Інноваційні підходи до вивчення політології. Модернізація і диверсифікація форм і методів навчання.

В умовах, коли знання і інформація стають стратегічними ресурсами розвитку цивілізації, особливо зростає роль освіти. Надвисокі темпи розвитку сучасних інформаційних технологій кардинально змінюють всі сторони життя людства. Прискорюється процес коеволюції держав і народів, глобалізації науки, культури, освіти, здійснюються глибокі реформи систем освіти, орієнтовані на поточні і перспективні потреби гуманізації життя, підвищення людинознавчої компетентності особистості, на ефективне використання власних ресурсів і соціальних технологій.

На основі нових об'єктивних реалій Ліссабонська конвенція 1997 року започаткувала активний процес інтеграції існуючих в європейських країнах систем освіти. Закономірним результатом робочих нарад в 1998-1999 роках міністрів освіти і представників провідних університетів країн Європи стала розробка важливих документів - Сор-бонської і Болонської декларацій. Була проголошена ідея гармонізації європейської вищої освіти і сформульовані конкретні завдання, які вирішуються з метою створення єдиного європейського освітнього простору. Використання сучасних високих інформаційних технологій прискорює процес формування єдиного світового освітнього простору. В контексті найвищих освітніх і культурних досягнень європейської та світової цивілізацій здійснюється модерні-заційно-трансформаційна програма в Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького.

У відповідності з зазначеними вимогами відбувається оновлення, модернізація і трансформація процесу вивчення політичних наук. Суттєвий вплив на прискорення суспільного прогресу в наш час, як і завжди в історії людства, на різних етапах її розвитку справляла політологія. Вона була однією із тих наук, які пройшли через тисячоліття, і сьогодні покликана оберігати святе право людини на волю і щастя. Вона внесла вагомий внесок у розвиток суспільно-державного устрою, вдосконалення матеріального і духовного буття згідно з законами стрімко прискорюваного плину епох і поколінь. Як і в минулому, політологія ще довго має вчити людей мистецтву жити цивілізовано, демократичними, гуманними шляхами і засобами реалізовувати свої інтереси і потреби. Адже в усі історичні часи вона була життєвою та ефективною наукою, необхідною людям різних народів і цивілізацій. В інноваційних трансформаційних процесах політологія покликана зіграти вирішальну роль в демократизації і деполітизації сучасного людства, його гуманізації, в наданні превентивності і пріоритетності позитивним, загальнопланетарним тенденціям єдиної світової макроетносоціосистеми.

Ще в 1948 році, враховуючи особливе суспільно-політичне значення політології, Організація Об'єднаних націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) рекомендувала її для вивчення у вищих навчальних закладах країн світу. Успішне виконання навчальних програм і навчально-методичних рекомендацій з курсу ''Політологія'' є невід'ємною умовою формування у молоді системи логічно завершених базових знань про політику, адекватних їм умінь і навичок, а також надає можливості:

1) пізнати об'єкт і метод політичної науки, компетентно оперувати і володіти п законами і категоріями;

2) кваліфіковано розбиратись в основних світових і вітчизняних політичних школах, концепціях і напрямках, знати і вміти давати характеристики і оцінки вченням про політику; 3) одержати знання про сутність політичного життя, політичних відносин і процесів, про суб'єкти і об'єкти політики, конституційні права людини і громадянина, місце і значення політичних систем і режимів у житті держави і громадянського суспільства;

4) виділяти теоретичні, духовні, прикладні та інструментальні компоненти політичного знання, усвідомлювати їхню роль і функції в підготовці політичних рішень, у забезпеченні особистого внеску в суспільно-політичне життя;

5) розуміти сенс і основні напрямки світового політичного процесу, геополітичну обстановку, місце, роль і статус різних країн у сучасній світовій макроетносоціосистемі;

6) набути знання і навички політичної культури, людинознавчої компетентності та вміння застосувати політичні знання у професійній і громадській діяльності.

Звичайно, основним напрямком модернізації освіти є оптимізація системи управління навчальною роботою студентів, а також процесами формування самостійності, відповідальності та розвитку творчих здібностей майбутніх спеціалістів. З утвердженням кредитно-трансферної системи організації навчання студентам надається можливість навчатись в індивідуально оптимальному режимі, за індивідуальним графіком роботи. Обов'язковими елементами такої структури навчального процесу є:

а) електронна і друкована версії навчально-методичного забезпечення навчального процесу;

б) пунктуально, педантично організована система щотижневого контролю якості виконаної самостійної роботи, в процесі якого здійснюється перевірка домашніх завдань і проводяться дві-три міні-контрольні роботи;

в) здійснення постійних робочих зустрічей кожного студента з керівником - професором, доцентом чи асистентом щодо організації та узгодженості самостійної навчальної та науково-дослідницької роботи.

