2.3 Ярослав Мудрий (1019-1054)

Смерть князя Володимира 15 липня 1015 р. викликала на Русі між­усобну боротьбу яка тривала майже 4 роки.

Найстарший син Володимира Святополк, князь турівський, якого літо­писець за жорстокість прозвав «Окаянним», бажаючи правити одноосібно в Київській Русі почав знищувати своїх братів. Спочатку вбив князя ростовсь­кого - Бориса, а потім муромського - Гліба і древлянського - Святослава.

Проти Святополка виступив Ярослав, який князював у Великому Новгороді але той звернувся по допомогу до Польщі і з найманим війсь­ком захопив Київ і почав знущатися з населення.

Однак взимку 1018-1019 рр. Ярослав вибиває чужинців і Святопо­лка з Києва і навесні 1019 р. повністю розбиває на р. Альті його війська і стає князем у Києві.

Київська Русь у період князювання Ярослава Мудрого досягла свого найбільшого розквіту. Дбаючи про захист держави Ярослав разом з бра­том Мстиславом відвоював Червенські землі, внаслідок чого до Русі ві­дійшли Перемишль, Червень, Белз та інші міста.

1030 р. він знову підкорив угро - фінські племена чудь, вів успішні походи проти ятвягів, у 1040 р - литовців, заснував міст слав на р. Сян та Юр'їв ( сучасний Тарту) над Чудським озером, зміцнив­ши таким чином північно - західні рубежі держави. На південних рубежах Ярослав продовжив будівництво «Змійових валів». Оборонна система охоплювала 13 міст і фортець розташованих на лівому березі річки Рось. Ці укріплення дали змогу київському князю в 1036 р. здобути вирі шальку перемогу над печенігами. На честь цієї перемоги в 1037 р. в Києві було побудовано перлину середньовічної архітектури - Собор Святої Софії. Пі­сля печенізьких орд Північне Причорномор'я зайняли Торки, а згодом по­ловці, які й контролювали ці території.

У 1043 р. син Ярослава Володимир здійснив похід на Візантію та вій закінчився невдачею. В цілому слід зазначити, що зовнішньополітична дія­льність Ярослава спиралася не на війну а на мирну дипломатію. Важливе мі­сце в міжнародній політиці київського князя посідала «сімейна дипломатія», тобто укладення вигідних союзів та угод шляхом династичних шлюбів.

Сам Ярослав, якого називали «тестем Європи» був одружений з доч­кою шведського короля Олафа Інгігердою.

Його син Всеволод - з дочкою візантійського імператора Костянтина IX Мономаха.

Ізяслав - із сестрою польського князя Казимира. Святослав - з ону­кою німецького цісаря Генріха II. Три доньки Ярослава вийшли заміж за

європейських королів.

Анна - за французького Генріха І;

Анастасія - за угорського Андрія ;

Єлизавета - за норвезького Гаральда Сміливого.

При дворі Ярослава подовгу жили і виховувалися члени роду євро­пейських правлячих родів, зокрема англійський та норвезький принци, які через обставини втекли зі своїх країн.

Усе це значною мірою зміцнювало міжнародний авторитет Київської держави.

Однією з найбільших заслуг Ярослава Мудрого вважається об'єднання звичайних правових норм у збірках законів «Руська правда» . Новий юриди­чний кодекс узагальнював ті зміни, що сталися в суспільстві та свідомості людей. Основним об'єктом захисту стало життя, тілесна недоторканість лю­дини, хоч і різні за її фінансовою оціккою. Коли за вбивство селянина пла­тилося 6 гривень, то за князівського дружинника - 80 гривень. Замість кров­ної помсти вводилася грошова компенсація. Хоча закони спрямовувалися в .повному на захист верхівки суспільства, але і смерди, і челядь, і рядовичі, закупи відчували себе більш захищеішими від свавілля феодалів.

Запровадження правових норм гарантувало можливість широкого розкриття внутрішнього потенціалу людини незалежно від її соціального статусу.

За правління Ярослава на Русі виникло багато шкіл. Осередниками освіти були церкви й монастирі. Так у Софії Київській зберігалася бібліо­тека Ярослава Мудрого, діяла школа, де навчали грамоти й ознайомлюва­ли з основами тогочасних наук дітей із заможних родин, а також було спеціальне приміщення, де перекладалися твори з іноземних мов, перепи­сувалися й створювалися оригінальні твори давньоруської літератури, ве­лося літописання.

В період князювання Ярослава Мудрого Київська Русь дедалі більше відходить від язичництва і переймає Християнство. У багатьох містах бу­дуються храми, які стають головними осередниками поширення право­слав'я серед місцевих жителів. Релігійним центром країни став Київ. Як уже згадувалося на зразок храму Софії в Константинополі в 1037 р. було збудовано Софійський Собор. У 1051 р. бояри - монахи Антоні й і Феодо-сій заснували православний Печерський монастир майбутній ценір утвердження християнства й культури на Русі. Загалом у Києві в той час налічувалося 40 церков. У 1051 р. Ярослав мудрий без відома константи­нопольського патріарха призначає главою руської церкви Іларіона, що ма­ло на меті вивести вітчизняну церкву з під контролю Візантії.

В останні роки життя Ярослав Мудрий почав задумуватися, як запобі­гти боротьбі за владу між своїми нащадками. Досягти цього він вирішив шляхом дотримання принципу вікового старшинства, коли на зміну помер­лому князю приходив його брат, а потім уже і син. Таким чином кожному, або майже кожному з князів гарантувалося право на князівський стіл. Щоб не допустити ворожнечі між синами, Ярослав ще за свого життя заповідав старшому сину Ізяславу - Київ, Туров, Новгород, і Псков. Святослав одер­жав Чернігів, Муром і Тмутаракань, Всеволод - Переяслав і Ростов, Ігор -Володимир -Волинський, В'ячеслав - Смоленськ.

Головним над братами залишався старший брат, що мав княжити в Києві.

Отже, визначальними рисами цього етапу історії Київської Русі були:

1. Завершення формування території держави, перенесення уваги князівської влади з проблеми завоювання земель на проблему їхнього освоєння та втримання під контролем;

2. Злам сепаратизму місцевої племінної верхівки та посилення централізованої влади;

3. Заміна родоплемінного поділу давньоруського суспільства тери­торіальним;

4. Активна реформаторська діяльність великих князів;

5. Запровадження та поширення державної консолідуючої ідеології - християнства;

6. Поява писаного кодифікованого права;

17. Широке використання дипломатичних методів вирішення міжна­родних проблем; 8. Розквіт давньоруської культури і зростання цивілізованої держави.