41.Ф-я серця Юркевича.

Відомим філософом другої половини 19 ст. був П. Юркевич, професор Київської Духовної академії. У 1860 році він опублікував статтю «З науки про людський дух», де виступив проти матеріалізму Л. Фейєрбаха та М. Чернишевського. Юркевича не задовольняла не тільки матеріалістична, а й ідеалістична філософія, він критикує діалектику Гегеля.

У його філософській системі провідною фігурою є індивідуальна особа, суть якої становить не розум, а серце. Оскільки в основі світу лежить божественна мета, яку здійснюють люди, то вона може бути пізнана не головою, а серцем. Між мозком і духовною діяльністю, вважав Юркевич, існує не причинний зв’язок, а лише ідеальний, «доцільний», в основі якого лежить духовна суть. Юркевич вважає неможливим, щоб свідомість походила з матерії. Таким чином, він активно виступає проти матеріалізму взагалі, стверджуючи, що останній неспроможний зрозуміти суть свідомості, руху і відтворити правильну картину світу.

За вічно змінними явищами природи, які сприймаються нашими органами чуття, він як філософ намагався (в дусі платонізму) знайти незмінну ідею об’єкта; в цій ідеї мислення і буття тотожні.

Істина відкривається не тільки мисленням, а й “серцем”, оскільки пошук істини пов’язаний з релігійними і моральними прагненнями людини. У цьому процесі сходження до істини знання пов’язане з вірою, яка є більш могутнім фактором, ніж просто емпіричний зміст мислення. Без любові, говорив Юркевич, не можна пізнати Бога; найвища сходинка в процесі сходження до абсолютного, тобто до Бога, є вже містичним спогляданням.

Отже, філософські погляди Юркевича можна охарактеризувати як теологічний ідеалізм. Біблію він вважає єдиним шляхом до знання. Істину ми маємо, пише філософ, в біблійному вченні про серце, де зосереджується духовне життя людини.

42.Ф-я національної ідеї(Донцов,Липинський)

Основою розуміння ідеології „чинного націоналізму” є поняття волі та людської природи взагалі.

Воля, за Д.Донцовим, - це не є усвідомлене (раціональне) прагнення людини та її цілеспрямована дія

для досягнення поставленої мети. Воля – це прагнення до життя, тотожна з бажанням влади,

стихійна, ірраціональна сила, безпричинна і безмотивна; вона є річ в собі, рух, що не залежить від

об’єкта, але шукає його в собі. Осмисленню поняття і суті „волі” Д.Донцов присвячує цілий розділ в

роботі „Націоналізм”. Він робить висновок: „Зміцнювати волю нації до життя, до влади,

до експансії, - означив я як першу підставу націоналізму, який тут протиставляю драгомановщині.

Другою такою підставою національної ідеї здорової нації повинно бути те стремління до боротьби, та

свідомість її конечности, без якої неможливі ні вчинки героїзму, ні інтенсивне життя, ні віра в нього, ані

тріумф жодної нової ідеї, що хоче змінити обличчя світу. Першу з цих підстав протиставляю тому

духовному «кастратству», яке виключало волюнтаристичний чинник з міжнаціонального життя, вірячи

сліпо в творчу силу інтелекту. Другу – протиставляю засадничому пацифізмові нашого

провансальства, яке вірило у вічний мир, ліги націй і у можливість угодового, „гармонійного” співжиття

між націями”. Доповнюючи Д.Донцова сучасний дослідник націоналізму О.Шафраньош

пише: „Кристалізуючись в людині, в її емоціях, чуттях, інстинктах, прагненнях, воля до життя стає

величезною соціальною силою, динамічним двигуном в суспільстві, що втримує її при житті, спричиняє

його розвиток”.

І як підсумок, Д.Донцов зазначає: для того, щоб здобути перемогу в історії не досить тільки вірити

в демократію, ліберальні ідеї, науку, світовий поступ; вони самі по собі не забезпечать достатньо

справжню національну свободу і суверенність. Політичні програми і теорії – це лише верхня частина

айсбергу, складова органічної системи сутності рас і цивілізацій. В глибинах кожної окремо взятої

нації, кожної великої культури таїться і кипить їх первинна сила – енергія, романтизм й ідея, а іншими

словами національна воля.

Липинський розглядав націю як єдність всіх мешканців даної Землі і всіх громадян даної Держави, об'єднання всіх племен, мов, вір Української землі, спаяних власною державою, єдиним духом. Відповідно до його уявлень нація — це насамперед єдність духовна, культурно-історична, для народження якої необхідне довге співжиття даного громадянства на даній території в одній власній державі. "Нація — єдність духовна — родиться завжди від держави — єдности територіально-політичної — а не навпаки". Звідси можна зробити висновок, що без побудови власної державності всі розмови про незалежність, самостійність нації позбавлені будь-якого сенсу.

Нації В. Липинський поділяв на недержавні і поневолені. Недержавні нації — це ті, які не мають національної держави як реального втілення своєї самостійності. На територію громадянства недержавного чужоземна влада приходить завжди покликаною частиною цього громадянства.

В. Липинський постійно закликав бути патріотом, а не шовіністом. Для нього бути патріотом означало бажати всіма силами своєї душі створення людського, державного й політичного співжиття людей, що живуть на українській землі, а не мріяти про топлення в Дніпрі більшості своїх земляків; шукати задоволення не в тому, "щоб бути Українцем", а в тому, щоб було честю носити ім'я Українця; вимагати гарних і добрих учинків від себе, як від Українця, а не перш за все ненавидіти інших тому, що вони "не-Українці"; виховувати в собі насамперед громадянські, політичні, державотворчі риси: віру в Бога і послух Його законам, тобто духовні вартості, вірність, твердість, сильновольність, дисципліну, пошану до своєї традиційної влади.

Бути шовіністом означає прикривати свою духовну пустоту (безрелігійність) і своє політичне руйництво: зрадництво, хитрість, безвольність, отаманію, самозакоханість, кар'єризм, декласованість — фанатичними вигуками про "неньку Україну", про "рідну мову", про "ми Українці", про клятих "Московинів і Ляхів" та ін. (Гам же. Він попереджував, що такий "націоналізм" призведе тільки до "руїни" України.

У «Самостійній Україні» Міхновський виступив фундатором національно-радикальної політично-філософської течії, засадничими положеннями якої стали цілковита самодостатність української ідеї та її цілковита окремішність від ідеї загальноросійської (в тому числі і революційної), необхідність здобуття Україною політичної незалежності та досягнення соборності без огляду на можливі конфлікти і в якнайшвидший час та лідерство української інтелектуальної еліти в боротьбі (коли треба, то й збройній) за державну незалежність.

Міхновський також наголошує на відмінності націоналізму пануючих націй як системи гноблення і націоналізму гноблених народів як захисту права боротися за своє людське «Я». Перший відбирає (під гаслами космополітизму) останні сили з націй поневолених — їхню інтелігенцію, тоді як другий є джерелом історичної творчості, несучи в собі зародки народної свободи, маючи своїм продовженням і розвитком ідеї гуманізму й космополітизму.