6.21 Відновлення війни з Польщею 1654 - 1656 рр.

Входження України до складу Московії не припинило воєнних дій на її території. Умови Переяславської угоди не відповідали інтересам су­сідніх держав - Польщі, Туреччини, Кримського ханства та Швеції. Як і слід було чекати, Польща не визнала Переяславський акт і вже 18 лютого 1654 р. король Ян Казимир видав універсал Війську Запорозькому з за­кликом зберегти вірність Речі Посполитій. 27 травня 1654 р. король видав другий універсал з закликом повернутися у підданство Польщі. У відпо­відь на Переяславсько-Московську угоду, 10 липня 1654 р. було укладено союзницький договір між Річчю Посполитою і Кримським ханством, спрямованого проти Москви і Б.Хмельницького.

Воєнні дії між Московією і Польщею розпочалися у березні 1654 р. вторгненням польського війська на територію Брацлавщини, Поділля, Во­лині. Український народ знову вимушений був піднятися на боротьбу проти загарбників. Усвідомлюючи небезпеку, Б.Хмельницький зажадав від Москви негайної допомоги. Однак московський цар, незважаючи на Переяславські домовленості захищати Україну, фактично проігнорував вимогу українського гетьмана.

Московський цар Олексій Михайлович вважав за необхідне приєднати спочатку землі Білорусії і Смолещцини. Тому головні військові дії розгорнулися саме там. 40 тис. московську армію очолив сам цар. На допомогу їй Хмельницький відправив три козацькі полки Ніжинський, Чернігівський і Стародубський, чисельністю 20 тис. козаків під командуванням козачого гетьмана Івана Золотаренка. У ході літньої компанії 1654р. козацькі полки Золотаренка визволили міста Гомель, Речицю, Пропойск, Новий Бихів.

Золотаренко став заводити у зайнятих козаками місцевостях Південної Білорусі козацький устрій. Це викликало незадоволення Москви, яка

бажала приєднати всю Білорусь до себе.

У серпні 1654 р. на р. Шкловці литовське військо під проводом гетьмана Я.Радзивілла зазнала нищівної поразки від московсько-козацької армії. 23 вересня 1654 р. було зайняте М.Смоленськ, а на кінець цього року вся Смоленщина і Білорусія були визволені від польсько-литовської влади.

Як зазначалося раніше, на територію Поділля, Брацлавщини, Волині польські війська вдерлися ще в лютому березні 1654 р. Двічі в березні 1654 р. польське військо на чолі з шляхтичем Окунем хотіло взяти містеч­ко Буша (нині село в Ямпільському р-ні, Вінницької обл.), але захисники відбили всі атаки і поляки змушені були відступити.

Відчайдушно оборонялося містечко Ягубець (нині село Христинів-ського р-ну, Черкаської обл.). Козаки і жителі містечка відкинули пропо­зицію поляків здатися. В нерівному бою полягло понад 3 тис. захисників.

Діставши під Брацлавом і Уманню відсіч від місцевого населення та козацьких військ, очолюваних Вінницьким полковником І.Богуном, вони повернули назад до Польщі.

10 липня 1654 р. у Варшаві укладено договір між Річчю Посполитою і Кримським ханством спрямованого проти Москви і Богдана Хмельниць­кого.

Об'єднані військові сили Польщі і Туреччини зібралися під Шарго-родом на Поділлі з метою почати наступ проти України. В своїх універса­лах від імені короля, вони вимагали від козаків і місцевого населення зре­ктися союзу з Москвою і знову вернутися в підданство Польщі. У разі ві­дмови обіцяли знищити всіх непокірних. Мурафа, Красне, Чернівці пос­пішили піддатися полякам. Невмирущою славою вкрили себе мої земляки, захисники містечка Буші Брацлавського воєводства (тепер село Ямпільсь-кого р-ну, Вінницької обл.). Героїчна оборона Буші продовжувалася протягом 18-20 листопада 1654р. Цей подвиг висвітлюють в своїх працях

польський історик Коховський і українські історики М.Грушевський та Костомаров. Ось як вони описують ці події.

«...Тільки многострадальна Буша знову відмовила послуху. 6000 мешканців засіло тут в неприступних замках. На 12 тис. міщан, а ще бага­то різних дружин з сусідньої Волощини знаходились тут. Перші приступи Чернецького (керівник польського війська) були відбиті з численними втратами дія поляків. Загинуло чимало польських офіцерів і навіть сам Чернецький був поранений в ногу, але поле бою не залишив. Тоді поляки відправили парламентарів до захисників, але ті його пропозицію відхили­ли, а парламентаря відправили назад. На польські виступи відповідали своїми і відбивали поляків з занятих позицій. Так пройшов другий день завзятої облоги - поки Чернецькому не вдалося дослідити слабке місце в обороні. Після цього польським воякам вдалося по воді добратися до укріплень і підпалити їх. Дерев'яні будівлі фортеці охопив вогонь, але за­хисники замість того, щоб піддатися, рішили загинути. Вони кидалися на ворожу зброю і билися до останнього. Навіть жінки кидалися в огонь, або в криниці. Коли більшість козаків і сотник Зависний загинули, оборону фортеці очолила вдова сотника Олена Зависна. Аби не потрапити до рук шляхти і не здати їй фортецю, мужня жінка висадила в повітря пороховий погріб. Внаслідок вибуху разом з мужніми захисниками міста загинуло багато ворогів. Протягом ночі містечко з сіма церквами і кільканадцятьма тисячами людей згоріло до тла. Мало хто викрився в потемках і врятував своє життя. Жовніри розповідали, що в одній з неприступних печер схова­лося більш як 70 людей (переважно жінки). Послано було туди ротмістра Целялія, щоб їх здобути; він обіцяв помилування, коли піддадуться, але ті не приймали цієї ласки, чи не вірили їй і на ці слова відповідали вистріла-ми. Тоді ротмістр вирішив затопити печеру. Помітили вгорі невеликий струмок і направили його в печеру так, що він залив її. Захисники загину­ли в воді, але не піддалися. Так загинула Буша.»

