міжнародне право / Nzizvru_2014_4_23

на те, що кожна держава так або інакше вимушена вступати у відносини з іншими державами виникла потреба у формуванні ще більш складних форм співжиття, а саме міжнародного співтовариства держав.

Слід зазначити, що між суспільством людей та співтовариством держав є суттєві відмінності. Державі притаманні такі ознаки як централізація публічної влади, повноваження ухвалювати правові норми та монополія на застосування сили. Водночас у міжнародному співтоваристві кожна держава має публічно-владні повноваження і відповідно кожна держава зобов’язана робити свій внесок у справу підтримання міжнародного миру. З огляду на зазначену особливість міжнародного співтовариства та у контексті того, що сьогодні у світі існує понад 190 незалежних держав, влада у міжнародних відносинах має надзвичайно фрагментарний характер і тому питання про забезпечення міжнародного правопорядку сьогодні постає надзвичайно гостро.

Зодного боку міжнародний правопорядок формувався паралельно з міжнародним правом [2, c. 3].

Зіншого боку, сучасний міжнародний правопорядок формувався внаслідок сукупності історичних подій, що відбувалися в житті міжнародного співтовариства, зокрема Перша світова війна і створення Ліги Націй, Друга світова війна і створення Організації Об’єднаних Націй, ліквідація колоніальної системи і поява на міжнародній арені великої кількості нових незалежних держав, науково-технічна революція, завершення Холодної війни і розпад СРСР, події 11 вересня 2001 року та розгортання боротьби з міжнародним тероризмом. Всі ці події визначали вектор розвитку сучасного міжнародного правопорядку.

Міжнародний правопорядок є складовою частиною міжнародного порядку взагалі. Правопорядок має більш вузьке значення, оскільки його суб’єктами є суб’єкти міжнародного права. Але безумовно сам міжнародний правопорядок є основою міжнародного порядку i являє собою стан міжнародних відносин, за якого всі суб’єкти міжнародного права дотримуються загальновизнаних принципів i норм міжнародного права.

І. І. Лукашук визначає міжнародний правопорядок, як систему правовідносин, що складається в процесі міжнародно-правового регулювання. Міжнародний правопорядок є результатом упорядкування системи міжнародних відносин міжнародним правом.

Відповідно до визначення А. П. Мовчана, сучасний міжнародний правопорядок є системою міжнародних відносин, що здійснюються на основі принципів і норм сучасного міжнародного права і спрямовані на забезпечення мирних відносин і співробітництва між всіма державами, незалежно від їх політичних, економічних, соціальних систем та від рівня їх розвитку.

Сутність та особливості міжнародного правопорядку визначаються міжнародним правом як системою юридичних норм, що реалізуються в міжнародному житті, у відносинах між державами. Будучи складним соціально-політичним і правовим явищем, міжнародний правопорядок характеризує стан міжнародних відносин. Міжнародне право забезпечує стабільність міжнародного правопорядку. Аксіологічне значення міжнародного права передовсім визначається його внеском в розвиток загальнолюдського прогресу, його роллю у вирішенні найважливіших проблем сучасності, серед яких забезпечення миру і недопущення нової світової війни [3, c. 70].

Міжнародний правопорядок як і міжнародне право постійно розвиваються, відбуваються постійні зміни у структурі міжнародного права: формуються і виникають нові галузі, інститути, норми і принципи. У процесі кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного права уточнюються і розвиваються чинні норми, а також розроблялися нові норми.

Зогляду на предмет нашого дослідження слід розглянути думку А. П. Мовчана відповідно до якої на формування міжнародного права і міжнародного правопорядку завжди впливали дві тенденції, а саме: з одного боку прагнення держав до взаємного співробітництва, обумовлене різноманітними конкретними причинами економічного, військового, політичного та іншого характеру, а з іншого постійна турбота про захист свого суверенітету, своєї політико-економічної незалежності від іноземних посягань. Ці тенденції можна простежити протягом всієї історії міжнародного права і навіть сьогодні вони лишаються актуальними. Вони впливають на формування позицій держав передусім щодо соціального змісту і сутності міжнародно-правових норм [4, c. 13].

