Тема 2 розселення

1. Мережі та системи розселення

Поняття “розселення” складне за змістом і має декілька значень, що ускладнює його сприйняття і використання.

Насамперед розселення означає процес заселення території під час її господарського освоєння. Також розселення є результатом заселення, тобто територіальною організацією населення, мережею поселень, що мають територіальний розподіл, ієрархію, взаємні пов’язання. Розселення формує середовище життя людей і становить сукупну соціальну та технічну інфраструктуру виробництва.

Розселення є складною структурою, що складається з двох взаємно пов^’язаних між собою видів: міського і сільського розселення та форм: автономної і групової.

Мережею розселення, або мережею поселень називається вся сукупність поселень у межах визначеної території. Ця сукупність повинна мати впорядкованість та класифікацію і типологію, тобто поділятися на міські і сільські поселення. Мережа охоплює всі поселення визначеної території.

Системою розселення, або системою поселень називають територіальне поєднання поселень, між якими існує визначений розподіл функцій (взаємний обмін функціями) та виробничі і соціальні зв^’язки. Система не охоплює окремих автономних поселень.

Між поняттями “мережа розселення” та “система розселення” існує принципова різниця. Мережа – це переважно проста сукупність поселень, вона інертна і консервативна, достатньо повільно змінюється в часі.

Система розселення означає взаємну залежність і підпорядкованість поселень різної величини та значення (ієрархію поселень), вона динамічніша, і до її складу входить мережа розселення. Система розселення починає формуватися лише із досягненням певного рівня розвитку (ступеня зрілості) мережі розселення, систем формуються нерівномірно у просторі і часі.

Внаслідок цього територія країни диференціюється за ступенем форм ваності та організованості розселення: регіони систем розселення межують регіонами, де розселення ще перебуває на стадії мережі.

Відповідно, розселення в межах країни (наприклад, України сьогодні) можна вважати завершеною системою, його характер складніший. Необхідно наголосити, що система розселення також переважно формується на основі системних територіально-господарських утворень.

Загалом система розселення складається на певному рівні розвитку продуктивних сил у процесі територіального розподілу праці. Умовою утворення системи є існування цілісної економічної основи – територіально-виробничого комплексу, коли виробничі зв’язки обумовлюють взаємне підпорядкування поселень.

Система розселення складається зі взаємно пов’язаних поселень, тому зв’язки вважаються системотвірним чинником. При всій багатоманітності зв’язків визначальними є “зв’язки населення” – трудові, культурно-побутові, відпочинкові. Ці зв’язки повинні бути регулярними (переважно щоденними), циклічними, мати високий рівень інтенсивності. Прикладом трудових зв’язків є щоденні поїздки з місця проживання в одному поселенні до місця праці в іншому. Тільки за таких умов територіальна група поселень перетворюється на систему.

У теорії містобудування виділяються групові системи поселень, що означає цілеспрямоване формування групи міських і сільських поселень різної величини і народногосподарського профілю, об’єднаних розвиненими територіально-виробничими зв’язками, спільною інженерною інфраструктурою, спільною мережею громадських центрів соціально-культурного обслуговування та місць відпочинку населення.

В межах таких систем у перспективі необхідно досягти відносно однакового задоволення потреб населення у виборі місця праці, отриманні освіти, можливості використання з усіх форм обслуговування і відпочинку за місцем постійного проживання.

Прискорений розвиток великих і складних систем розселення, агломерацій, конурбацій та мегаполісів відбувався протягом другої половини XX ст. у різних країнах світу.

1. Системи розселення в Україні

Формування мережі розселення на території України відбувається протягом тривалого історичного періоду і є динамічним процесом. Мережа розселення розвивається під впливом багатьох чинників, зокрема природно-географічних, історичних та суспільно-економічних. Перші з них відзначаються достатньою стабільністю, другі натомість можуть змінюватися у процесі історичного розвитку.