Зміст системного підходу до вивчення політики

Засновником використання системного підходу в політології вважають американського дослідника Д.Істона, який у працях "Політична система” /1953/, "Системний аналіз політичного життя”/1965/ та ін. запропонував метод вивчення політичної системи будь-якої країни, а також елементів /підсистем/ всієї політичної організації: парламенту, уряду, місцевого самоурядування, політичної партії, громадської асоціації. Д.Істон вбачав сенс політичної системи у врахуванні взаємодії з середовищем; зміст системного аналізу політичного життя – у виявленні засобів підтримки рівноваги з середовищем, а призначення політичної системи – у зменшенні соціальних відмінностей, подоланні протиріч і політичних конфліктів.

Згідно Д.Істону, політична система – це організм, що саморегулюється і розвивається, та реагує на імпульси, які надходять зовні.

Г.Алмонд розглядає політичну систему як множину взаємодій, поведінок, як державних, так і недержавних, які слід досліджувати. Він відзначає, що будь-яка політична система є багатофункціональною та має свою власну структуру; крім того, всі політичні системи є змішаними у культурному відношенні та, незалежно від принципу поділу влад, деякі функції політичних систем лишаються неподільними. Так, досить часто ми зіткаємось із законотворчою діяльністю президентів та урядів, чи з втручанням парламенту в поточну політику. Змішаність політичних систем у культурному сенсі значить, наприклад, що лише в ідеалі може відтвориться "чисте” президентське або "чисте” парламентське правління, ті чи інші "чисті” різновиди політичної культури, свідомості тощо.

Отже, модель політичної системи Г.Алмонда долає певні вади моделі Д.Істона, тому що вона враховує психологічні, особистісні аспекти політичної взаємодії, імпульси, що надходять не тільки зовні , від народу, громадянського суспільства/, але й імпульси, що надходять від правлячої еліти. В даній моделі головна увага приділяється множині та різноманіттю інтересів всередині системі, їх зіткненню та поєднанню, врахуванню цих інтересів самою системою.

Таким чином, системний підхід розкриває сутність політики як цілісності; надає засоби аналізу форм її взаємодії з природою, економікою, культурою, соціального структурою; висвітлює канали впливу політичної поведінки на характер політичних інститутів і структур; врешті, доводить найзначніше призначення політики щодо забезпечення єдності, соціальної інтеграції, мобілізації ресурсів суспільства та стабільності.

ОСНОВНІ ПІДХОДИ ДО РОЗУМІННЯ ПОЛІТИКИ:

• загальнонауковий підхід – сфера людської діяльності;

• директивний підхід – боротьба за владу і мистецтво володарювання;

• марксистський підхід – відносини класів, станів, суспільних груп, націй;

• інституціональний підхід – пов’язаний із функціонуванням урядових структур та осіб, що здійснюють управління;

• функціональний підхід – розподіл обов'язків і повноважень у цілісному суспільному організмі за умови їх узгодження);

• комунікативний підхід – як специфічний засіб взаємодії, за допомогою якого з’ясовується мета спільноти, загальні інтереси суб’єктів взаємодії, розробляються спільні й обов’язкові правила поведінки.

• буденно-публіцистичний підхід – спрямування або спосіб діяльності;

• етично-цинічний підхід – засіб досягнення егоїстичних цілей.

В освітній системі сучасного українського суспільства, як і в більшості соціальних інститутів загалом, відбувається низка соціальних процесів. Диверсифікація – один із них. Варто зауважити, що процеси, котрі мають місце в суспільстві, відображаються на освітній системі, не звертаючи увагу на її консервативність. Адже, криза системи освіти торкається всіх її прошарків, а найбільше – вищої професійної освіти. Загальносвітові тенденції кризи вищої освіти ( за даними ЮНЕСКО) в Україні ще підсилюються нестабільністю соціально-економічної системи, скороченням фінансування та матеріальної підтримки навчальних закладів освіти, порушення певного роду традицій після підписання Болонської угоди.

По-суті, саме поняття диверсифікація ( від лат. diversicatio ) – означає зміну та різноманіття. Тобто, різноманіття рівнів та форм отримання освіти ( поява ступенів «бакалавр», «спеціаліст», «магістр», поліпрофесійної та моно- професійної освіти і т.д.).

