Добавил:
Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

постаті

.docx
Скачиваний:
9
Добавлен:
23.12.2017
Размер:
39.49 Кб
Скачать

  1. Митрополит Шептицький (Роман Марія Олександр Шептицький) (1865—1944) народився в селі Прилбичі Яворівського району Львівської області. Він походив із давнього знатного українського роду, що на початку 19-го століття прийняв католицтво.Шептицький закінчив гімназію святої Анни в Кракові. Потім — юридичний факультет Краківського і Вроцлавського університетів. У 1888 році одержав ступінь доктора права, і в цьому ж році став ченцем монастиря ордену отців Василіан у Добромилі, продовжуючи при цьому вивчати філософію і теологію в Кракові. Священницький сан одержав у Перемишлі, а з 1896 року став ігуменом монастиря святого Онуфрія у Львові. Андрій Шептицький з перших же кроків служіння церкві почав використовувати народну мову та карпатські діалекти у спілкуванні з віруючими. У 1899 році він став єпископом Галицьким, а в 1900 році був зведений у сан митрополита. З ініціативи Шептицького в 1928 році було засновано Львівську Греко-католицьку академію — єдиний на той час на Західній Україні вищий навчальний заклад, де лекції читалися українською мовою, і Український католицький інститут церковного єднання. Видатну роль зіграв Андрій Шептицький у розвитку культури Галичини. Він підтримував діяльність культурно-просвітніх товариств, на його кошти в 1905 році було придбано будинок і засновано Український Національний музей, де зібрано одну з найбільших у Європі колекцій іконопису. За допомогою митрополії було відкрито Академічний будинок, Народну лікарню, що перетворилася в 30-х роках на сучасний госпіталь, українські гімназії, врятовано від закриття сільськогосподарську академію, засновано Земельний банк у Львові для підтримання українського селянства. Митрополит особисто надавав стипендії молодим художникам для одержання освіти в кращих навчальних закладах Європи. Шептицький передбачав наслідки приєднання Західної України до СРСР у 1939 році й очікував арешту. Але навіть він не міг уявити масштабів репресій, які розгорнули більшовики на Галичині. Не менш лиховісним і жорстоким виявився німецький окупаційний режим, і митрополит відкрито виступив проти фашизму у своїх пастирських посланнях. Він протестував проти винищування єврейського населення, політичних убивств і загрожував відлученням від церкви тим українцям, які брали в цьому участь. У греко-католицьких церквах одержали притулок сотні єврейських дітей. Шептицький особисто організовував підпільні групи, які допомагали звільняти євреїв із Львівського гетто, а потім за спеціальними маршрутами переправляли їх в Угорщину. У роки окупації він неодноразово висловлював думку про необхідність створення національної армії, яка могла б протистояти як радянській владі, так і німецьким окупантам. Помер митрополит Андрей Шептицький 1 листопада 1944 року. Цей видатний українець вважав людське життя найвищою цінністю — незалежно від віросповідання, національності та переконань. От чому в пам’яті народу він залишився щирим праведником, що твердо додержувався заповідей Ісуса Христа.

  1. Симон Петлюра (1879—1926) Головний отаман військ У HP, останній голова Директорії, талановитий публіцист і державний діяч Симон Петлюра був нащадком стародавнього козацького і священицького роду. Народився він у передмісті Полтави, навчався в Полтавській духовній семінарії, але був виключений за «революційно-національні настрої». У 1900 році став членом РУП. Під загрозою арешту восени 1902 року виїхав з України на Кубань, де працював учителем і архівістом. Із 1906 року Петлюра редагував у Петербурзі партійну газету «Вільна Україна», потім до 1908 року був співредактором соціал-демократичного журналу «Слово» у Києві, а пізніше — редактором російськомовного журналу «Украинская жизнь», що виходив у Москві. У роки революції став одним із провідних діячів національно-демократичного руху, членом Центральної Ради, генеральним секретарем військових справ, але в грудні 1917 року, на знак протесту проти симпатій В. Винниченка до більшовиків, подав у відставку. У лютому 1918 року Петлюра, талановитий організатор, сформував Гайдамацький Кіш Слобідської України і взяв активну участь у придушенні більшовицького повстання в Києві. У період гетьманства Скоропадського був заарештований. З в’язниці Петлюра вийшов у ході повстання проти режиму Скоропадського і відразу ж був обраний до складу Директорії, обійнявши пост Головного отамана армії У HP. А з лютого 1919 року став головою Директорії і здобув величезні, майже диктаторські повноваження. Його головним завданням стало формування боєздатної української армії, що могла врятувати країну. Однак сил в України до цього часу майже не залишалося — вона була виснажена роками війни, анархії та внутрішніх розбратів. Вихід Петлюра вбачав у пошуках надійного союзника проти більшовицької Росії. У квітні 1920 року було підписано Варшавський договір між Польщею та Україною, але було вже запізно. Українському уряду довелося залишити країну. З осені 1924 року Симон Петлюра оселився в Парижі, а 25 травня 1926 року анархіст С.-Ш. Шварцбанд здійснив на нього замах, у результаті якого Петлюра загинув. Сучасні дослідники вважають, що за цим убивством стояли органи НКВС більшовицької Росії. Симон Петлюра похований на цвинтарі Монпарнас у Парижі.