Усі поселення України (міські та сільські) об’єднані в єдину систему розселення, її центром є столиця України – Київ, головний адміністративно- політичний та культурний центр, великий промисловий і транспортний вузол. У місті зосереджені головні державні установи, найбільші наукові і культурні заклади, що обслуговують населення всіх регіонів.

В Україні виділяють регіональні (міжобласні та обласні) системи розселення. Міжобласні системи формуються зазвичай навколо значного міста-центру, значення якого виходить за межі однієї адміністративної області. У державі існують шість міжобласних регіональних систем розселення: Центральна, Західна, Північно-Східна, Східна, Південно-Східна, Південна.

Найбільша з них Центральна міжобласна система розселення. До її складу входять Київська, Вінницька, Житомирська, Черкаська, Чернігівська області, центральним містом є Київ. Система охоплює 22,9% території і 21,1% населення України, понад 63% проживає у міських поселеннях.

Західна міжобласна система розселення є другою за величиною території і кількістю населення – це: Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Волинська, Тернопільська, Рівненська, Хмельницька, Чернівецька області. Центром системи є Львів. Ця система відзначається високою середньою щільністю населення (понад 90 люд./км), займаючи друге місце після Східної міжобласної системи розселення. Близько 50% населення проживає у міських поселеннях. Західна система розселення також характеризується відносно високою середньою щільністю сільського населення, великою кількістю малих і середніх міст і густою мережею сільських поселень.

Східна міжобласна система розселення, тобто Донецька і Луганська області, займає 8,8% території і 15,8% населення України, її центром є Донецьк. Вона відзначається найбільшою середньою щільністю населення (до 155 люд./км), високою часткою міського населення (89%). У цій системі сформувалася найбільш густа в Україні мережа міських поселень, що складається з великих, середніх, малих міст і селищ міського типу.

Північно-Східна міжобласна система розселення, тобто Харківська, Сумська, Полтавська області охоплює 13,9% території і 12,3% населення України. Головним центром є Харків. Система відзначається високою часткою міського населення (близько 70%), середня щільність населення становить 75,6 люд./км².

Південно-Східна міжобласна система розселення складається з Дніпропетровської, Запорізької, Кіровоградської областей. Система займає 13,9% території України, де проживає 14% її населення. Центром системи є Дніпропетровськ. Близько 80% населення проживає у міських поселеннях. Сільські поселення переважно великі і середні.

Південна міжобласна система розселення займає південну частину території України, тобто Одеську, Миколаївську, Херсонську області і Республіку Крим. Вона займає близько 19% території України, де проживає 15% її населення. Ця система характерна найнижчою середньою щільністю населення (68,2 люд./км²) і середнім показником питомої ваги міського населення (66,2%). Центральним містом системи є Одеса – найбільший український порт на Чорному морі.

Наступною ланкою систем розселення є обласні системи. Обласна система розселення – це сукупність міських і сільських поселень, об^’єднаних навколо обласного центру. До складу обласних систем входять міжрайонні, районні, кущові та елементарні системи розселення, які ще називають локальними.

В Україні налічується 25 обласних систем розселення. Найбільшими з них є Донецька, Дніпропетровська, Харківська, а найменшими – Закарпатська, Тернопільська, Чернівецька.

2. Види і форми розселення

На території України внаслідок довготривалого процесу територіального розподілу праці історично склалося декілька видів і форм розселення.

Вид розселення визначається особливостями економічної бази і величиною поселень, тобто кількістю населення в них.

Форма розселення визначається щільністю (густиною) мережі поселень та особливостями їх взаємного розташування в межах визначеної території, а також рівнем розвитку різного роду функціональних зв’язків між ними.

Сьогодні в Україні визначають два основні види розселення:

міське – обумовлене виникненням і розвитком міст та селищ міського

типу.

сільське – обумовлене розвитком різного роду сільських поселень (сіл, селищ, хуторів тощо).

