Рівнини

І все-таки Полісся – переважно рівнинній край, що простягся із заходу на схід на сотні кілометрів. На перший погляд здається неймовірною можливість якої-небудь зміни на цій рівнині, що ніби заснула в тисячолітньому сні. Але враження, навіяне лише досвідом короткого людського життя, в дійсності виявляється оманливим. Полісся, як і будь-яка інша частина поверхні нашої планети, піддається складним процесам, що безперервно змінюють його лице. А своєрідність поліської рівнини у тому, що ці зміни у порівнянні з іншими областями України відбуваються дуже повільно. Рівнинність пояснюється тим, що тектонічні рухи окремих частин території дуже незначною мірою відрізняються одна від одної.

Найбільш заболочені, відносно опущені рівнинні ділянки Полісся знаходяться поблизу долини Прип’яті і включають значну частину басейнів її правобережних приток: Турії, Стоходу, Стиру, Горині, Случа, Уборті, Словечни. Менші за площею заболочені рівнини, зустрічаються і в інших місцях Полісся: в басейнах річок Уж, Тетерів, Десна. Плоска заболочена поверхня таких рівнин вкрита мохом, заростями чагарників і дрібним миршавим сосняком. В період повеней ці ділянки нерідко повністю затоплюються водою. Окремі підійняті острівці та піщані пасма, що оживлюють досить смутну одноманітність цих місць, звичайно вкриті струнким сосновим лісом.

Виявляється, що окремі частини заболоченої поліської рівнини по різному перетворювалися до сучасного стану. На деяких із них такі умови переважно зберігаються вже на протязі сотень тисяч років. Особливо це характерно для прип’ятьської частини Полісся, де під молодими відкладами лежать породи, утворені на дні древніх озер, боліт і річок. Для рівнин, розміщених на Українському щиті (басейни річок Ствиги, Леви та Уборті), навпаки, опускання і заболочування поверхні настало після тривалого існування підійнятої рівнини. Тому тут під шаром моху, болотного мулу чи торфу можна зустріти скельні породи.

Але в теперішній час на Поліссі, окрім заболочених, є також відносно підійняті (осушені) рівнини, де болота не мають настільки широкого поширення. Такі ділянки спостерігаються на Західному Поліссі, а також займають значну частину Житомирського, Київського та Чернігівського Полісся. Поверхня цих рівнин часто переривається пониженнями, в яких течуть річки й струмки або розташовуються окремі невеликі болота.

Ділянки підійнятих рівнин розвивалися теж неоднозначно. В межах Українського щита (басейни середньої течії річки Случ та верхньої течії річок Уборть, Жерева, Уж, Тетерів) подібна рівнина вже існувала на протязі всього четвертинного періоду. Саме тому тут на поверхні так часто зустрічаються скельні породи. В інших частинах Полісся сучасні підійняті рівнини виникли набагато пізніше, кілька десятків тисяч років тому, на місці великих річкових долин, широких озер і боліт.

Кряжі, пагорби, пасма…

На поверхні поліських рівнин зустрічаються численні пагорби і підвищення. Ці форми рельєфу, що досягають у висоту 20 м, неначе оживлюють монотонний вигляд рівнин. Вони настільки разюче виділяються в оточуючому ландшафті, що місцеві жителі часто називають найбільші з них горами. В останні роки вияснилося, що всі ці форми виникли під впливом внутрішніх сил Землі. Невеликі окремі ділянки рівнин були колись підійняті, а їх краї різною мірою згладжені дощами.

Деякі з таких форм були підняттями ще в дочетвертинному рельєфі, тому на них відсутні молоді за віком пухкі породи і складені вони з давніх докембрійських гранітів та гнейсів. Особливо багато подібних пагорбів та пасмових підняттів у центральній і західній частинах Житомирської області, а також у східній частині Рівненської.

