2.10 Походження та основні етапи формування українського етносу

Формування давньоруської народності є проблема, що залишається у центрі уваги сучасної науки.

Поділ слов'янства на східне, західне й південне, що став реальністю в VI ст., був відправною точкою утворення різних слов'янських народнос­тей у Європі.

Східнослов'янська чи давньоруська народність формувалася в умо­вах розкладу родоплемінного суспільства, виникнення станів і народжен­ня державності. Початковим періодом становлення давньоруської народ­ності сучасна наука вважає VI - IX ст., коли відбувався розклад родопле­мінного ладу, а патріархальну общину потіснила община територіальна. Посилився розподіл праці, народилися иротоміста - майбутні вогнища ремесел і торгівлі, почався товарообмін.

Давньоруській народності була притаманна відносна єдність мови, території, соціально - економічного життя, культури, побуту, звичаїв, фо­льклору, психічного складу (менталітету).

Одним із основних показників існування народності є власне мова. Більшість дослідників вважали, що в період Київської Русі сформувалася єдина для всього населення країни давньоруська мова. Однак деякі з них дотримувалися іншої точки зору.

Зокрема, академік А. Кримський відстоював існування української мови принаймні в XI ст.

З цього приводу він писав на початку XX ст., що «жива мова Півдня XI ст. стоїть посеред східного слов'янства цілком уже відокремлено. Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі XI ст. - це цілком рельєфна, яскраво ін­дивідуальна одиниця. У ній дуже легко взнати прямого предка сьогочасної української мови...» Такі висновки видатного сходознавця підтверджує практика етнополітичного формування Київської землі.

Територіальна, етнічна й політична консолідація середньоподніп-ровських племен в єдину історичну спільність супроводжувалась аналогі­чними процесами і в мовному середовищі.

Живий розмовний говір народу, що очолював консолідаційні проце­си, став мовною основою давніх русів - українців. Українська мова фор­мувалася на лінгвістичній базі говірки полян - русів, яка спочатку синте зувала особливості мов ближчих, а потім і віддалених племен. Подібне ві дбувалося й в інших регіонах Київської держави.

Лінгвістичний аналіз Новгородських берестяних грамот XI -дозволив окремим вченим зробити висновок про відособленість давньоно вгородського діалекту від інших східнослов'янських діалектів.

У ХП ст. на зміну назві «Русь» стосовно українських земель приходить назва «Україна», з появою якої український етнос виступає на політичній арені як окремо сформована історична спільність. Вперше термін «Україна» зустрічається в Іпатіївському літописі від 1187 р. Але якщо врахувати, що на письмі назви територій вживались вже після того як вкоренилися в повсяк­денному житті, то можна вважати, що вони були поширені й раніше.

Розповідаючи про смерть у 1187 р. переяславського князя Володи­мира Глібовича літописець писав: «У тім же поході розболівся Володимир Глібович недугою тяжкою, од якої він і скончався...і плакали по нім всі переяславці. Він бо любив дружину, і золота не збирав, майна не жалів, а давав дружині; був же він князь доблесний і сильний у бою, і мужністю кріпкою відзначався і всякими доброчесностями сповнений. За ним же Україна багато потужила».

До останнього часу слово «Україна» тут трактувалося вченими як окраїна Київської Русі, якою і було Переяславське князівство. Але літопи­сець називає окремо Переяслав і Україну, тобто ті землі,, що найбільше страждали від нападів кочівників.

Саме ними й були Переяславські, Чернігівські та Київські землі.

Про вживання цього терміна до різних українських регіонів свідчать й інші згадки. Під 1189р. у літописі записано про приїзд князя Ростислава «ко У крайнє Галицькою), під якою розумілися Галичина, Покуття й По­дністров'я. «Україною» називали літописці й «Червенські міста» Галиць-ко-Волинського князівства у 1213р.

У XII - XIII ст.. назва «Україна» охоплювала територію від Серед­нього Подніпров'я на сході до Забужжя включно на заході.

В XIV - XV - XVI - XVII ст.. назва «Україна» фігурує в багатьох офіційних документах, у мемуарах, художніх творах і народних думах та піснях. У народній пісні XVI ст.. назва «Україна» прикладається взагалі: «Зажурилась Україна...». У думі про Івася Удовиченка - Коновченка йдеться про «славну Україну».

А у відомій пісні про славного козака Байду співається: Ой, ти Байдо та славненький Будь мені лицар та вірнесенький Візьми в мене царівночку Будеш паном на всю Вкраїночку

У постанові польського сейму 1580р. говорилося про покарання «свавільників на Україні Руській (тобто в Галичині), київській, волинсь­кій, подільській, брацлавській», які будуть порушувати угоди Польши з Туреччиною.

Як бачимо, тут польські урядовці до «України» відносили майже всі території населені українцями і, передусім, козаками.

Французький інженер Г. Боплан, який багато років жив і працював на службі польського уряду в Україні, свою книгу назвав «Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнеться від Московії до границь Трансільванії...»

Французький офіцер і дипломат ІГєр Шевальє у своїй праці «Історія війни козаків проти Польщі» (1663р.) пише, що країна де мешкають коза­ки, зветься Україною.

З XIV ст.. з'являється й третє ім'я - Мала Русь. Вперше з ним стика­ємося в грамотах останнього Ґалицько-Волинського князя Юрія Болесла-ва (1325 - 1340), що титулував себе «Король всієї Малої Русі». Пізніше назва «Мала Русь» здебільшого вживалася в офіційних документах. Народні маси називали свої землі українськими, а свою країну - Україною, а себе - українцями.