В Україні у міських поселеннях у 2009 р. проживало 31,6 млн. осіб (68,5%), у сільських – 14,5 млн. осіб (31,5%).

У кожному виді розселення можна виділити декілька різновидностей залежно від економічних, природних, демографічних та інших умов.

Що стосується мережі міських поселень, то переважно звертають увагу на зосереджене, концентроване розселення, яке характеризується переважною концентрацією населення у найбільших, значних і великих містах. Також характерним є розосереджене, або дисперсне розселення, коли значна частина міського населення проживає у великій кількості середніх та малих міст і селищ міського типу.

В Україні прийнято розрізняти дві основні форми розселення:

- автономну, яка формується при значних віддалях між поселеннями і слабкому розвитку транспортної мережі. При цьому окремі поселення розвиваються майже ізольовано, без стійких функціональних зв’язків між ними.

Така форма розселення в Україні характерна для Полісся, де поселення відокремлені лісами та болотами, а також для країн та регіонів з суворим кліматом, наприклад, для Крайньої Півночі або пустель Середньої Азії;

- групову, яка формується за наявності стійких пов’язань між сусідніми поселеннями у сфері виробництва, праці, побуту і відпочинку. У цьому випадку масштаби і темпи подальшого розвитку окремих поселень стають переважно взаємообумовленими.

3. Агломерації, конурбації, мегаполіси

1. Агломерації

Міською агломерацією (лат. agglomero – нагромаджувати, приєднувати) називають компактне скупчення поселень, переважно міст і селищ міського типу, що місцями територіально злилися, об’єднаних у складну динамічну систему інтенсивними виробничими, транспортними та культурними зв’язками.

Такі містобудівні утворення виникають внаслідок економічного, демографічного та територіального росту окремих поселень, здебільшого в районах видобувної промисловості, курортно-рекреаційних районах, зонах впливу великих міст.

Від міста агломерацію як форму розселення істотно відрізняє відсутність -єдиної збалансованої територіально-планувальної структури, узгоджених напрямків територіального розвитку окремих поселень, що формують агломерацію (за М. Дьоміним, О. Сингаївською). Це обумовлено тим, що агломерації історично склалися і складаються стихійно, як правило, без необхідної координації.

Розрізняють агломерації моноцентричні (сформовані навколо одного великого або найзначнішого міста-центру, наприклад, Берлінська, Московська, Київська чи Львівська) і поліцентричні (що мають декілька міст-центрів, наприклад, міжнародна “агломерація двох столиць” Відня (Австрія) і Братислави і Словаччина), агломерації Рурського, Верхньосілезького чи Донецького регіонів).

До найважливіших належать такі ознаки формування агломерацій:

• масові трудові, побутові, навчальні, культурні та відпочинкові поїздки маятникова міграція);

• 1,5-годинна (у США) і 45-хвилинна (у Європі) доступність міста-центру транспортними коридорами (залізниця, автошлях, ріка);

• наявність регулярного сполучення залізницею, автошляхами, ріками;

• розташування підпорядкованих поселень у межах своїх адміністративних районів (регіонів), окрім найближчих сусідніх;

• спільність залізничного вузла, аеропорту, річкового порту;

• щільне розселення вздовж транспортних коридорів.

При цьому не враховуються:

• пряма відстань між поселеннями;

• близько розташовані підпорядковані поселення без прямого зв’язку транспортними коридорами.

Пропонується встановлювати межі агломерацій в Україні за такими критеріями (за І. Фоміним, М. Кушніренко):

• чисельність міського населення понад 110 тис. осіб при мінімальному розмірі центрального ядра 100 тис. осіб;

• витрати часу на регулярну доступність центру головного міста (до вокзалів – 2 год);

• індекс агломеративності (частка населення міських поселень зовнішньої зони в загальній кількості міського населення агломерації) – 10 %;

• кількість поселень у зовнішній зоні агломерації (мінімально – 3);

• показник, який відображає відношення щільності міських поселень до середньої найкоротшої відстані між ними в межах зовнішньої зони (0,1 – рівномірна мережа; 4-3 – агломераційне розселення).