Більша частина пагорбів і пасмових підняттів виникла на місці колишніх понижень, у яких порівняно недавно протікали давні ріки або спочивали невеликі болота. Саме осади, утворені на дні останніх, і спостерігаються зараз на вершинах підняттів. Такі пагорби і пасма групуються у протяжні смуги, які , якщо подивитися з висоти, часто мають прямолінійну або дугоподібну форму. Ці смуги відповідають лініям найбільш активних тектонічних переміщень земної поверхні в четвертинний період. складний горбисто-пасмовий рельєф, що утворився в результаті таких послідовних вертикальних коливань невеликих ділянок, просліджується по всьому Поліссю, від його західних кордонів до східних. Особливо вражають своїми розмірами пагорби і пасма в районах Шацька, Маневичів, Дубровиці, на північ від Олевська, а також у районах Лугнів, Черняхова, Чорнобиля.

Більш детальної розповіді, звичайно, заслуговує найбільша височина Полісся – Словечансько-Овруцький кряж. Це справжній феномен геології та рельєфу нашої країни. Кряж розміщений на півночі Житомирського Полісся і тягнеться із заходу на схід майже на 60 км, маючи ширину від 7 до 17 км. Він несподівано встає з оточуючої болотистої рівнини досить крутими уступами висотою від 5 до 60 м, а потім східчасто піднімається до 120 – 150 м. незвичні для Полісся розміри цього підняття і ті враження, які він справляє на мандрівника при наближенні до нього, дали привід одному з перших дослідників Полісся – українському геологу П. А. Тутковському – назвати це дійсно величне творіння природи кряжем. Звичайно цей термін вживається ученими для позначення великих підняттів у гірських областях.

Словечансько-Овруцький кряж розташований на геологічній структурі, яка утворилася понад мільярд років тому при опусканні невеликих блоків земної кори на глибину до 1 км і більше. На дні моря, що заповнювало цей прогин, відклалися породи, які пізніше перетворилися в міцнющі піщаники-кварцити. Одночасно в ці породи по тріщинах з глибини Землі відбувалося виливання вулканічних лав. Але ось вже понад 300 мільйонів років район кряжу являє собою в рельєфі підвищення, причиною виникнення якого також є рухи блоків.

За геологічною будовою, висотою та особливостями рельєфу Словечансько-Овруцький кряж поділяється на кілька ділянок. Найбільших висот досягає ділянка, розміщена на захід від с. Городець. Тут численні окремі горби складені кварцитами, глиби і дрібні уламки цих порід вкривають досить круті схили долин невеликих струмків.

Середня ділянка кряжу простягається від с. Словечно до м. Овруч ів свою чергу поділяється на дві частини: північну та південну. У північній частині, що має загальний пологий нахил у бік Прип’яті, кварцити перекриті піщаним чохлом і лише де-не-де на вершинах невеликих підняттів виступають з-під нього. Долини річок і струмків тут досить широкі й місцями навіть заболочені.

Найбільш примітною на Словечансько-Овруцькому кряжі є південна частина, яка займає близько третини всієї його площі і складена у верхньому шарі пухкими пилуватими породами, або так званими лесами. Виникає питання, яким чином леси, вік яких не перевищує 150 тис. років, опинилися так високо на гребені кряжу?

І тут ми мусимо знову звернутися за відповіддю до тектоніки. найбільш правдивим виглядає наступне пояснення. На місці лесової ділянки колись існувало долиноподібне пониження, в якому й накопичився пилуватий матеріал, пізніше перетворений на леси. На протязі тисячоліть дно цього пониження поступово опускалося, і товщина накопичених тут порід місцями досягла 50 м. кілька десятків тисяч років тому могутні тектонічні сили знову підняли цю ділянку на висоту до 110 м, тобто відбулася різка зміна (інверсія) рельєфу – на місці зниження утворилося підвищення. Вже саме знаходження на кряжі пухких порід, які легко розмиваються, говорить про те, що кряж зобов’язаний своїм існуванням не стільки твердості кварцитів, скільки тим глибинним силам, які продовжують піднімати його серед оточуючої рівнини.

І ось, опинившись в буквальному розумінні «на висоті», леси були приречені природою на знищення, оскільки закономірно стали об’єктом інтенсивного руйнування річками і дощовими потоками. В результаті цього утворилися численні вузькі й глибокі яри. Деякі з них являють собою своєрідні щілини з прямовисними стінами висотою до 25 м.

