9.4 Стратегії управління ризиком

Хеджування — це процес зменшення ризику можливих утрат.

Компанія може ухвалити рішення хеджувати всі ризики, не хеджувати нічого або хеджувати що-небудь вибірково. Вона також може, усвідомлено чи ні, вдатися до спекулятивних операцій.

Відмова від хеджування може мати дві причини. По-перше, компанія не знає про ризики або можливості зменшення цих ризиків. По-друге, вона вважає, що обмінні курси або процентні ставки залишатимуться незмінними або змінюватимуться на її користь. У результаті компанія буде спекулювати: якщо її очікування виявляться правильними, вона виграє, якщо ні — вона зазнає збитків.

Хеджування всіх ризиків — єдиний спосіб цілком їх уникнути. Однак керівництво багатьох компаній віддає перевагу вибірковому хеджуванню. Якщо керівництво вважає, що курси валют або процентні ставки зміняться несприятливо для компанії, то вони хеджують ризик, а якщо динаміка буде на користь компанії — залишають ризик непокритим. Це і є, в сутності, спекуляція.

Однією з вад загального хеджування (зменшення всіх ризиків) є досить істотні сумарні витрати на комісійні брокерам і премії опціонів. Вибіркове хеджування можна розглядати як один зі способів зниження загальних витрат. Інший спосіб — страхувати ризики тільки після того, як курси або ставки змінилися до певного рівня. Компанія може якийсь час витримувати несприятливі зміни, але коли вони досягнуть допустимої межі, позицію потрібно цілком хеджувати для запобігання подальшим збиткам. Такий підхід дає змогу уникнути витрат на страхування ризиків у ситуаціях, коли обмінні курси або процентні ставки залишаються стабільними або змінюються в сприятливому напрямі.

У разі управління портфелем спроба страхування частини ризику може бути підкріплена використанням інструментів управління ризиком для збільшення ступеня ризику. В умовах очікування підвищення цін на довгострокові державні облігації або акції можна відкрити ф'ючерсні або опціонні позиції, щоб скористатися цим підвищенням. Якщо прогноз виявиться правильним, то дохід від портфеля буде збільшений. Це є очевидною формою спекуляції, яка може використовуватися і в управлінні валютними та процентними ризиками. Можна не вважати спекуляцією випадки, коли ухвалюється рішення не хеджувати весь ризик цілком, але випадки, коли використовуються інструменти управління ризиком для збільшення ступеня ризику, є явною спекуляцією.

інфляційний і валютний ризики можна хеджувати за допомогою похідних цінних паперів — товарних і валютних ф' ючерсів, опціонів, форвардних контрактів. При цьому курс валюти або ціни постачання товару фіксуються на певному, заданому рівні, що створює можливість планувати витрати і надходження від угод.

Тема 10. Урегулювання світової заборгованості

• 10.1 Зовнішня заборгованість: поняття, показники, суб»єкти.

http://pidruchniki.ws/finansi/uregulyuvannya_svitovoyi_krizi_zaborgovanosti

Обслуговування зовнішнього боргу є одним з найважливіших елементів макроекономічної політики держави.

Зовнішньою заборгованістю прийнято вважати суму фінансових зобов'язань країни перед іноземними кредиторами, що підлягають погашенню у встановлені терміни.

До зовнішньої заборгованості належать переважно борги, платежі за якими здійснюються в іноземній валюті або в товарах і послугах, які впливають на платіжний баланс. Зовнішня заборгованість виникає головним чином унаслідок залучення зовнішніх позик, а також у випадках націоналізації іноземної власності із зобов'язанням виплатити компенсацію попереднім власникам.

Рівень зовнішньої заборгованості держави є одним з вирішальних факторів динаміки її подальшого економічного розвитку. Тягар зовнішнього боргу країни здатний справити депресивний вплив на розвиток економіки через неплатоспроможність країни-боржника, втрату довіри кредиторів та обмеження доступу до зовнішніх джерел фінансування.

На сучасному етапі для майже всіх країн світу характерне прискорення темпів зростання державного боргу. У країнах, що розвиваються, борг збільшується внаслідок зростання зовнішніх зобов'язань, у розвинутих країнах — за рахунок як внутрішніх, так і зовнішніх позик, з явним переважанням перших. У всіх випадках частка боргу у ВВП збільшується.

Згідно з загальноприйнятою методологією розрахунку макро-економічних показників, зовнішній борг охоплює такі компоненти:

- довгостроковий борг, включаючи борг за кредитами міжнародних фінансових організацій та приватні борги; короткостроковий борг; заборгованість перед МВФ.

Своєю чергою, довгостроковий борг складається з:

• приватного не гарантованого боргу;

• державного боргу;

• боргу, гарантованого державою.

