дворянства їх частка складала 60%. Наприкінці XIX ст. євреї становили понад 8% усього населення і 33% - міського населення України.

Кількість німців у народонаселенні України в цей час сягала 1 млн., 0,5 млн. - татар і молдован, болгар - 200 тис, греки - 140 тис, вірмени -50 тис, чехи - 38 тис, словаки – 1З тис та ін.

Таким чином ми бачимо, що українці на своїй землі були самою приниженою нацією.

8.4 Криза кріпосництва і розвиток капіталістичних відносин

Особливістю соціально-економічного розвитку першої половини XIX ст. був швидкий занепад феодально-кріпосницької системи господа­рювання, що виявлявся у:

розвитку товарно-грошових відносин у сільське господарство;

- руйнації селянських господарств;

- занепаді кріпосницької мануфактури;

- поглибленні розшарування селянства і дедалі широкому засто­суванні вільнонайманої праці та машин, у поступовому форму­ванні нових соціальних верств - підприємців та найманих робі­тників;

- дальшому формуванні загальноімперського ринку. Розвиток с/г в цей час визначала низка тенденцій. У першій половині

XIX ст. в аграрній сфері домінувало поміщицьке землеволодіння. В украї­нських землях, що належали Російській імперії, воно становило майже 75%' усієї землі. Незважаючи на таку значну концентрацію в руках помі­щиків земельних угідь, їхні господарства деградують та занепадають, про що свідчать посилення експлуатації селян, низький рівень організації пра­ці; технологічний застій, неефективне екстенсивне господарювання зни­ження прибутків тощо. Прогресуючий занепад поміщицьких господарств виявив себе і зростанні заборгованості поміщиків державі, яка в першій половині XIX ст. становила понад 83 млн. крб.. Тому наприкінці 50-х ро­ків поміщикам було оформлено під заставу майже кожен четвертий має­ток в Україні.

Для розвитку аграрних відносин у цей період характерне посилення експлуатації селян. Селянство поділялося на дві основні групи - поміщи­цькі та державні (крім них існувала ще незначна кількість удільних селян). Поміщицькі селяни переважали в Східній Україні, Правобережжі, а дер­жавні - на Лівобережжі та Півдні України.

Відробіткова, грошова і натуральна ренти були основними формами експлуатації. Незважаючи на те, що закон 1797 р. офіційно встановлював З-денну панщину, на практиці вона становила 4-6 днів на тиждень. Селяни відробляли і додаткові повинності (будівельні дні) та сплачували натура­льний та грошовий оброки.

Крім поміщицьких селян-кріпаків існували державні селяни, які вважалися вільними. За користування землею вони виплачували державі феодальну грошову ренту. На сплату державних податків йшло майже 40% селянських прибутків. Оскільки основна частина селянства була не в змозі сплачувати такі суми, зростали недоїмки, які на 1853 р. становили 8 млн. крб..

Страждали селяни ще й від прогресуючого обезземелення, яке під­ривало їхні господарства. За підрахунками фахівців, для сплати податків та забезпечення потреб сім'ї необхідно було мати не менше 5 десятин на ревізьку душу. У Подільській губернії цей показник становив 1,2 десяти­ни; Київській - 1,9; Полтавській - 2,5; Херсонській - 3,2; Чернігівській -3,6. Отже, форсований наступ поміщиків на селянські землі на початку XIX ст. не тільки не сприяв подоланню господарської кризи, а дедалі її поглиблював, оскільки цей процес руйнував самі основи феодального способу виробництва (порушувався принцип наділення селянина засобами виробництва, різко падала рентабельність індивідуальних селянських гос­подарств).

На ефективність с/г виробництва суттєво впливали рутинний стан техніки та технологічно відстала традиційна система землеробства. У се­редині XIX ст. землю обробляли тими ж знаряддями праці, що к століття тому - плугом, ралом, сохою, серпом, косою. Та навіть цього традиційно­го та малопродуктивного реманенту не вистачало: в 1838 р. на 100 ревізь­ких душ припадало два плуги. Такими ж, як і століття тому, залишилися і системи обробітку землі: класичне трипілля на Правобережжі, архаїчна перелогова система - на Півдні та комбінація цих двох систем - на Ліво­бережжі .

Рутинний стан техніки, традиційна система землеробства, низька ор­ганізація праці та малоземелля були головними чинниками прогресуючого падіння врожайності. Ситуацію в с/г ускладнювали ще й неврожайні роки: від 1799 р. до 1856 р. у Східній Україні було 28 повсюдних і часткових неврожаїв, які призвели до голоду та епідемій, спричинили розорення се­лянських господарств.

Прогресуюче обезземелення, руйнація індивідуальних господарств зумовили появу надлишків робочої сили в аграрному секторі. Спробою знайти вихід із скрутного становища були стихійні та організовані пересе­лення селян у Саратовську та Астраханську губернії, на Кавказ і у Ново­російський край. У 1838 - 1852 рр. з Лівобережжя переселилося в ці райо­ни 58,5 тис. осіб. Частково пом'якшувала гостроту проблеми надлишкової робочої сили щорічна практика заробітчанства. У 40-х рр. XIX ст. лшпе на Полтавщині у цей процес було втягнуто майже 90 тис. осіб.

У першій половині XIX ст. почалися суттєві зрушення в аграрному екторі: поступова руйнація натурального господарства та еволюційний хід господарської діяльності на рейки товарності та підприємництва. Характерною рисою розвитку аграрних відносин цього періоду була нері­вномірність втягування поміщицьких господарств у товарне виробництво. Великі латифундії Південної та Правобережної України мали вагомий ри­нковий потенціал - значні площі землі та достатню кількість дармової кріпацької робочої сили. Саме тому ці господарства легше і швидше прис­тосовувалися до товарно-грошових відносин, ніж дрібні господарства Лі­вобережжя. Поступово в товарне виробництво втягуються і селянські гос­подарства, що стимулювало процес поглиблення майнової диференціації селянства. В умовах масового обезземелення починає формуватися замо­жна селянська верхівка, представники якої володіли або ж орендували 100 і більше десятин землі. Шляхом дрібного підприємництва, лихварства, чумакування, посередницької торгівлі ця частина селянства накопичує ка­пітали, готуючись до крзшної підприємницької діяльності. У цей період розширюється сфера застосування вільної праці, поглиблюється галузева спеціалізація, в окремих господарствах дедалі помітнішими стають част­кові агротехнічні зрушення.

Отже, розвиток с/г українських земель у складі Російської імперії в першій половині XIX ст. визначали такі тенденції: домінування в аграрній сфері поміщицького землеволодіння, яке перебувало у кризовому стані; посилення експлуатації селянства, його майнова диференціація; застосу­вання застарілих способів ведення господарства; поява в аграрному секто-і надлишків робочої сили; поступова руйнація натурального господарст­ва та розвиток підприємництва.