Типи "податкових гаваней"

Нижче наведено список основних "податкових гаваней" світу, їх можна згрупувати в чотири типи.

■ 1. " Податкові гавані", де не стягується податок на доходи або приріст капіталу та інші податки (на подарунки, на нерухомість).

■ 2. "Податкові гавані" з дуже низьким рівнем податків.

■ 3. "Податкові гавані", де оподатковуються доходи із внутрішніх джерел, але вилучаються з оподаткування доходи з іноземних джерел.

■ 4. Країни, що пропонують спеціальні податкові привілеї і привабливі як "податкові гавані" тільки для окремих цілей.

До першого типу податкових гаваней належать деякі офшорні зони в Карибському басейні. Багами, наприклад, стягують символічний податок 100 $ на рік з багамських компаній. Кайманові острови гарантують іноземним компаніям 20-річні податкові "канікули", Бермуди мають дуже низьку податкову ставку. Всі ці "гавані** не мають податкових угод з іншими країнами щодо надання відповідної інформації.

Представниками другої групи, наприклад, можна вважати британські Віргінські острови, голландські Антили. Наприклад, голландські Антили пропонують дуже низький податок на доходи, а також спеціальні податкові привілеї для холдингових, авіаційних, судноплавних фірм.

Третій тип офшорних центрів — це такі країни та території, як Панама, Гонконг. Хоча Гонконг встановив 15%-й податок на доходи з місцевих джерел, іноземні доходи повністю звільнені від оподаткування. Не існує жодних податків на капітал або дивіденди, переказані іноземним акціонерам. Аналогічний податковий режим та дуже ліберальні процедури інкорпорації діють у Панамі.

Четверта група — це країни, що намагаються стимулювати розвиток у певних регіонах або заохотити індустріалізацію країни. Наприклад, Республіка Ірландія вилучає з оподаткування експортні доходи корпорацій, що організували промислові підприємства в окремих регіонах. Пуерто-Рико не оподатковує підприємства, розташовані в деяких найменш розвинутих районах.

Тема 8. Міжнародна банківська справа

• 8.1 Особливості інтернаціоналізації банківського капіталу.

Важливою складовою подальшого розвитку міжнародних фінансів є виникнення новітніх фінансових інструментів, які пов'язані із сферою банківської діяльності.

Транснаціональні та інші інтернаціоналізовані компанії не змогли б розширювати свою діяльність без швидкої передачі грошей, інших фінансових ресурсів через міжнародні банки. Банківські установи на сьогодні є високотехнологічними підприємствами, вони суттєво полегшують і забезпечують рух валютних підприємницьких потоків, сприяють кредитному фінансуванню реального сектора міжнародної економіки через регіональні та міжнародні ринки.

Міжнародна банківська справа - це система методів та підходів до організації Й управління банківськими операціями, що здійснюються у міжнародному економічному та правовому середовищі.

Основними суб'єктами міжнародної банківської справи виступають і транснаціональні банки головна організаційна форма транснаціонального банківського капіталу.

Транснаціональний банківський капітал с національним за походженням, але міжнародним за сферою своєї діяльності. Він виступає одночасно і складовою національної економіки і важливим елементом функціонування міжнародної економіки. Коли банківський капітал переходить за національні межі, він зберігає національні особливості функціонування і водночас набуває рис банківського капіталу тієї держави, на території якої він починає діяти. Ці особливості виявляються на інструментах та засобах дії, сферах діяльності, переважанні тих чи інших банківських послуг, специфіці організаційних структур.

Перші ознаки інтернаціоналізації банківського капіталу спостерігалися ще в XIX ст., проте значне її посилення припадає на XX ст. Фахівці умовно розрізняють тут кілька етапів.

Перший етап тривав з кінця XIX ст. до 60-х років XX ст. і позначився зрощуванням банківського капіталу на національних ринках. Там же відбувався процес концентрації й централізації банків, інтенсивно зростав банківський капітал. Розвивалися також специфічні форми міжнародних банків і міжнародних банківських об'єднань. Для цього періоду характерним є панування в міжнародній сфері насамперед операційних кореспондентських відносин між банками. Основною формою інтернаціональної співпраці банків стали міжнародні союзи, утрулопання, консорціуми тощо. Поширюється практика створення спільних дочірніх підприємств, тимчасового співробітництва в межах конкретної угоди. Виникають перші мережі філій і відділень банків за кордоном.