Агломерації належать до найважливіших елементів сучасного розселення, являючи собою не тільки один із закономірних етапів урбанізації, але і якісно нове явище. Сучасна урбанізація характеризується зростаючою просторовою мобільністю населення, яка є вагомим чинником способу життя і сприяє зростанню можливості вибору місця праці, житла, відпочинку і т. п.

Особливості просторової поведінки людини обумовлені історичним етапом розвитку суспільства. В умовах аграрної економіки основним елементом просторової організації є сільське поселення, а основною економічною одиницею – родина. У такому суспільстві майже не було диференціації (у сучасному розумінні) потреб, не існувало чіткого розмежування робочого і вільного часу, спосіб життя переважно диктувався природними циклами (зміна дня і ночі, зміна пір року тощо). У таких умовах просторова мобільність людей була дуже обмеженою і невисокою.

У період індустріалізації вирішальна роль у формуванні розселення належить місту з його численними функціями та видами діяльності, які розділяються у просторі та часі.

Вирішальним чинником у розвитку сучасного суспільства є науково-технічна революція, яка характеризується двома тенденціями просторового розвитку. З одного боку, посилюється територіальна концентрація та інтеграція різних видів діяльності, з іншого – завдяки постійному удосконаленню транспортних систем та способів передачі інформації одночасно відбувається розосередження багатьох функцій, тобто територіальному розподілу праці.

Ефективний розвиток урбанізації та розселення в загальних інтересах суспільства можливий у разі дотримання таких вимог:

• прийняттю рішень повинно передувати теоретичне осмислення проблеми та прогноз, що показує альтернативні напрямки розвитку;

• розвиток мережі міст слід розглядати в єдності з економічним і соціальним розвитком суспільства загалом;

• необхідне розуміння того, що людська діяльність здатна невідворотно впливати на природне довкілля і це може мати згубні наслідки для існування самої людини.

Розглядаючи процес формування агломерацій з таких позицій, треба відзначити ряд принципових положень.

Формування агломерацій є об’єктивно закономірним процесом, незважаючи на те, що історично сформована мережа поселень доволі інерційна, в умовах науково-технічної революції просторова концентрація посилюється і прискорюється. Розвиток агломерацій відповідає цій тенденції, створюючи умови для територіального розподілу праці у поєднанні з тіснішою просторовою та функціональною інтеграцією окремих поселень.

Агломерації належать до нових форм розселення. В них найгостріше виявляються протиріччя між концентрацією населення та його діяльності, з одного боку, і просторовим “розповзанням” урбанізованих територій – з іншого.

Агломерації створюють нові можливості для гармонійного розвитку природного і антропогенного середовищ. Територіальна концентрація населення та його діяльності, визначена економічними і соціальними вимогами, висуває вимогу відмовитися від оперування категоріями окремих поселень і переходу до формування великомасштабних регіональних систем. У таких системах є можливість раціонально використовувати, резервувати і відновлювати природне довкілля.

Агломерації дають змогу вирішувати проблеми реконструкції складеної мережі розселення відповідно до нових соціальних та економічних вимог, змінювати функціональний профіль поселень, запобігати стагнації окремих поселень, забезпечувати єдиний “життєвий стандарт” для мешканців кожного поселення.

2. Конурбації та мегаполіси

Конурбаціями називаються складні і великі за територією і кількістю населення системи розселення, які складаються з кількох агломерацій, розташованих по сусідству.

Конурбації деколи називають також поліцентричними агломераціями, процеси їх формування характерні для розвинених країн. Подальше зростання агломерацій та конурбацій все частіше приводить до утворення гігантських систем розселення, які мають назву суперагломерацій, або мегаполісів (грецьке – величезне місто).

