26. Менталітет , національна ментальність і політична компетенція особистості

Мент - форма соціально-культурного закріплення людської суб' єктивності, що відображає залежність свідомості окремої особи від форм суспільної свідомості і суспільного буття. Констатація самобутньої української національної культури ставить проблему порівняльного аналізу її з іншими культурами і пошуку загальних першоджерел. На такому шляху досягається не просто розуміння об' єктивного змісту культури, але й конструювання індивідом свого бачення культурного життя. Об' єктивні факти стають індивідуальними формами свідомості, а їх інтерпретація створює канал переходу об' єктивного сенсу в людську суб' єктивність. А це і є процес духовного засвоєння дійсності.

МЕНТАЛІТЕТ - сукупність політико — психологічних понять, настанов, особливостей мислення та поведінки, спільна для соціально-політичної чи етнічної групи або організації, яка дає змогу однаково сприймати соціально-політичні реалії, оцінювати їх і адекватно діяти, добре розуміючи один одного. М. сприяє підтриманню спадкоємності соціально-політичної групи, сталості поведінки її членів, особливо у кризових ситуаціях.

 для української ментальності характерна двоїстість, яка, з одного боку, базується на поєднанні в ній західних і східних начал, з іншого — на протиставленні двох головних історичних пластів традиційно-побутової культури: землеробського і козацького. Ця двоїстість виявляється у великій амплітуді чуттєвого життя українців: від любові — до ненависті, від ейфорії — до розпачу, а також у певній непослідовності дій.

Компетентність у сучасному суспільстві – це здатність розуміти соціальні процеси й здійснювати на них вплив, це специфічна здатність, необхідна для ефективного виконання конкретної дії в конкретній предметній галузі, яка включає вузькоспеціальні знання, особливого роду предметні навички, способи мислення, а також розуміння відповідальності за свої дії.

27. Міжнародний білль про права людини

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права [та його факультативний протокол], а також Міжнародний пакт про цивільні і політичні права та його два [перший і другий] факультативні протоколи у сукупності із Загальною декларацією прав людини складають Міжнародний білль про права людини.

У період з 1948 року, коли була прийнята і проголошена Загальна декларація прав людини, до 1976 року, коли набрали чинності Міжнародні пакти про права людини, Декларація була єдиною повністю завершеною частиною Міжнародного білля про права людини. Як Декларація, так і згодом Пакти мали серйозний вплив на уми і діяльність людей та їхніх урядів в усіх частинах світу.

На Міжнародної конференції з прав людини, що відбулася у Тегерані в 1968 році був проведений огляд роботи, виконаної за двадцять років з часу прийняття Загальної декларації прав людини, і складена програма на майбутнє. У прийнятій на Конференції відозві урочисто заявляється, що:

1. Конче необхідно, щоб члени міжнародного співтовариства виконували свої урочисті зобов'язання дотримувати і заохочувати повагу прав людини і основних свобод для всіх, без яких-небудь відмінностей за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших поглядів;

2. Загальна декларація прав людини відображає загальну домовленість народів світу відносно невід'ємних і непорушних прав кожної людини та є зобов'язанням для членів міжнародного співтовариства;

Таким чином, Міжнародний білль про права людини є крупною віхою в історії прав людини, справжньою «Великою хартією», що знаменує собою життєво важливий етап розвитку людства: усвідомлене набуття людської гідності і цінності людського життя.