Серйозної поразки зазнали козаки під Брацлавом. Вся Брацлавщина лежала в попелі й руїнах. 200 тис. подолян опинилися у татарському по­лоні. Під Уманню польські війська й 30-тисячна татарська орда наштовх­нулися на нездоланний опір місцевого гарнізону й козаків І.Богуна. На допомогу їм з Білої Церкви вирушили українські і російські полки на чолі з Хмельницьким та Василем Шереметьєвим. Запекла битва сталася 19 січ­ня 1655 р. під Охматовим (тепер село Жашківського р-ну, Черкаської обл.)

Три доби при лютих морозах точилися кровопролитні бої. Пізніше це місце народ прозвав Дрижи полем. Поляки показали себе нестримними у нападі, українці - нездоланними в захисті. Коли 20 січня драгуни прор­валися до козацького табору, то козаки «не стільки стрільбою, - писав очевидець, - як голоблями поляків били». В бою загинуло стільки вояків, що козаки викладали з їхніх трупів високі бруствери й за ними борони­лись. У вирішачьний момент І.Богун зробив вилазку і всім полком ударив у тил ворога. Польсько-шляхетські війська зазнали великих втрат, мусили зняти облогу з Умані й відступити.

Весною 1655 р. Б.Хмельницький на чолі українсько-московських військ вирушив через Поділля на Галичину, аби визволити з під польсько­го панування й об'єднати Україну в ЇЇ етнічних кордонах. У серпні - вере­сні 1655 р. козацькі полки і російські війська розпочали наступ і з допомо­гою місцевих повстанців визволили від польських військ Поділля, значну частину Східної Галичини і підійшли до Львова.

19 вересня 1655 р. українсько-московські полки вщент розбили польське військо коронного гетьмана С.Потоцького під Городком, що 25 км від Львова.

Вторгнення в жовтні 1655 р. тридцятитисячної татарської орди і просування її на захід на допомогу Польщі, змусили об'єднані війська українців і росіян відійти у листопаді 1655р. з-під Львова на Подніпров'я.

Напади ворожих військ, чисельні воєнні дії, пограбування й виве­дення татарами в полон населення протягом 1654 - 1655 рр. призвели до зруйнування й спустошення Поділля і Брашіавщини. Ось як описують ці події польські історики (Кубаля і Тишкевич) в статті «Запропащена краї­на»: «Брацлавщина стала пустинею. Коли в лютім, як відійшли Менгелі Прей, згідно з реляцією польського гетьмана, 50 міст і 1000 церков лягли в руїні і попелі, а 100 тис. людей загнало в Крим, то в березні спалено й пограбовано що найменше 60 міст, а 200 тис. забрано в ясир, не рахуючи подушених немовлят і тих що полягли від польської саблі в Буші, Ободів-ці, Баланівці, Бершаді, Демкові, Галаківці, в Куницях, Г апзаківці і по різ­них містах, слободах і селах, яких 100 тис, а також і тих, що загинули в битвах, з голоду, від огню. З землі тої - з того раю, що плавав в молоці й меді, втікло колишнє сонячне життя. З під весняного снігу і болота 1655 р.висувалися недогарки і непоховані трупи. З сховків по глухих борах ви­глядав голод, і пошість; накликав їх пугач - зло віщій привід будучини. А ціла країна оповита була невгасимою тугою, як мла широка і непереглад-на». Не знайшов я в цьому переліку батьківське містечко Писарівку, але думаю що і його спіткала така ж участь. Я засуджую те, що робили загони М.Кривоноса з поляками, євреями, але як оцінити «діяння» поляків і татар в моєму краю?! Що можна сказати про те, як поляки розраховувалися з та­тарами за їх «поміч» десятками і сотнями містечок і сіл, які після цього ставали безлюдними?! Все це поляки називали колонізацією краю?! Але що це насправді?! Підлість, жорстокість, несправедливість, яка була пока­рана в майбутньому втратою польської державності. «Не може бути віль­ним народ, який пригнічує інші народи».

На білорусько-литовському фронті влітку 1655 р. московсько-козацьке військо незабаром зайняли Мінськ, Гродно, Вільно, Ковно.

Скориставшись поразкою Польщі у війні з Московією і козаками, шведська армія весною 1655 р. перейшла кордон й захопила більшу час­тину Польщі та всю західну Литву.