Прикладом смугового лінійно-вузлового розвитку декількох сусідніх агломерацій може слугувати Гамбурзька конурбація. Її центральне ядро – місто Гамбург – розташоване на правому березі Ельби в 75 км від місця впадіння ріки у Північне море. В головній агломерації проживає 1,7 млн. мешканців, а на території конурбації – 3,3 млн. осіб. Розвиток конурбації оснований на формуванні вздовж транспортних магістралей ланцюга поселень. Головні підцентри розміщені у найвіддаленіших місцях від центрального ядра системи у містах Люнебург, Штаде, Любек, які виконують функції адміністративних, науково-дослідних та культурних центрів.

Пересування на території агломерацій і конурбації забезпечує метро (протяжність траси 90 км) і швидкісний трамвай (протяжність траси 65 км), у перспективі довжина цих трас збільшиться до 300 км. Рух автомобільного транспорту відбувається магістралями, прокладеними паралельно до трас рейкового громадського транспорту.

В європейських агломераціях транспортна доступність до центрального ядра визначається в межах 45 хв. їзди. Цей показник належить до найважливіших при визначенні меж окремої агломерації.

Конурбація Ранштадт належить до найбільших в Нідерландах і відіграє першорядну роль в економічному і культурному житті країни. Її територія 2600 км², населення 3,5 млн. осіб.

Центральні міста конурбації формують три найбільші агломерації і утворюють великий трикутник на карті Нідерландів: Амстердам – на півночі, Роттердам – на півдні і Гаага – на заході, на узбережжі північного моря. Агломерація Амстердама налічує 1,2 млн. мешканців, агломерація Роттердама – 1,1 млн. і агломерація Гааги – 0,7 млн. У складі роттердамської агломерації знаходиться найбільший у світі морський порт (річний вантажообіг 240 млн. тонн, перевантаження нафти, залізної руди, вугілля, цементу, зерна) та найбільший у світі комплекс нафтопереробних заводів, які обслуговують країни Євросоюзу. Одночасно один з найбільших європейських аеропортів “Скіпгол” збудований у сусідньому Амстердамі, має зв’язок швидкісною залізницею з Парижем, Берліном та Лондоном через “Євротунель” під Ла-Маншем.

Прикладом розвинутої і складної системи розселення в межах однієї країни, яка складається з агломерацій, конурбацій і мегаполісів, може слугувати розселення в Японії.

В Японії прийнято вважати ядром агломерації місто з населенням понад 100 тис. осіб, яке не є супутником або передмістям ще більшого міста. У країні наприкінці XX ст. налічувалося понад сто агломерацій, в яких проживало понал 75 % населення.

Процес об’єднання і злиття агломерацій привів до формування ще більших систем – конурбацій, яких у Японії налічується 13. Найбільші з них Токійська, Осакська і Нагойська.

Токійська конурбація складається з семи агломерацій і в ній проживає близько 27 млн. осіб (2003 р.), в Осакській проживає 17 млн., а в Нагойській – понад 7 млн. Токійська конурбація відзначається дуже високою щільністю населення, яка у центральній частині Токіо досягає 13000 осіб/км².

На основі цих трьох конурбацій вздовж тихоокеанського узбережжя Японії ХХ ст. сформувався урбанізований пояс завдовжки 800 км, який отримав назву мегаполісу Токайдо. До його складу входять 33 агломерації від Токіо до Хіросіми. Лінійний характер розселення мегаполісу обумовив спорудження швидкісної залізничної магістралі Сенкансен зі швидкістю руху понад 200 км/год, що дає змогу подолати шлях від Токіо до Осаки (550 км) майже за три години. Для забезпечення швидкісного автомобільного зв’язку поряд з залізницею побудовано автостраду Токіо – Нагоя – Осака – Кобе.