До руйнівних сил природи, які змивають леси Словечансько-Овруцького кряжу, приєдналася діяльність людини, що в багато разів прискорила природного руйнування. На височині безжально були вирубані ліси, бездумно розорювалися схили, в результаті чого кожна сильна злива стала супроводжуватися катастрофічними наслідками: підмивалися і обвалювалися великі ділянки у схилах ярів, захоплюючи з собою поля, городи і будівлі. Яруги росли прямо на очах жителів.

У наш час здійснюються деякі спроби, якщо не відвернення цих наслідків, то, хоча б , послаблення їх, але поки що цих зусиль недостатньо.

І, нарешті, третя ділянка Словечансько-Овруцького кряжу – найнижча і найменша за площею. Вона розміщена на схід від м. Овруч. Тут кварцити знаходяться під товщею пухких порід і дуже рідко виходять на поверхню. Тектонічні підняття на цій ділянці не так значні, як в інших частинах кряжу.

Окрім Словечансько-Овруцького, П. А. Тутковським були названі кряжами ще два пасма, які, щоправда, мають значно менші розміри: Озерянське і Топільнянське. Розміщені ці пасма з країв Білокоровичської тектонічної структури, яка примикає до західного кінця Овруцької, але простягається у південному напрямку майже на 30 км при ширині 6-8 км.

Геологічний розвиток Білокоровичанської структури майже повторює геологічну історію Овруцької, а Озерянське і Топільнянське пасма також складені кварцитами. На півдні ці пасма з’єднуються, а між ними знаходиться заболочена рівнина з колишнім озером Корма в центральній частині. Окрім горбів та височин, на Поліссі дуже часто зустрічаються піщані пасма довжиною від кількох сотень метрів до кількох кілометрів. Особливо багато таких пасом біля річок, де вони, розміщуючись одна повз одну, нагадують застиглі велетенські хвилі піщаного моря. Висота таких піщаних валів може досягати 25 м. Звичайно в них один схил більш крутий, інший – похилий. Якщо з висоти пташиного польоту глянути на ці пасма, то виявиться, що вони мають різну форму: прямолінійну, підковоподібну, дугову, гострокутну. Зрідка зустрічаються кільцеві пасма. Як правило, найбільші тягнуться вздовж долин великих річок. Це добре видно, коли проїжджаєш по автостраді Київ – Ковель.

Раніше більшість учених, і насамперед П. А. Тутковський, вважали, що всі ці пасма в дійсності є барханами і дюнами холодної піщаної пустелі, яка ще кілька десятків тисяч років простягалася на місці Полісся. Але в останні роки вияснилося, що природа все-таки не могла дозволити собі таку вільність, щоб сумістити в одному районі одночасно пустелю і численні річки, болота і ліси. Піщані пасма Полісся не можна назнати барханами, так як вони утворилися без участі вітру і, окрім піску, часто містять гравій і навіть валуни. Дрібного піску, яким майже повністю складені в пустелі справжні бархани, у поліських пасмах не так вже й багато – не більше половини всього піщаного матеріалу. Та й пасма простягаються в різних напрямах на відміну від барханів.

Зараз деякі дослідники вважають, що пасма утворилися уздовж межі тектонічних блоків, один з яких спочатку піднімався, інший – опускався. Потім відбулася зміна напряму рухів, тобто блоки помінялися ролями. Піднятий блок опустився, а опущений, навпаки, піднявся. На протязі всього цього часу з піднятих по черзі блоків відбувалося знесення переважно піщаного матеріалу в бік опущеного. Матеріал цей і накопичився у вигляді пасма вздовж межі активних ділянок земної поверхні, які коливалися. Лише тільки так можна пояснити походження піщаного пасмового рельєфу.

У заболочених рівнинах Полісся такі пасма займають особливе місце в житті людини. Найчастіше це, мабуть, єдиний придатний для поселення острівець серед болотної трясовини. Пасмо є ще й природною дорогою через болото. Тут, окрім того, нерідко росте гарний будівельний лис. Але коли ліси вирубують, трав’янисту рослинність витоптує худоба, схили розорюють, а гребінь пасма розбиває транспорт – от тоді пасмо й опиняється у владі вітру та дощових потоків, які руйнують і рівняють її.