Основні ідеї політичних теорій епохи ренесансу та реформації

Останнім хронологічним періодом Відродження є епоха Реформації, завершуючи цей найбільший прогресивний переворот у розвитку європейської культури. Зазвичай історичне значення Відродження пов'язують з ідеями та художніми досягненнями гуманізму, який проголосив в противагу середньовічному християнському аскетизму велич і гідності людини. Його право на розумну діяльність, на насолоди і щастя в земному житті.

У першій половині XVI ст. у Західній і Центральній Європі розгорнувся широкий суспільний рух, антифеодальний по своїй соціально-економічної та політичної суті, релігійне за своєю ідеологічною формою.

Прихильники Реформації розділилися на два табори. В одному зібралися імущі елементи опозиції - маса нижчого дворянства, бюргерство, частина світських князів, які розраховували збагатитися за допомогою конфіскації церковного майна і прагнули використовувати зручний випадок для завоювання більшої незалежності від імперії. Всі ці елементи, тон серед яких задавало бюргерство, хотіли здійснення досить скромних, помірних реформ. В іншому таборі об'єдналися народні маси: селяни і плебеї. Вони виставили далекосяжні вимоги, боролися за революційну перебудову світу на засадах соціальної справедливості.

Біля витоків Реформації стояв і найбільшим ідеологом її бюргерського крила був німецький теолог Мартін Лютер (1483-1546). Саме він сформулював ті релігійно-політичні гасла, які спочатку надихали і згуртували в Німеччині практично всіх поборників Реформації. .

У своїй концепції держави М. Лютер передбачив - і це дуже важливо для розуміння її теоретичного значення, - що в сфері природного права, у межах мирських відносин світської влади слід керуватися практичною доцільністю, реальними інтересами, обумовленими людським розумом. Панує ж доцільно, управляє розумно той князь (монарх), який вживає влада не як привілей, а відправляє її як тягар, покладене на нього богом. Взагалі християнський "управитель повинен вважати себе слугою, а не паном народу".

Осн політ вектори і тенденції становл глобал макроетносоціо-системи людства

Сучасна цивілізація швидко і в різних напрямках розвивається й ускладнюється. Важливою політичною закономірністю розвитку світової політики й економіки, усієї цивілізації є глобалізація, що є процесом становлення світової макроетносоціосист, об’єктивної єдності, внутрішньої цілісності і нерозривності світу.

Глобальна макроетносоціосистема людства є складною системою, яка складається з багатьох підсистем, структур, що включають в себе безліч соціумів, етносів, рас, націй, народів, держав, країн і цивілізацій світу. Всі вони знаходяться на різних етапах розвитку і розвиваються в різних темпах, а іноді і в різних напрямках. А система може прогресувати тільки за законом коеволюції, сутність якого – в інтеграції еволюційних процесів, у їхньому взаємозв’язку і розвитку в напрямку один одного. Погоджені процеси і явища при їх обєднанні можуть або підсилити, або послабити один одного.

Наукою доведено, що людство як соц. система розвивається вже більше мільйона років. В основі такої еволюції лежить закон зростання темпів розвитку, що підтверджується збільшенням чисельності населення і заселеност площі суходолу, що складає на сьогодні 135,8 млн. кВ. км. Демографічна статистика говорить, шо чисельність народонаселення на планеті Земля на початку нової ери складала приблизно 200-250 мли осіб 3 1500 року по 1900 рік люлетво зросло майже в чотири рази У 1650 р. воію досягло 550 мли. тобто зросло на 22% за І 50 років, а на 1900-й збільшилось ло 1656 мли. осіб (приріст на 83% за попередні 100 років).

Про прискорення темпів збільшення чисельності людей говорять такі дані: за друге тисячоліття народонаселення збільшилося в 15 разів. Алє для першого його подвоєння знадобилося майже 700 років, для другого - 150. для третього -близько 100, а для останнього - близько 40 років. В 1960 році кількість людей складала 3 мільярди, а в 2000 р. - 6 мільярдів. Народонаселення продовжує рости і за прогнозами до 2050-2070 р.р. може досягнути 14 мільярдів осіб.

Якщо узагальнити дані науки, то можна констатувати, що на початку третього тисячоліття світова цивілізація розвивається за такими основними тенденціями: 1) від індустр суспільства до Інформаційн; 2) віл форсованого технолоіічного розвитку — до новітніх, передових технологій; 3) від національних економік- до світової цілісної економіки, 4) від централізації – до децентралізації, 5) від інституціональнихформ — до розвитку своїми власними силами; 6) від представницької демократії — до демократії особистої співучасті. 7) від ієрархічних структур — до мережних структур; 8) від безумовного примату Півночі до вирівнювання Півдня; 9) від локальних особливостей способу життя до глобальних стилів життя і культурно-мовного націоналізму; 10) від релігійного декаденсу до активізації релігій і посилення їхнього планетарного впливу.