19.Філософсько-етичне вчення епікуреїзму

Дотримуючись атомістичної концепції, Епікур створив філософську систему, в якій виклад онтологічних і гносеологічних проблем підпорядкований науці про мораль. Він вважав, що філософія має практичне значення (етику традиційно називають практичною філософією). "Пусті слова того філософа, — писав Епікур, — якими не лікується ніяке страждання людини. Як від медицини немає ніякої користі, якщо вона не проганяє хвороб із тіла, так і від філософії, якщо вона не виганяє хвороби з душі". Вивчення філософії, на його погляд, потрібне не для споглядання (як доводив Арістотель), не для того, щоб навчитися вмирати (як розумів роль філософії Платон), а щоб навчитися жити.

Епікур поділив бажання, потреби і втіхи на такі види:

— природні і необхідні бажання, потреби і втіхи (до них належать елементарні тілесні потреби — не голодувати, не відчувати спрагу, не мерзнути, які слід задовольняти насамперед. Людина, що задовольняє тільки їх, стає незалежною від обставин, застрахованою від зіткнень з іншими людьми. Необхідні тільки ті бажання, незадоволення яких викликає страждання);

— природні, проте не необхідні бажання, потреби і втіхи (йдеться про вишукані страви, статеві потреби тощо, їх задовольняти слід помірно);

— не природні і не необхідні бажання, потреби і втіхи (вони пов'язані з потягом до нерозумних потреб, честолюбними намірами, задумами. Такі бажання слід рішуче переборювати).

Важлива роль в етиці Епікура належить категорії "справедливість". її він трактував як домовленість про корисне, спрямовану на уникнення шкоди (не завдавати нікому шкоди і не зазнавати її самому). У справедливості як феномені він виокремлював моменти загального й особливого, абсолютного й відносного. Справедливість для всіх одна, зазначав Епікур, оскільки є тим корисним, яке позначається на стосунках між людьми.

Епікура часто називають проповідником індивідуалізму, культу ізольованої, заглибленої у власні переживання, особистості. Однак людина, за Епікуром, не приречена на самотність. її потреба (насамперед мудреця) в інших людях задовольняється завдяки дружбі. Вона і вигідна, і самоцінна, адже виявляється в стосунках між людьми, які індивід обирає вільно і які залежать від нього.

20.Стоїцизм

Стоїци́зм — вчення однієї з найвпливовіших філософських шкіл античності, заснованої близько 300 р. до н. е. Своє ім'я школа отримала від назви портика Стоя Пойкиле (грец. στοά ποικίλη, букв. «розписний портик»), де засновник стоїцизму, Зенон із Кітіона, вперше виступив в якості самостійного вчителя. Стоїки вважали логіку, фізикуі етику частинами філософії. Відоме їх порівняння філософії з фруктовим садом, де логіка — садова огорожа, фізика — фруктове (фруктові) дерево(а), а етика — плоди дерева, тобто результат, що базується на певних (зумовлено-визначених) принципах і обмежений певними рамками.

Етика стоїків: пізньоантичний ідеал мудреця

Якщо колишні етичні вчення бачили головний засіб морального вдосконалення індивіда в його включеності в суспільне ціле, то тепер, навпаки, філософи вважають умовою доброчесного й щасливого життя звільнення людини від влади зовнішнього світу, і перш за все - від політично-соціальної сфери. Така вже в значній мірі установка школи стоїків, а особливо епікурейців. До стоїкам в Греції належали Зенон з Китиона (ок.333 - ок.262 до н. Е.), Панетій (II ст. До н. Е.), Посідоній (кінець II - I ст. До н. Е.) та інші. Велику популярність школа стоїків отримала в Стародавньому Римі, де самими видатними її представниками були Сенека (ок.4 до н.е. - 65 н. Е.), його учень Епіктет (ок.50 - ок.140) і імператор Марк Аврелій (121 -180). Філософія для стоїків - не просто наука, але перш за все життєвий шлях, життєва мудрість. Тільки філософія в змозі навчити людину зберігати самовладання і гідність у важкій ситуації, що склалася в епоху еллінізму, особливо в пізній Римській імперії, де розкладання моралі в перші століття нової ери досягла найвищої точки. Сенека, зокрема, був сучасником Нерона, одного із самих розбещених і кривавих римських імператорів. Свободу від влади зовнішнього світу над людиною стоїки вважають гідністю мудреця; сила його в тому, що він не раб власних пристрастей. Мудрець не може прагнути до плотських задоволень. Цей мудрець, згідно стоїкам, не боїться навіть смерті; саме від стоїків йде розуміння філософії як науки вмирати. Тут зразком для стоїків був Сократ. Однак подібність стоїків з Сократом лише в тому, що вони будують свою етику на знанні. Але на відміну від Сократа, вони шукають чесноти не заради щастя, а заради спокою і безтурботності, байдужості до всього зовнішнього. Це байдужість вони називають апатією (безпристрасністю). Безпристрасність - ось їх етичний ідеал. Настрій стоїків - песимістичне; такий настрій добре передано А.С. Пушкіним: На світі щастя немає, але є спокій і воля. Досягти внутрішнього спокою і безпристрасності - значить навчитися повністю володіти собою, визначати свої вчинки не обставинами, а тільки розумом. Вимоги розуму будуть правдою, бо знаходяться у відповідності з природою. Під останньою стоїки розуміють як зовнішню природу, так і природу самої людини. Природа для стоїка - це рок, або доля: примирись з роком, не чини опір йому - ось одна із заповідей Сенеки.