Проблеми розвитку столичного міста Токіо японськими урбаністами розглядаються у взаємозв’язку з розвитком прилягаючих територій – загалом ця зона має назву Національного столичного регіону. Столичний регіон охоплює територію в радіусі 150 км від центру Токіо, в ньому проживає понад 34 млн. мешканців, площа регіону 36,5 тис. км².

Схема формування системи розселення столичного регіону передбачає його поділ на три зони: 1 – зона міст Токіо, Йокогама, Кавасакі в їх адміністративних межах, 2 – приміські зони цих міст в радіусі 50 км, 3 – т. зв. зовнішній пояс розселення. У межах зон 1 і 2 містобудівні заходи жорстко регламентуються, з них виносяться промислові підприємства, потужні вищі навчальні заклади та інші об’єкти масового притягання людей, а зовнішній пояс розселення став територією прискореного розвитку, куди спрямовуються інвестиції.

Починаючи з 1960 р. у системі розселення Японії виділяються території, так звані “великі метрополітенські ареали”, яких налічується вісім. Вважається, що центральне місто ареалу повинно мати понад 500 тис. мешканців.

Загалом складна ієрархічна система розселення в Японії (острівній країні) обумовлена швидким індустріальним розвитком країни у другій половині XX ст. і потребою ефективного використання обмеженої морями території.

У США найбільший мегаполіс на північному сході країни отримав назву Бостваш (до нього входять Бостон, Нью-Йорк, Філадельфія, Балтімор, Вашингтон), довжина урбанізованої смуги становить майже 650 км. Тут проживає близько 15 млн. осіб. Більшість міст у цій смузі сформувалися у ХУІІІ-ХІХ ст. і за американськими поняттями є пам’ятками містобудування, однак XX ст. перетворило їх на щось зовсім особливе – на мегамісто, метрополіс або метрополію.

Саме у цьому мегаполісі сталася подія, яку прийнято вважати пунктом переходу від “економіки виробництва” до “економіки обслуговування”, тобто від індустріального до постіндустріального суспільства. Тут у 1975 р. вперше площа новозбудованих поза середмістями (тобто у передмістях, т. зв. “субурбіях”) конторських приміщень (офісів) перевищила площу аналогічних приміщень, побудованих у середмістях (тобто центральних частинах) міст. Наприкінці XX ст. у Бостваші це співвідношення становило 60 % до 40 %.

Дещо менший мегаполіс на заході США називають Сан-Сан (до нього входять Сан-Франціско, Лос-Анджелес, Сан Дієго) з населенням близько 7,5 млн. осіб, а також Чипітс на півночі: Чикаго – Пітсбург з населенням понад 4 млн. осіб.

3. Агломерації в Україні

В Україні моноцентричні агломерації формуються на основі значних регіональних центрів обробної промисловості, науки, культури, освіти та транспортних вузлів (Київ, Харків, Одеса, Львів). Біцентричні агломерації в Україні сформувалися переважно в Донбасі; до них належать Донецько-Макіївська, Горлівсько-Єнакієвська. Поліцентричні агломерації сформувалися у Придніпров’ї; до них належать Запорізька, Криворізька та Дніпропетровсько-Дніпродзержинська. Вони сформувалися на основі скупчень шахтарських, рудникових та заводських селищ, які виникли ще наприкінці XIX ст. і протягом тривалого часу розвивалися без планового регулювання.

Процес формування міських агломерацій відбувається протягом декількох етапів.

4. Опорний каркас розселення

1. Складові елементи

В територіальній організації життя суспільства існує просторова підсистема, яку називають опорним каркасом розселення.

Опорний каркас розселення ґрунтується на територіальній структурі

народного господарства і являє собою сукупність центрів (вузлів) і транспортних магістралей (економічних осей). Опорний каркас розселення є результатом географічного розподілу праці, він ніби виражає у чіткій просторовій фермі особливості народногосподарського освоєння території.

