31.Трансцендентальна філософія і. Канта

І.Кант послідовно й продумано для свого часу піддав критиці онтологічне обґрунтування теорії пізнання, розглянувши його як діяльність, що здійснюється за власними законами. Суб'єкт пізнання тлумачився ним як активний, дієвий, що визначає спосіб пізнання і контролює предмет знання. Такий підхід дав змогу І. Канту розкрити джерела заблуджень та вирішити питання, що являє собою істинне знання і що є істина.

Згідно з Кантом трансцендентальна філософія мала дати відповідь на проблеми абстрагування, конструювання ідеального об'єкта, досягнення об'єктивності наукового знання. Обґрунтування мислительної діяльності, як аналогу дійсності (природи), дає змогу зрозуміти: як наше знання про об'єкт узгоджується з об'єктом. Якою має бути діяльність суб'єкта (характер, здібності того, хто пізнає), аби предмет пізнання узгоджувався з нашим знанням про нього. Виявляючи відмінності суб'єктивних і об'єктивних елементів знання, Кант розрізняв у суб'єкті два рівні (ступені) - емпіричний (індивідуально-психологічні особливості людини) і трансцендентальний - всезагальні означення, що визначають належність до людини як такої. Структура трансцендентального суб'єкта є над індивідуальним началом у людині і, згідно з Кантом, обумовлює об'єктивність знання. Для нього діяльність суб'єкта виступає основою (причина), а предмет дослідження - наслідком.

Кант змінює традиційне уявлення про співвідношення емпіричного (чуттєвого) і раціонального (теоретичного) у пізнанні. Мислитель стверджує, що чуттєвість і розсудок принципово відмінні, являють два стовбури (ступені, рівні) в людському знанні. Звідси наукове знання мислиться як синтез чуттєвості й розсудку, а відтак, стверджує Кант, відчуття без понять сліпі, а поняття без чуттів - пусті. Таким чином, обґрунтування необхідності всезагального (апріорного) знання зміщується в бік синтезу. Як можливі синтетичні і, водночас, до-досвідні (апріорні) судження? Як отримати синтетичні поняття, що не виводяться одне з одного логічно і щоб цей зв'язок мав всезагальний та необхідний характер.

32.Філософія Гегеля. Система та метод

Філософія Гегеля - це гостре протиріччя між системою об'єктивного ідеалізму і діалектичним методом. Якщо метод гегелівської філософії ґрунтується на геніальній думці про розвиток через протиріччя, перерви неперервностей, заперечення старого новим і таке ін., то система вимагала завершеності, "добудованності до верху", закінченості. Гегель, вибудовуючи свою філософську систему, виходить із того, що єдиною дійсною реальністю є абсолютна ідея, результатом дії і творчості якої є світ, розмаїття світу. Абсолютна ідея постійно змінюється, розвивається, існує вічно й незалежно від людини, суспільства і природи. У своєму розвитку вона проходить три етапи (ступеня). На першому етапі (Гегель розглядає його у малій і великій "Логіці") абсолютна ідея розвивається у сфері чистої думки, поза простором і часом, накопичуючи свій духовний потенціал. Еволюціонуючи через ряд ступенів, абсолютна ідея, логічно заперечуючи себе, переходить у свою протилежність - природу (матеріальний світ). "Інобуття" абсолютної ідеї розглядається ним туманно, має надуманий характер, про що свідчить "Філософія природи". І третій етап розглядається Гегелем у "Філософії духу", де абсолютна ідея завершує свій розвиток, досягаючи співпадання світового розуму із створеними ним природою і суспільством.

Гегель принципово по-іншому, на відміну від своїх попередників, вирішує цю проблему, показуючи, що походження багатоманіття світу із єдиного начала може бути предметом лише раціонального пізнання, інструментом якого є логічне мислення, а основною формою -поняття. Раціональне пізнання він розглядає як особливий вид, в основі якого лежить діалектична логіка, а рушійною силою є суперечність.