2.11 Історичний спадок Київської Русі

Важливою науковою проблемою історії Росії та України до цього часу залишається питання історичної спадщини Київської Русі. Серед різ­них точок зору, висловлених з цього приводу вченими, найбільшої уваги заслуговують полярні концепції російського історика М. Погодіна та укра­їнського - М. Грушевського.

М. Погодін стверджував, що після розпад}7 Київської Русі населення Наддніпрянщини перейшло на територію Центральної Росії і згодом утво­рило Московську державу. В даному випадку автор цієї теорії не помітив і не хотів помічати існування окремого українського народу.

М, Грушевськии, навпаки, вважав, що російський народ не має ніяко­го відношення до Київської Русі. На його думку, подібно до того, як Галлія - колишня провінція Риму, а нині Франція - запозичила з Риму багато ментів його суспільно - економічного устрою, законодавства та культурі щось подібне вчинила Москва стосовно Києва. М. Грушевськии наголо шл вав, що прямими спадкоємцями політичної і культурної традиції Киє ли Галицьке та Волинське князівства. Інший український історик С шівський назвав Галицько-Волинське князівство, безперечно українською державою, оскільки в ХШ ст. в апогеї своєї могутності, ці об'єднані князів­ства охоплювали 90% населення і території сучасної України.

У післяреволюційний період вчені користувалися тим науковим ба-гажом, який був набутий дожовтневою російською історіографією. Тому стара ідея початку російської держави від Київської Русі перейшла і в праці радянських істориків. Щоправда, з часом була знайдена своєрідна формула для цієї концепції - витворена теорія спільності кореня російсь­кої, української та білоруської народностей, так званої давньоруської на­родності. Цю теорію прийняли й українські радянські історики.

Київська Русь вважалася якимось цілісним етнічно - територіальним утворенням, де сформувалася своєрідна етнічна категорія - давньоруська на­родність, що «відзначалась єдністю мови», мала «єдину територію, єдиний уклад життя, єдину високорозвинену культуру», мала «економічну єдність рі­зних територій Русі» і т д. Через це і в програмах курсу з історії України для університетів, наприклад, Київській державі приділялася побіжна увага. Істо­рія українського народу починалася з XIV ст. і подавалася фрагментарно.

Погляди істориків, які поступово відійшли від позицій традиційної історіографії (А. Пресняков, М. Котляр, О. Толочко), грунтуються на тве­рдженні, що Московська держава була продовженням другого етапу істо­ричного процесу державотворення, започаткованого в Києві.

Так чи інакше, суперечки щодо спадщини Київської держави зайвий раз свідчать про те, як тісно переплилися в історіографії київської доби політичні та наукові питання. Більшість істориків виділяють у політичній історії Київської Русі три періоди.

І - період швидкого зростання - охоплює майже 100 років - з 882 р., коли київський престо;» посів Олег, .до смерті Святослава у 972 р. За цей час було створене величезне господарське й політичне обєднання.

ІІ - період охоплює князювання Володимира Великого (978 - 1015) та Ярослава Мудрого (1019 - 1054). Це була доба закріплення Києвом своїх завоювань, досягнення ним, вершини політичної могутності й стабільності, економічного та культурного розвитку. На противагу територіальному зро­станню попереднього періоду в цей час переважає внутрішній розвиток, зміцнення законопорядку. Надзвичайно важливою подією в житті країни було прийняття християнства, яке принесло нову культуру й докорінно змінило світосприймання та самовираження населення Київської Русі.

ІІІ- період характеризують безупинні князівські чвари, зростаюча за-)за нападів кочовиків та економічний застій. Більшість істориків убача­ють початки занепаду після князювання останніх правителів Києва - Воло­димира Мономаха (1113-1125) та його сина Мстислава (1125 -1132).

Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами у 1240 р. ознамену­вало собою завершення Київського періоду історії України.

Безумовно, Київська Русь не була державою в сучасному розумінні цього слова. Розглядати її як таку - означало б приписувати їй вищий рі­вень політичної організації. Вона не мала ані централізованого управлін­ня, ані всеохоплюючої бюрократичної системи. Основною формою взає­мозв'язку між володарями і підданими було збирання данини. Згодом роз­винулася система оподаткування. У політиці князі керувалися особистими чи династичними інтересами. Політичні проблеми часто розв'язувалися за допомогою сили. Предметом серйозних досліджень і гострих дискусій вчених і на сьогодні залишається структура Київської держави. Значна ча­стина істориків (М. Грушевський, В. Пашуто та інші) вважають, що Київ­ська Русь існувала у вигляді конфедерації окремих земель, окремих само­стійних князівств. Інші історики (Б. Рибаков, І. Фроянов) називають її «союзом союзів», «надсоюзом», а учасники Україиського наукового кон­гресу (1988р.) з нагоди 1000 - річчя хрещення Русі кваліфікували державу східних слов'ян, як співдружність.

Незважаючи на розбіжності в оцінці структури Давньоруської дер­жави, вчені сходяться в одному, що за весь період свого існування вона так і не стала дійсно єдиною монолітною державою.

Безперечно Київська Русь не була й не могла бути однонаціональ-ною. Адже Київ тримав у Васальній залежності території багатьох наро­дів. Унаслідок цього Київська держава була величезною клаптиковою се­редньовічною імперією, що являла собою конгломерат союзів племен. До неї входило більше 20 різних племен і народностей, в тому числі і не­слов'янських. Серед останніх у залежність до Київської Русі потрапили чудь, ведь, меря, мурома, мешеря, чорні клобуки та інші. Спілкуючись зі слов'янами, вони зазнали їхнього культурного впливу, нерідко асимілюва­лися, розчинялися в масі слов'янських племен. На думку багатьох сучас­них українських істориків Давньоруська держава була нестійким держав­ним утворенням без єдиної праруської або давньоруської народності. В Київській Русі одночасно відбувався процес етногенезу трьох братніх на­родів - українців - на території Київської. Чернігівської. Переяславської. Волинської. Галицької земель, росіян - на території Володимиро - Суз­дальської. Новгородської. Псковської. Смоленської. Рязанської земель, бі­лорусів - на території Мінської. Полоцької, Туровської земель.

Водночас слід зазначити, що українці мають все ж таки більше підс­тав, щоб претендувати на історичну спадщину Київської Русі. Адже голо­вний осередок, як зазначалося вище, сформувався на території сучасної України, а її основою стало Середнє Подніпров'я з Києвом, який був центром обєднання слов'янських племен і столицею держави. Заснували цю державу ті, хто здавна проживав на цих землях, у VI - УПІ ст., це по­ляно - антська народність, яка була генетичним ядром майбутньої україн­ської нації і називалася «Руссю».

Підсумовуючи сказане можемо зробити висновок, що незважаючи на деякі незаперечні пріоритети українців щодо історичної спадщини Київ­ської Русі, вона була й залишається надбанням трьох східнослов'янських народів - українського, російського і білоруського. Традиції Київської Ру­сі виявилися настільки живучими й міцними, що дійшли до наших днів, здобувши нове життя в матеріальній і духовній культурі українців, росіян та білорусів, трьох східнослов'янських народів, які є прямими нащадками Народу Київської Русі.