§ 2. Види судової юрисдикції (підвідомчості)

Правові норми цивільної юрисдикції (підвідомчості) покликані не лише розмежувати повноваження різних юрисдикційних органів, а й визначити сам порядок реалізації вказаних повноважень.

Залежно від того, належить вирішення цивільних справ до відання загальних судів чи інших юрисдикційних органів, слід виокремлювати такі види цивільної юрисдикції (підвідомчості): виключну, альтернативну й договірну.

Виключна юрисдикція (підвідомчість) означає, що абсолютна більшість спорів, що виникають із цивільних, житлових, земель­них, сімейних, трудових та інших матеріальних правовідносин, розглядається винятково судами загальної юрисдикції і не може розглядатися та вирішуватися іншими юрисдикційними органами. Так, винятково в судовому порядку розглядаються справи про захист честі й гідності (ст. 297 ЦК), про обмеження цивільної дієз­датності або визнання недієздатною фізичної особи та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи (ст. ст. 36 — 38, 42 ЦК), про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою (ст. ст. 43, 46 ЦК), про позбавлення батьківських прав (ст. 164 СК), про усиновлення (ст. 207 СК), про визнання усиновлення недійсним або про його скасування (ст. ст. 236, 238 СК), про поновлення на роботі незалежно від причин припинен­ня трудового договору, про зміну дати та формулювання причин звільнення працівника, про оплату за час вимушеного прогулу або виконання нижчеоплачуваної роботи п. 2 ч. 1 ст. 232 КЗпП), з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян, юридичних осіб, а також спори про розмежування територій, сіл, селищ, міст, районів і областей (ч. 2 ст. 158 ЗК), про виселення із житлових приміщень (ст. ст. 109, 116 ЖК) та інші.

Альтернативна юрисдикція (підвідомчість) означає, що спір про право або інше юридичне питання відповідно до закону може бути вирішений не лише загальним судом, ай іншим юрисдикційним органом, право вибору з яких належить заінте­ресованій особі. Отже, за правилами альтернативної юрисдикції (підвідомчості) спір про право чи інше юридичне питання може розглядатися лише одним із можливих юрисдикційних органів. Наприклад, згідно з ч. 1 ст. 85 Закону від 21 квітня 1999 р. «Про виконавче провадження» у виконавчому провадженні на дії (бездіяльність) державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби по виконанню рішення або відмову у вчиненні передбачених Законом дій стягувачем чи боржником може бути подана скарга до начальника відповідно­го органу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, або до суду.

Водночас у стягувача і боржника у виконавчому провадженні не завжди є можливість вибору, до якого юрисдикцій ного органу звернутися за захистом своїх прав, порушених у виконавчому про­вадженні, а лише у разі вчинення виконавчих дій державним ви­конавцем, а не начальником відділу державної виконавчої служби. У разі вчинення виконавчої дій начальником відповідного відділу державної виконавчої служби сторони виконавчого провадження наділені правом оскарження його рішень, дій чи бездіяльності лише до суду. Тут має місце виключна підвідомчість справи суду.

Крім того, наприклад, у разі спору між батьками щодо місця проживання фізичної особи віком від 10 до 14 років він може вирішуватися органами опіки та піклування або судом (ч. 3 ст. 29 ЦК); спір між батьками щодо прізвища дитини може вирішува­тися органом опіки та піклування або судом (ч. 3 ст. 145 СК).

Договірна юрисдикція (підвідомчість) означає, що спір про право або інше юридичне питання може бути розглянутий і ви­рішений не лише загальним судом, а й іншим юрисдикційним органом за взаємною згодою сторін, які беруть участь у спорі, тобто на підставі договору. Отже, сторони, які укладають договір, наприклад, про розгляд спору в третейському суді, тим самим змінюють встановлену законом юрисдикцію (підвідомчість). Але укладання такого договору можливе лише в тому разі, коли зміна юрисдикції (підвідомчості) допускається законом. Так, згідно зі ст. 17 ЦПК сторони мають право передати спір па розгляд третейського суду, крім випадків, установлених законом. У ч. 2 ст. 1 Закону «Про третейські суди» встановлено правило проте, що до третейського суду за угодою сторін може бути передано будь-який спір, що виникає із цивільних та господарських пра­вовідносин, крім випадків, передбачених ст. 6 цього Закону.

У випадках, передбачених законами України чи міжнарод­ними договорами до Міжнародного комерційного арбітражу за угодою сторін можуть передаватися спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зов­нішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв'язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї зі сторін знаходиться за кордоном, а також спори підприємств з іноземни­ми інвестиціями та міжнародних об'єднань і організацій, створе­них на території України, між собою, спори між їх учасниками, а також їх спори з іншими суб'єктами права України.Указані справи між сторонами можуть передаватися на ви­рішення як арбітражів (третейських судів), які створюються для розгляду певної справи, так і постійно діючих арбітражних установ, зокрема таких; як Міжнародний комерційний арбітраж­ний суд чи Морська арбітражна комісія, створена при Торгово- промисловій палаті України.

Таким чином, практичне значення договірної юрисдикції (підвідомчості) полягає в тому, що певний юрисдикційний орган вирішує ту або іншу цивільну справу не відповідно до загальних правил цивільної юрисдикції (підвідомчості), встановлених у ст. 15 ЦПК, лише у випадках, встановлених у законі, і лише за згодою сторін на відхилення від загальних правил цивільної юрисдикції (підвідомчості).

У навчальній процесуальній літературі міститься вказівка й на інші види юрисдикції (підвідомчості). Так, М. Штефан вважає за можливе розглядати як один із видів множинної підві­домчості змішану, яка містить у собі ознаки, притаманні іншим видам підвідомчості, зокрема альтернативної, у зв'язку із чим посилається на ч. 1 ст. 19 СК, відповідно до якої заінтересована особа має право спершу звернутися за захистом своїх сімейних прав та інтересів до органу опіки і піклування. Таке звернення не позбавляє особу права на звернення до суду (ч. 3).

Уявляється ускладненим виокремлення ознак будь-яких інших видів підвідомчості, крім альтернативної, які б характеризували змішану підвідомчість, тому навряд чи є сенс виокремлювати її як самостійний вид підвідомчості, хоча як різновид альтернативної підвідомчості її виокремлення виключити не можна.

Досить спірним є виокремлення деякими вченими як само­стійного виду юрисдикції (підвідомчості) імперативної (умовної) юрисдикції, що частково визнають і самі автори, вказуючи на те, що Конституція визнала можливість судового захисту без дотримання попередньої досудової форми вирішення спору, учасником якого є фізична особа.

Важко погодитися з думкою, що особливим видом цивільної юрисдикції можна назвати юрисдикцію за пов'язаністю справ, підстави якої містяться в ст. 16 ЦПК. Разом із тим у ст. 16 ЦПК міститься імперативне правило про недопустимість об'єднання в одне провадження вимог, що підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Виходячи із цього, посилання на ст. 21 КАС не є переконливим. Зміст ч. 2 ст. 21 КАС свідчить про те, що лише вимоги щодо відшкодування шкоди, крім, зокрема, відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень можуть вирішуватись в порядку цивільного чи господарського судочинства. Вимоги щодо вирі­шення публічно-правового спору не підпадають під юрисдикцію загального чи господарського суду, а належать до виключної юрисдикції адміністративних судів. Встановлення різних видів юрисдикції (підвідомчості) надає державі можливість активно і гнучко впливати на різні форми юрисдикційної діяльності, використовуючи її особливості й перева­ги з урахуванням інтересів сторін у розгляді цивільних справ.