Тенденція до поглиблення співробітництва проявляється через процеси глобалізації та міжнародної інтеграції, що змінюють структуру міжнародного права. Поряд із кількісним зростанням міжнародно-правових інструментів, що часто супроводжуються посиленням механізмів контролю за виконанням міжнародних зобов’язань, відбувається становлення таких концепцій як міжнародне врядування та універсальний адміністративний простір. Так, деякі сфери міжнародних відносин внаслідок поглиблення міжнародного співробітництва поступово переходять від міжнародної координації до міжнародного управління, зокрема, це стосується сфер транспорту, зв’язку, поштового сполучення та окремих аспектів міжнародної торгівлі.

Із утвердженням ідей міжнародного врядування, значна кількість адміністративних і регуляторних функцій, що раніше здійснювалися виключно національними урядами, були передані міжнародним інституціям. Спектр сучасних механізмів міжнародно-правового регулювання суттєво розширився і сьогодні включає від юридично-обов’язкових рішень міжнародних організацій до необов’язкових угод укладених в рамках міжурядових мереж. Посилення ролі міжнародних інституцій та міжнародного права призводить до формування нового світового порядку, що може забезпечити достатньо високий рівень керованості міжнародної системи. При цьому мова йде не про наддержавну владу, а про взаємодію держав, які шляхом співробітництва та узгодження встановлюють загальнообов’язкові міжнародні норми [5, c. 73].

Водночас тенденція до захисту суверенітету та політико-економічної незалежності проявляється у небажанні держав переходити до міжнародного управління окремими сферами міжнародних відносин. Так, небажання втрачати контроль над питаннями, що мають ключове політико-економічне значення для держав, призводить до сповільнення процесів утвердження міжнародного врядування як форми організації міжнародного співтовариства.

Ключовими сферами з приводу яких держави відмовляються поступатися своїми суверенними правами на користь міжнародних інституцій лишаються захист навколишнього середовища, підтримання міжнародного миру та безпеки, вирішення міжнародних спорів, боротьба з міжнародним тероризмом тощо. Небажання наділяти міжнародні інституції широкими повноваженнями у зазначених сферах обумовлене тим, що держави розглядають ці сфери як найважливіші для свого виживання та процвітання. Так, питання захисту навколишнього середовища безпосередньо пов’язані із обмеженням певних видів економічної діяльності, питання підтримання міжнародного миру із прагненням контролювати і самостійно гарантувати свою політичну незалежність і територіальну цілісність, а боротьба з міжнародним тероризмом небажанням поступатися повноваженням у сфері кримінальної юстиції. Слід зазначити, що небажання запроваджувати механізми міжнародного врядування у зазначених сферах передовсім притаманне найбільш розвиненим державам світу, а також постійним членам Ради Безпеки ООН.

Поряд із позитивними змінами, обумовленими розвитком міжнародного права, що мають як якісний, так і кількісний характер, поступово проявляються і негативні тенденції. З посиленням публічної влади міжнародних інституцій загострюються питання пов’язані з їх легітимністю та підзвітністю. Сьогодні все частіше лунає критика в сторону подальшого поглиблення міжнародного співробітництва, яке ніби то може нанести шкоду національному суверенітету держав. Однак, з цього приводу доцільно погодитися з думкою І. І. Лукашука, який зазначає, що суверенітет слід розуміти, як необхідну передумову гармонійного співробітництва на основі суверенної рівності. Більше того він наголошує на тому, що співіснування держав у сучасному світі є неможливим без співробітництва.

Процес формування відносно стійкого міжнародного правопорядку поки ще далекий від завершення. У світовій політиці постійно виникають нові фактори невизначеності і глибоких змін [2, c. 4], що породжують проблеми, вирішенням яких є можливим лише шляхом розвитку широкого міжнародного співробітництва, зусиллями всього міжнародного співтовариства.

