• 2.3 Світове фінансове середовище та його заємозв’язок зі світовим економічним середовищем.

Виділяють кілька складових світових фінансів. Це:

1) світовий фінансовий ринок;

2) міжнародна банківська справа;

3) міжнародні портфельні інвестиції;

4) фінанси транснаціональних корпорацій.

Названі чотири складові світових фінансів об’єднує, по суті, світове фінансове середовище. Адже саме у фінансовому середовищі функціонують перелічені складові і між ними існує фінансовий зв’язок. Цю структуру міжнародних фінансів запропонували американські фахівці Максімо В. Енг, Френсіс А. Ліс, Лоуренс Дж. Мауер.

Світове фінансове середовище— це середовище, яке визначає умови зростання світового фінансового ринку і впливає на рішення, що приймаються керівниками банків, керівниками фінансів корпорацій та інвесторами.

Розвиток світового фінансового середовища тісно пов’язаний зі змінами у світовому економічному середовищі. Зміни, що відбуваються в останньому, помітно впливають як на формування, так і на функціонування світового фінансового середовища.

Основні змінив економічному середовищі ХХ ст. і початку ХХІ ст. можна характеризувати через чотири головні структурні тенденції.

По-перше, відбулися зміни у відносинах між промислово розвиненими країнами та сировинними країнами. Ці зміни можна поділити на три основні етапи.

1914 р. — початок 1950-х років — відновлення світових господарських зв’язків, які фактично було згорнуто під час двох світових воєн, революцій, громадянських війн, економічної кризи 30-х років. Понад сорок років знадобилося для того, щоб обсяги світової торгівлі та руху факторів виробництва досягли рівня 1913 р. Це період домінування двох сил — СРСР та США.

1950—1970-ті роки — посилення інтеграційних процесів, поява угруповань ЄС, СЕВ, НАФТА, розвиток ТНК, швидке переміщення приватного капіталу, технологій трудових ресурсів. Зміцнення позицій соціалістичних країн та країн «третього світу» у світовій економіці. Високі темпи економічного зростання в таких країнах, як Південна Корея, Сінгапур, Тайвань, і перетворення їх на розвинуті країни. Утворення трьох полюсів усередині розвинутих країн: Європейський Союз (20 % світового ВВП за паритетом купівельної спроможності), НАФТА (24 %) та Японія (7 %).

1980—1990-ті роки — значні зміни у розвитку окремих груп країн: колишні соціалістичні країни розпочали ринкову перебудову, тоді як у найбільш розвинутих країнах помітними стали ознаки постіндустріального суспільства. Наприкінці 1980-х років визначальний прорив здійснила головна країна з перехідною економікою — Китай. Його частка у світовому ВВП перевищила 10 %. З кінця 90-х років Китай — друга за економічною могутністю держава світу та лідер Азіатсько-Тихоокеанського регіону.

По-друге, перехід промислово розвинутих країн від трудомісткого до наукомісткого виробництва. Автоматизація та комп’ютеризація виробництва у цих країнах обумовила зростання попиту на висококваліфікованих й освічених працівників, збільшився рівень зайнятості «білих комірців» на відміну від «синіх комірців». Інвестування у «людський капітал», тобто у здібності і трудові навички, які приносять дохід, стало чинником підвищення продуктивності праці та конкурентоспроможності.

По-третє, зростання транскордонних фінансових потоків, яке відбувається значно вищими темпами, ніж зростання міжнародної торгівлі. Так, щоденний обіг валюти з 80-х до 90-х років ХХ ст. зріс: у Лондоні з 90 млрд до 303 млрд дол.; у Нью-Йорку — з 50 млрд до 192 млрд дол.; у Токіо з 48 млрд до 128 млрд дол. Світовий експорт становив у 1981 р. 2000 млрд дол. та 3447 млрд дол. у 1991 р.

По-четверте, виникнення та посилення ролі транснаціональних корпорацій у розвитку світового господарства. Наприкінці XX ст. кількість материнських компаній ТНК становила близько 64 тис., а їхніх філій у різних країнах світу — близько 870 тис. На них припадало близько 25 % загальносвітового обсягу виробництва та дві третини обсягу світової торгівлі.