На цьому етапі провідну роль у міжнародному кредитуванні й валютних розрахунках відігравали центральні банки економічно розвинутих країн. Міжнародна діяльність комерційних банків концентрувалася на обслуговуванні зовнішньої торгівлі й виробничих інвестицій в інших країнах. Вивезення безпосередньо банківського капіталу мало відносно невеликі розміри. У багатьох державах зберігалися валютні й кредитні обмеження на міжнародні операції банків, промислових та торговельних корпорацій. Цей період можна назвати періодом утворення умов міжнародного банківського співробітництва.

Другий етап почався з середини 60-х і тривав до кінця 80-х років. У цей проміжок часу відбулися якісні зміни в банківських системах економічно розвинутих країн, зросла роль банків у міжнародних економічних відносинах. Спостерігався бурхливий, екстенсивний, практично не контрольований розвиток банківського капіталу в міжнародному масштабі. Набули безпрецедентного масштабу міжнародний рух капіталів, розвиток міжнародного поділу праці, інфраструктури міжнародної торгівлі, відкриття зарубіжних представництв, відділень і філій головних банків. Поряд зі зростанням традиційних фінансових центрів утворилися і нові центри — у країнах, що розвиваються, причому в основному не пов'язані з економічним потенціалом цих країн. Унаслідок цього виникли справжні транснаціональні банки з численними підрозділами в головних міжнародних фінансових центрах.

Інтернаціоналізація банківської діяльності відкрила нові можливості для банківських операцій. Міжнародні ринки капіталів набувають певної самостійності, перетворюються на глобальний механізм перерозподілу фінансових ресурсів між країнами. Про це свідчать високі темпи зростання ринків євровалют, що у 80-х роках у середньому досягли 28 %. Водночас інтернаціоналізація банківського капіталу здебільшого збігається з основними географічними напрямками розвитку міжнародного виробництва та торгівлі. Банки, як і раніше, орієнтуються на фінансове обслуговування за кордоном корпорацій, як правило, країни свого походження.

Характерною ознакою цього етапу є те, що транснаціональні банки (ТНБ) почали створювати мережу відділень і представництв у країнах, що розвиваються, які не мають власної достатньої кредитно-фінансової системи для ефективнішого розподілу фінансових ресурсів. Це веде до створення так званих "фіскальних оазисів" — найменш регульованих і вільних від податків банківських центрів.

Посилилася монополізація банківської сфери. Валютно-кредитні відносини монополізовані найбільшими банківськими монополіями транснаціонального типу, що ведуть жорстку конкурентну боротьбу за клієнтурну базу, сфери впливу в інших країнах. Одночасно відбувалися структурні зміни: народжувалася велика кількість різних банківських союзів, консорціумів, асоціацій, частішали випадки міжнародних злиттів і поглинань, створення спільних установ для обслуговування і фінансування великих міжнародних проектів. Тривала лібералізація режимів конвертованості валют, обмежень процентних ставок, визначення валютних курсів. Кредитна експансія ТНБ за кордоном супроводжувалася зростанням нестійкості міжнародних валютних і кредитних ринків, глобалізацією проблеми зовнішньої заборгованості.

На початку 90-х років інтернаціоналізація банківського капіталу вступила в новий, третій етап. У цей час в економіці країн Заходу спостерігалися стабільне економічне зростання та відносно низький рівень інфляції. Посилення контролю за інфляцією частково ускладнило фінансове становище промислових і торговельних транснаціональних корпорацій — головних джерел ресурсів для ТНБ. У національних економіках відбувалися нарощування фінансової заборгованості і концентрація активів у кількох найбільших ТНБ. Нестача фінансових коштів стимулювала державні органи до позикових операцій на ринках цінних паперів, до розширення кола учасників державного кредитування, конструювання нових систем розміщення державної заборгованості. Державні структури розмішували позики на приватних ринках капіталів, як місцевих, так і іноземних. Крім того, уряди низки країн Заходу почали прямо конкурувати з банками та іншими фінансовими установами за залучення заощаджень населення шляхом створення спеціальних програм.