Ф. Ліст ще у 1917 році зазначав, що з основної ідеї міжнародного права, яке визначає спілкування держав, виходить право і обов’язок всякої держави підтримувати постійні відносини з усіма іншими членами міжнародно-правового спілкування [6, c. 140].

Як зазначають Іваненко В. С. і Кузнєцов В. І. принцип співробітництва займає в системі принципів міжнародного права особливе місце, що обумовлене сутністю та соціальною роллю такого явища як співробітництво народів і держав. Міжнародне співробітництво – це спільні дії суб’єктів у будь-якій сфері їх спільних інтересів, їх взаємопов’язана діяльність із узгодження своїх позицій, координації дій, вирішення проблем, що мають взаємне значення, і прийняття взаємоприйнятних рішень [7, c. 207]. Принцип співробітництва держав встановлює правові основи взаємовідносин у всіх сферах міжнародних відносин.

Міжнародне співробітництво є єдиним можливим механізмом досягнення міжнародного миру. Іваненко В. С. навіть наполягає на тому, що в рамках сучасної системи міжнародного права поступово починає формуватися новий «нетрадиційний правовий комплекс», а саме право міжнародного співробітництва [8]. Однак, з цього приводу влучно зазначив К. А. Бєкяшев, на думку якого, незважаючи на інноваційний характер запропонованої ідеї, її місце у системі сучасного міжнародного права все ще належить встановити.

Як зазначає Р. А. Каламкарян принцип співробітництва держав є результатом поглиблення міжнародного поділу праці, широкого розвитку міжнародних економічних та інших зв’язків у сучасному світі. Економічна та політична необхідність співробітництва держав для забезпечення міжнародного

миру і безпеки, розвитку продуктивних сил, культури, охорони природи і т. д. породила цей юридичний принцип [9, c. 175].

Принцип міжнародного співробітництва є одним з основоположних принципів на основі яких відбувається розвиток міжнародного права. Цей принцип є орієнтиром розвитку міжнародної системи, яка з рештою має перетворитися на єдину систему однорідних в політичному, економічному та ідеологічному розумінні держав, ключовими факторами в якій будуть партнерство, співробітництво та взаємоповага [10, c. 196].

Водночас представники деяких шкіл міжнародного права стверджують, що зобов’язання держав співпрацювати носить не правовий, а політико-декларативний характер. Подібні твердження вже не відповідають реальній дійсності. Щоправда, були часи, коли співробітництво являло собою добровільний акт державної влади, проте згодом реалії міжнародних відносин привели до перетворення добровільного акту на правове зобов’язання [11].

У цьому контексті слід погодитися з М. О. Баймуратовим, який наголошує, що обов’язок держав співпрацювати одна з одною, звичайно, передбачає сумлінне дотримання державами норм міжнародного права. Якщо ж якась держава ігнорує свої зобов’язання, що витікають із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, то тим самим ця держава підриває основу співробітництва [12].

Міжнародне право, як унікальна правова система, характеризується високим рівнем послідовності та наступності. Основоположні принципи та ідеї, що притаманні міжнародному праву, формувалися протягом століть. Принцип міжнародного співробітництва виник як звичай у міжнародних відносинах, його формування відбувалося як внаслідок практичної діяльності держав, так і в результаті діяльності теоретичної та пізнавальної.

Найвищою формою послідовності міжнародного права є його основні джерела, а саме – міжнародний договір та міжнародний звичай. Вони формуються внаслідок міжнародного співробітництва. У своєму рішенні у справі про пароплав «Лотос» Постійна Палата Міжнародного Правосуддя відзначила, що: «міжнародне право регулює відносини між незалежними державами. Тому обов’язкові для держав норми права породжуються вільною волею останніх, що виражена у конвенціях і загальновизнаних звичаях» [13, c. 18]. Так, міжнародні договори укладаються внаслідок свідомого цілеспрямованого узгодження воль держав, що можливе лише за умови тісного співробітництва держав.