Основними аналітичними показниками, за якими узагальн-ються дані про зовнішню заборгованість, є:

• несплачений і розподілений борг (debt outstanding and disbursed) — сума несплаченої заборгованості за кредитами, реально отриманими позичальником, за станом на кінець року;

• отримання кредитів (disbursements) позичальником протягом року;

• нерозподілений борг (undisbursed debt) — не отримана боржником сума кредитів, угода про надання яких є підписаною;

• виплати основної суми (principal repayments) боргу боржником протягом року;

• сплата процентів (interest payments) боржником за залишком заборгованості протягом року;

• платежі з обслуговування боргу (debt service payments) — платежі основної суми боргу і процентів за залишком заборгованості, що здійснюються боржником протягом року;

• чисті потоки (net flows) — отримання нових кредитів позичальником за мінусом виплати ним основної суми боргу;

• чисті трансфери (net transfers) — отримання нових кредитів позичальником за мінусом його платежів з обслуговування боргу.

Несплачений і розподілений борг являє собою показник, який характеризує поточну зовнішню заборгованість країни. Щороку дана країна може отримати нові кредити, але змушена здійснювати платежі з обслуговування нагромадженого зовнішнього боргу. Останні складаються з платежів з погашення основної суми боргу і виплати процентів. Якщо платежі з обслуговування боргу перевищують суму нових кредитів, тоді чисті трансфери є негативними. У країнах з високим рівнем зовнішньої заборгованості негативними можуть бути і чисті потоки. У деяких випадках країна або фірма може підписати угоду з кредитором про відкриття кредитної лінії, але не скористатися нею чи скористатися частково. У цій ситуації виникає нерозподілений борг.

У загальному вигляді сучасна структура світової заборгованості складається з таких основних елементів:

борги за кредитами держав;

борги за кредитами, наданими приватними кредитно-фінансовими інституціями;

борги, що виникли внаслідок незбалансованості торговельного і платіжного балансів;

борги, спричинені перевищенням іноземних інвестицій над вивозом власних;

борги за кредитами міжнародних фінансово-кредитних організацій.

САМ_ Для аналізу рівня і динаміки зовнішнього боргу, з'ясування здатності країни обслуговувати зовнішній борг Всесвітній банк використовує такі показники:

■ EDT/XGS — відношення загальної суми зовнішнього боргу до експорту товарів і послуг;

■ EDT/GNI — відношення загальної суми зовнішнього боргу до валового національного доходу;

■ TDS/XGS — відношення платежів з обслуговування боргу до експорту товарів і послуг;

■ INT/GNI — відношення сплати процентів до валового національного доходу;

■ RES/EDT — відношення міжнародних резервів до загальної суми зовнішнього боргу;

■ RES/MGS — відношення міжнародних резервів до обсягу імпорту товарів і послуг;

■ Short term/EDT — частка короткострокового боргу в загальній сумі зовнішнього боргу;

■ Concessional/EDT — частка довгострокового боргу в загальній сумі зовнішнього боргу;

■ MultUaterai/EDT — частка боргу міжнародним організаціям у загальній сумі зовнішнього боргу.

Існує два полюси зовнішньої заборгованості в сучасній світовій економіці:

велика група країн-боржників;

невелика група країн-кредиторів з участю міжнародних кредитних установ.

Країни, що розвиваються, є боржниками розвинутих країн, міжнародних кредитно-фінансових організацій, а також колишніх соціалістичних країн. (Кредиторами колишніх соціалістичних країн є в основному розвинуті країни та міжнародні фінансові організації.)

Світовими боржниками є і розвинуті країни, котрі одночасно виступають одна щодо одної і як боржники, і як кредитори. Так само вони є одночасно і донорами, і боржниками міжнародних кредитно-фінансових організацій.

Кредиторами виступають:

• банки та інші фінансово-кредитні установи;

• індивідуальні підприємці, які купують облігації іноземних позичальників;

• уряди країн;

• міжнародні кредитно-фінансові організації — Міжнародний валютний фонд (МВФ),

Міжнародний банк реконструкції й розвитку (МБРР), Міжнародна фінансова корпорація (МФК), Міжнародна асоціація розвитку (МАР), Європейський банк реконструкції й розвитку (ЄБРР) та ін.

Згідно з класифікацією країн за рівнем заборгованості, шо розроблена Всесвітнім банком, вони поділяються на такі групи:

1. Країни з надмірною заборгованістю (показники відношення зовнішньої заборгованості до експорту і ВВП відповідно перевищують 220 % і 80 %).

2. Країни з помірною заборгованістю (обидва показники нижчі за наведені, але вищі за 60 %).

3. Країни з низьким рівнем заборгованості (обидва показники нижчі за 60 %).

До категорії країн із надмірною заборгованістю можна віднести: країни Центральної Африки (показник відношення зовнішньої заборгованості до експорту в середньому становить 255 %); країни Південної Азії (249 %); країни Латинської Америки та Карибського басейну (247 %).

До категорії країн з помірною заборгованістю належать: країни Європи і Центральної Азії (168 %), країни Середньої Азії й Північної Африки (153 %); країни Східної Азії й Тихоокеанського регіону (100 %).