Опорний каркас розселення загалом складається з вузлових та лінійних елементів.

Вузлові елементи представлені великими містами і міськими агломераціями і формуються об’єктивно залежно від потреб суспільства, тобто розвитку його продуктивних сил. Вузлові елементи поділяються на дві великі групи: центральні місця, тобто вузли, що виконують центральні функції щодо навколишньої території у багатьох аспектах і спеціалізовані центри, які мають виразну перевагу тієї чи іншої галузі виробництва, управління, відпочинку тощо.

Центральні місця очолюють райони різного ієрархічного рівня, мають широкий набір функцій, є центрами комплексного розвитку. Прикладами можуть бути Київ, Львів, Одеса, Харків в Україні, Варшава, Краків, Гданьск, Вроцлав у Польщі, Берлін, Мюнхен, Гамбург, Франкфурт у Німеччині.

У спеціалізованих центрах виразно домінує провідна галузь, яка зазвичай є головною функцією у становленні і розвитку міста. Ця риса яскраво проявляється у центрах важкої промисловості та у містах-курортах. Прикладами цього є промислові центри Запоріжжя, Донецьк, Дніпропетровськ, Кривий Ріг, Харків в Україні, Брно, Пльзень, Острава у Чехії, Глівіце, Катовіце, Забже у Польщі, Дортмунд, Ессен, Дуйсбург у Німеччині, а також відомі міста-курорти Трускавкць, Алушта, Ялта в Україні, Карлові Вари і Маріанске Лазнє в Чехії, Криніца і Закопане в Польщі, Баден-Баден і Гарміш-Партенкірхен у Німеччині.

Лінійні елементи є напрямками потоків, якими відбувається обмін різного роду продуктами та переміщення мас людей. Ще їх називають “коридорами розвитку”, “осями розвитку” і т. п. У процесі економічного обміну виділяються основні напрямки, згідно з якими прокладаються головні транспортні магістралі.

Як було сказано вище, в межах країни її територіальні частини об’єднуються в єдину систему економічними осями. Кожна з них – це своєрідна лінія (напрямок), вздовж якої концентрується економічна діяльність. Це виявляється у групуванні важливих економічних центрів і транспортних зв’язків. Економічні осі можуть бути загальнодержавними, регіональними і локальними (місцевими).

На території України виділяють три загальнодержавні осі (за О. Шаблієм,

1994):

1. Львів – Тернопіль – Хмельницький – Вінниця – Київ – Полтава – Харків. Вісь пов’язує Лісостепову економічну зону з її найбільшими економічними центрами, включаючи столицю країни;

2. Луганськ – Донецьк – Дніпропетровськ – Запоріжжя – Херсон – Миколаїв – Одеса; вісь об’єднує Степову економічну зону;

3. Чернігів – Київ – Черкаси – Дніпропетровськ – Запоріжжя – Сімферополь; вісь поєднує в центральній частині всі три економічні зони.

Регіональні економічні осі:

1. Рівне – Львів – Ужгород; вісь об’єднує західні райони всіх трьох зон і дає вихід Україні у Центральну і Східну Європу;

2. Луцьк – Рівне – Житомир – Київ – Конотоп; вісь пов’язує центри Поліської

зони;

3. Харків – Донецьк – Маріуполь; вісь об’єднує східні райони Лісостепової і Гтепової зон;

4. Харків – Дніпропетровськ – Миколаїв; вісь має подібне міжзональне значення.

Загальнодержавні і регіональні осі разом з важливими центрами-вузлами, розташованими на них і на їх перетинах, утворюють економічний каркас просторової організації народногосподарського комплексу України. Економічний каркас є основою формування каркаса мережі розселення на території України.

У західноукраїнському регіоні можна виділити локальні економічні осі, пов'язані переважно з прикордонним положенням території і розвитком транскордонних зв’язків.