Квінтесенцією міжнародного співробітництва стали міжнародні організації, оскільки вони виникають внаслідок міжнародного співробітництва держав та створюються задля поглиблення такого співробітництва. Держави поступаються частиною своїх суверенних прав, як суверенні політичні утворення, в результаті усвідомлення взаємопов’язаності та взаємозалежності з іншими державами. Тобто, міжнародні організації є найвищою формою міжнародного співробітництва сьогодення.

Отже, одне з основних завдань сьогодення полягає у розвитку права співробітництва, соціальної справедливості і благополуччя, за якого держави можуть активно співпрацювати на різних рівнях задля загального добробуту людства. У цьому контексті зростає значення принципу співробітництва держав, тлумачення якого має бути надзвичайно широким. На початку ХХІ століття колективними зусиллями міжнародного співтовариства вдалося закласти основи світового порядку, що відповідає вимогам глобального миру. Новий світовий порядок має реалізувати ідею єдності людства і спиратись на високо розвинуту систему співробітництва всіх держав на основі єдиних принципів і цілей із повагою до різноманіття його учасників.

Список використаних джерел:

1.Левин Д. Б. Актуальные проблемы теории международного права / Левин Д. Б. – М. : Наука, 1974. – 264 c.

2.Шаов И. К. Международный правопорядок и пути его совершенствования : дис... канд. юрид. наук. [Текст] / И. К. Шаов. – М. : РУДН, 2004. – 229 с.

3.Мингазов Л. Х. Социальная ценность международного права как фактор его эффективности (анализ доктринальных положений) / Л. Х. Мингазов // Советский ежегодник международного права, 1984. – М. : Наука, 1986. – С. 64–81.

4.Мовчан А. П. Международный правопорядок / А. П. Мовчан. – М. : Изд-во ИГиП РАН, 1996. –

103 с.

5.Лукашук И. И. Современное право международных договоров. В 2 т. / И. И. Лукашук. – М., 2004. – Том I. – 672 с.

6.Лист Ф. Международное право в систематическом изложении: Перевод с 6-го немецкого издания / Лист Ф.; Под ред., с предисл. и доп.: В. Э. Грабарь. – 4-е рус. изд., испр., и доп. – Юрьев (Дерпт) : Тип. К. Маттисена, 1917. – 674 с.

7.Международное право: ученик / отв. ред. В. И. Кузнецов, Б. Р. Тузмухамедов. 2-е изд., перераб.

идоп. – М. : Норма, 2007. – 994 с.

8.Иваненко В. С. Право международного сотрудничества России как системный правовой

комплекс и его место в структуре взаимодействия международного и российского права / В.С. Иваненко // Тезисы докладов на международной конференции «Перспективы развития правового регулирования международных отношений в ХХІ веке». 18-19 октября 2007 г. Спб., 2007.

9.Каламкарян Р. А. Международное право : Учебник / Р. А. Каламкарян, Мигачев Ю. И. – М. :

Изд-во «Эксмо», 2004. – 688 с.

10.Международное право. Общая часть: Учебник / Отв. ред. Р. М. Валеев, Г. И. Курдюков. – М. :

Статут, 2011. – 543 с.

11. Кузнєцов В. И. Международное право: учебник / Отв. ред.: В. И. Кузнєцов, Б. Р. Тузмухамедов. – 2-е изд., перераб. и доп. – М. : Норма, 2007. – 944 с.

12.Баймуратов М. О. Міжнародне право / М. О. Баймуратов. – Х. : «Одісей», 2002. – 672 с.

13.Island of Palmas case (Netherlands, USA), 4 April 1928 // R.I.A.A. – 2006. – Vol. II. – P. 829–871 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://untreaty.un.org/cod/riaa/cases/vol_II/829-871.pdf

14.Баскин Ю. Я. История международного права / Ю. Я. Баскин, Д. И. Фельдман. – М. : Международные отношения, 1990. – 203 с.

15.Конституція України від 28 червня 2996 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/rada/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80/conv

*Месхія Олександр Нодарович – аспірант Інституту законодавства Верховної Ради України.