22.Неоплатонізм

Неоплатонізм- філософсько-містичний напрямокантичної думки3-6 ст., Що сполучає східні навчання з грецькою філософією, представляє собою синтез ідейПлатоназ додаванням логіки та тлумачень Арістотеля, що не суперечать Платонові, піфагорізма і Орфізм, ідей халдейських оракулів і єгипетською релігії.

Основне філософський зміст неоплатонізму становить розробка діалектики платонівської Тріади: Єдине - Розум - Душа. Неоплатонізм представляє ієрархію буттяпо низхідно-висхідній ступенями: над усім існує невимовне, сверхсущее Єдине, Благо. Воно еманірует в Розум (Нус), де відбувається диференціація на равносущее безліч ідей. Розум сходить в Душу (псюхе), де з'являється чуттєве початок і утворюються ієрархії істот демонічних, людських, астральних, тварин.

На неоплатонізм вплинув стоїцизмз йоговченням про тотожність світової першооснови (Вогню) з внутрішнім Я людини і про періодичні вогняних катаклізмах, очищувальних Землю.

Неоплатонізм визнає вчення про переселення душ (метемпсіхоз), еманації Божества, духовних ієрархіях, вчить звільнення душі з матерії; елімінує з Божества всі елементи антропоморфізму і визначає Бога як непізнаванне, сверхразумное, сверхміровое невимовне початок. Містика, витончена логіка і абсолютна етика завжди були в єдності і йшли «рука в руку» в неоплатонізм.

Засновником неоплатонізму є Амоній Саккаса (пом. у 242), який не залишив письмового викладу свого вчення. Продовжувачем і систематизатор став Гребель, який створив школу в Римі (244).

Із 270 р. його учень Порфирій продовжує подальшу розробку неоплатонізму. Ямвліх, учень Порфирія, засновує сирійську школу і вперше вводить до неоплатонізм практику теургіі.

Тим часом неоплатонізм надав потужний - пряме і непряме - вплив на становлення християнського віровчення і теїзму в цілому.

23. Основні риси філософії Середньовіччя

Середньовічна філософія розвивалася впродовж великого проміжку часу — з II по XVI ст.

У розвитку релігійно-філософського знання Середніх віків можна виокремити два головних етапи: патристику й схоластику. Патристика із самого початку набула форми апологетики (II—ІІІ ст.), а згодом виокремилися два напрями — східний (грецький) і західний (латинський). Схоластика пройшла ранній (XI— XII ст.), зрілий (XII—XIII) і пізній (XIII—XIV ст.) періоди свого розвитку. У схоластиці також: умовно виокремлюють раціоналістичний та містичний напрями.

Головною особливістю середньовічної філософії став міцний союз із теологією, визнання Бога як найвищої першопричини, а існування довколишнього світу й людини — як результату його творіння. Епіцентром духовної культури та освіти стає християнська церква. Більшістю тогочасних філософів були представники духовенства, філософія, вирішуючи свої власні філософські проблеми, об’єктивно отримувала певну корекцію з боку теологічних (богословських) знань. Вважалося, що Істини пізнаються лише за допомогою віри в Бога, а також екзегетики (тлумачення біблійного тексту без зміни його головного змісту й суті). Тому головним предметом філософствування середньовічних мислителів були текст і слово біблійної мудрості. Завдяки багатоаспектності Святого Письма стали можливими окремі філософські дискурси, що переходили межі релігійного канону й ставали основою отримання позарелігійного знання.

Загалом філософія II—III ст. ґрунтувалася на беззаперечному авторитеті Біблії та необхідності її захисту від критики тих чи тих опонентів (ідеології язичників, іудейського світогляду й державної влади, що спиралася на міфологічні уявлення про дійсність). Анонімність філософа підкреслювала його смирен¬ність перед Божою істиною. Тогочасні релігіпно-філософські сентенції відрізнялися надмірним дидактизмом, менторським тоном, повчальністю, психологічною самозаглибленістю.

Вперше в історії людства середньовіччя відкриває людину як особистість, як насамперед духовну, а не природну і тілесну істоту.На перший план релігійного світогляду виходять протиріччя в морально-етичній сфері. Людина сприймається як зосередження протиріч, що існують в світі — між земним і небесним, між тілом і душею, між гріхом і святістю. Вперше в людській історії з небувалою досі гостротою ставилося питання про сенс життя.

Середньовічна філософія, незважаючи на вплив теології та бо¬гослов’я, своєю чергою, визначала специфіку релігійного світо¬гляду, позначалася на літературно-художній творчості, змісті ди¬сциплін у школах та університетах. Зауважимо, що поза офі¬ційною церковною філософською думкою існувала, так би мови¬ти, підпільна «карнавальна» культура (язичницька за характером і змістом). А заборона позарелігійних досліджень покликала до життя таємні алхімічні дослідження світу з метою пошуку «філо¬софського каменя».