  1. ЄВГЕН КОНОВАЛЕЦЬ Народився 14 червня 1891 р. в учительській родині в селі Зашків, поблизу Львова. Після навчання у народній школі та в гімназії, яку закінчив 1909 року, студіював у Львівському університеті (правничий факультет), готувався до юридичної праці. Вивчаючи юридичні дисципліни, пройшов ще й повний курс історії України під керівництвом професора Михайла Грушевського. У тогочасної студентської молоді домінуючою була думка про здобуття державної незалежності. У 1914 році Євген Коновалець був мобілізований до австрійської армії, а в наступному році, після бою на Маківці, потрапив до російського полону. Звільнившись у результаті Березневої революції, восени 1917 року, бажаючи віддати свій труд новоутвореній українській державності, молодий офіцер подався до Києва, де приступив до організування українських Збройних Сил, спочатку куреня Січових Стрільців, а згодом і Корпусу. Моральна сила, високий авторитет, сталева воля Євгена Коновальця виростали з його сильного характеру, націоналістичного світогляду, політичної дії воїна-революціонера. 27-літній офіцер став найвидатнішим командиром тодішніх збройних сил в Українській Державі. Підлеглі Коновальцеві Січові Стрільці разом зі своїм командиром зберігали культ соборності. Коли виникла потреба переходу на Захід України, де розгорілися бої з польськими озброєними частинами, вони залишились в Києві, вважаючи, що саме в Києві – у столиці – вирішуватиметься доля відновленої Української Держави. Після Поразки Визвольних Змагань, у той час, коли багатьох громадян України охоплювали відчай і апатія, Є.Коновалець зі своїми бойовими друзями повною мірою усвідомлював, що боротьба не закінчилася, оскільки живою залишилась у серцях патріотів Національна Ідея.У 1920 році утворено Українську Військову Організацію (УВО), яку в липні 1921 року очолив полковник Є. Коновалець. Ішлося про збереження й укріплення військового кістяка. Згодом постала необхідність будувати політичну організацію. Нею стала створена на початку 1929 року з ініціативи Є.Коновальця та його однодумців Організація Українських Націоналістів (ОУН). Вістря боротьби ОУН було спрямоване проти головних ворогів української державності – московських большевицьких сатрапів і польської окупаційної шовіністичної влади. Червона Москва після знищення Симона Петлюри бачила в особі Є.Коновальця свого головного противника. Висланий большевиками терорист Павло Судоплатов підсунув полковникові пекельну машину, від вибуху якої 23 травня 1938 року в Роттердамі обірвалося життя борця за Україну. Сталося це через 12 років після вбивства Симона Петлюри.„У вогні перетоплюється залізо у сталь, у боротьбі перетворюється народ у націю" – ці слова полковника Коновальця і сьогодні є дороговказом для молодого покоління українців.

  1. В'ячеслав Чорновіл (1937—1999)Один із засновників національно-визвольного руху «шістдесятників», в’язень таборів, творець «Народного Руху України», передчасно загиблий В’ячеслав Чорновіл став символом прориву країни до демократії та незалежності.Народився він у селі Єрки в Черкаській області. В 1946 році пішов до школи — відразу в другий клас, тому що читав із чотирьох років, і закінчив її із золотою медаллю. В 1955 році вступив до Київського державного університету на філологічний факультет, а потім перевівся на факультет журналістики. Уже в студентські роки багато писав, публікувався в періодичній пресі. З липня 1960 року Чорновіл розпочав працювати на Львівській студії телебачення, одночасно виступав як літературний критик і публіцист. Для продовження літературознавчої роботи в 1963 році переїхав до Києва і тут разом з І. Світличним, І. Дзюбою, Є. Сверстюком та іншими представниками інтелігенції взяв участь у русі «шістдесятників». Талановитий організатор і активіст, він відразу ж став одним із лідерів боротьби за відродження України.За участь у правозахисному русі Чорновола було піддано численним допитам і обшукам, а за відмову дати свідчення проти друзів одержав три місяці ув’язнення. У відповідь на репресії Чорновіл опублікував документальне дослідження «Правосуддя чи рецидиви терору?» — видатний зразок політичної публіцистики, а за документальний збірник про політичні арешти в Україні «Горе від розуму» в 1967 році був засуджений на три роки таборів суворого режиму. Після звільнення Чорновіл розпочав випуск підпільного журналу «Український вісник», у якому публікувалася хроніка національного опору, а в 1972 році був знову заарештований і засуджений до 6 років таборів і 3 років заслання.У таборі Чорновіл здобув прізвисько «Зеківський генерал» — як організатор акцій протесту та лідер боротьби за права політичних в’язнів. Майже половину строку провів у штрафних ізоляторах. У 1978 році був переведений до Якутії на положення засланця, а в 1980 році знову заарештований за публікацію за кордоном матеріалів про методи боротьби за статус політв’язня і засуджений до п’яти років позбавлення волі. Звільнили його через три роки, але без права в’їзду в Україну.У 1985 році, повернувшись на батьківщину, В’ячеслав Чорновіл став ініціатором створення Українського гельсинського союзу — першої громадської організації в Україні, що відкрито виступила проти комуністів. З моменту створення «Народного Руху України» (1989 р.) Чорновіл був його керівником, а з обранням депутатом Верховної Ради став лідером його радикально-демократичної частини. Був кандидатом у президенти України, набрав більше 23 % голосів виборців.25 березня 1999 року В’ячеслав Чорновіл за досі не з’ясованих обставин загинув у автокатастрофі під Борисполем неподалік від Києва. За заслуги перед незалежною українською державою йому було посмертно присвоєне звання Героя України.

Соседние файлы в предмете История Украины