Сьогодні спостерігається ефект полімагістралізації, тобто близького прокладання трас для різних видів транспорту – залізничного, автомобільного, газопровідного, а деколи і водного.

Необхідно підкреслити, що магістраль проявляє себе економічною віссю, лінійним елементом каркаса території тим сильніше, чим чіткіше виражена географічна основа, що визначила саме таке її трасування. Загалом природні рубежі поділяють території з різними ресурсами і різними процесами господарювання. Натомість лінійні елементи (каркасні лінії, економічні осі) економічно поєднують господарсько різнохарактерні території.

Наприклад, у західноукраїнському регіоні гірський масив Карпат поділяє територію (Прикарпаття і Закарпаття), а траси залізниць та автошляхів поєднують її згідно з потребами народного господарства. Треба зауважити, що ці траси загалом повторюють історичні торгові шляхи, прокладені через Карпати ще у X – XII ст. в часи Київської Держави, тобто в середньовіччі.

Важливе значення для розвитку країни мають каркасні лінії, що пролягають вздовж великих рік. Відома Волзька лінія в Росії, лінія Темзи в Англії, лінія Луари у Франції, лінія Рейну в Німеччині, лінія Дунаю в Угорщині, лінія Амазонки в Бразилії.

Дніпровська лінія в Україні – це серединна економічна вісь нашої країни. Саме береги Дніпра стали місцем економічно ефективної зустрічі вугілля Донбасу з залізною рудою Криворіжжя, інші важливі вузли визначило спорудження гідроелектростанцій і транспортних переходів (мостів і гребель). З часом просторовий ритм розташування великих міст на Дніпрі стає частішим. Сьогодні таких міст вісім: Київ, Черкаси, Кременчук, Дніпродзержинськ, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Нікополь, Херсон. У Дніпровську лінію органічно увійшли недалеко розташовані Чернігів, Кривий Ріг, Миколаїв. Можна припустити, що в середині течії Дніпра існують перспективи утворення центрального українського мегаполісу. Він може сформуватися на перетині регіональних економічних осей Харків – Донецьк – Маріуполь і Харків – Дніпропетровськ – Миколаїв.

2. Розвиток опорного каркаса

Формування опорного каркаса можна представити як здійснення передумов, закладених у територіальній структурі народного господарства. Цей процес полягає у нарощуванні вузлових та лінійних елементів, що означає виникнення нових великих центрів та спорудження нових магістральних шляхів. Такі процеси є наслідком:

а) освоєння нових районів;

б) повнішого використання ресурсів вже освоєних територій і подальшого розвитку в них інфраструктури;

в) регулювання розвитку найбільших міст.

У розвитку мережі центрів спостерігається правило просторового ритму, що можна побачити на прикладі обласних центрів України. Обласні центри ніби поділяють територію країни на сфери свого впливу і обслуговування. Утворення нової області визначає формування багатофункціонального міста-центру, однак практика свідчить, що тільки адміністративного вирішення для цього процесу недостатньо.

Наприклад, Дрогобич і Кам’янець-Подільський не змогли досягти необхідного потенціалу міст-обласних центрів, і однойменні області після десятиріччя існування були ліквідовані наприкінці 1950-х років. Колишня Дрогобицька область стала адміністративним районом Львівської області, а Кам’янець-Подільська – Хмельницької. З іншого боку, формування опорного каркаса розселення в процесі розвитку Львівсько-Волинського вугільного басейну спиралося на створення на початку 1950-х років двох нових міст – Червонограда (на місці історичного Кристинополя) та Нововолинська, оточених мережею малих міст і селищ міського типу. Основним містом-центром став Червоноград, розвиток якого перевищив початкові планові намітки, оскільки містобудівними документами (проект районного розпланування, генеральний план) передбачалося, що у місті проживатиме близько 50 тис. мешканців, а у 1993 р. фактично проживало 73 тис. осіб.