Взагалі ж в освіті термін " диверсифікація " виник наприкінці 60 -х - початку 70 -х років у Західній Європі, коли постало питання про структурну перебудову освітніх систем і передбачав різнобічний розвиток, розширення видів наданих послуг, придбання нових видів діяльності. Наразі існує сукупність принципів диверсифікації :

- Принцип відповідності - задоволення потреби у випускниках, здатних вирішувати комплексні завдання сучасного виробництва ;

- Принцип якісної освіти - необхідність підвищення якості загальноосвітньої та професійної підготовки в освітніх установах і рівня вимог до кваліфікації професійних кадрів;

- Принцип особистісної спрямованості - задоволення потреби особистості в різноманітті освітніх послуг;

- Принцип свободи вибору - розширення свобод освітніх установ у наданні освітніх послуг.

Реалізація принципів диверсифікації забезпечує розвиток педагогічної системи базової загальної освіти та освітніх установ , що сприяє входженню України в світовий простір , за умови інтеграції з іншими принципами розвитку сучасної системи :

- Стрімкий розвиток освіти як умови майбутнього сталого розвитку країни , економіки та соціальної сфери;

- Гуманізація освіти як процесу і результату його переорієнтації на особистість з метою її соціального захисту в ринкових умовах;

- Демократизації освіти як засобу демократизації всього суспільства ;

- Інформатизації освітньої системи ;

- Безперервності професійної освіти, що вирішує два основні завдання : створення кадрових ресурсів та їх модернізацію;

- Інтеграції науки та освіти.

Таким чином , загальними ознаками диверсифікації є новизна і розширення діяльності за рахунок цієї новизни. Така діяльність не повинна мати аналога в попередньому досвіді. Поняття " новизна " пов'язане з поняттям " інновація " , але не всяка інновація є диверсифікацією . Диверсифікація, в першу чергу, - це реакція на зовнішні умови , тобто - не має аналога в попередньому досвіді.

Найсуттєвішими ознаками диверсифікації в освіті є:

- Міжпредметні : 1 ) міжпредметні зв'язки ; 2 ) міжпредметні інтеграція - тобто взаємодія знань , результатом якого є отримання нового знання і в даному аспекті мова вже може йти про поняття " міжпредметний іспит " ;

- Варіативність - різноманіття існуючого (школа, ліцей , гімназія , так як на випуску все одно існує Держстандарт знань випускників ) ;

- Багаторівневість - бакалаврат / магістрат , або коледж - ВНЗ ;

Методологічними засадами диверсифікованої педагогічної системи постають:

1. Системний підхід до організації професійного навчання на основі перебудови змісту і оптимізації методів навчання з урахуванням процесів наступності та інтеграції .

2. Цілісність професійної підготовки, яка досягається за допомогою взаємозв'язків її основних компонентів на основі принципу інтеграції з іншими принципами навчання і виховання , мотивації навчання.

3 . Самостійність особистості у виборі і побудові навчання у відповідності зі своїми можливостями і здібностями , потребами ринку праці .

4. Перебудова компонентів системи (цілей і завдань , змісту, засобів і методів навчання , діяльність педагогів , учнів і студентів) на основі програмно- цільового підходу з урахуванням майбутньої професійної діяльності випускника .

5. Орієнтація на безперервний цілісний розвиток учнів як активних суб'єктів освіти і соціальної дії .

Зважаючи на вищезазначене, основна сутнісна характеристика диверсифікації - її розвиток.

Одна із ознак диверсифікації, а саме - різнобічний розвиток, досить очевидна та в тій або іншій мірі входить до складу будь-якого визначення диверсифікації, однак виокремлення таких найважливіших атрибутів диверсифікації, як об'єкт , мета , засоби і результат , становить самостійну задачу.

В освіті термін « диверсифікація » мав на увазі різноманітність , різнобічний розвиток , розширення видів наданих послуг, придбання нових видів діяльності , не властивих йому раніше .

Завдяки диверсифікації з'явилася можливість орієнтувати вищу школу на «підтримку істотних відмінностей у програмах і функціях вищих навчальних закладів відповідно з різноманітними соціально - культурними та соціально-економічними запитами »[1].

Якість прогресивності сприймається як закономірний наслідок історично конкретного процесу розвитку виробничої та соціальної сфер життєдіяльності суспільства в умовах становлення ринкової економіки . Отже, щоб протистояти кризовим явищам , які в ситуації, що склалася насуваються як мінімум з двох сторін - власне освітньої сфери та економічної , вузи звертаються до проблем реалізації прогресивного розвитку .

Диверсифікація вищої професійної освіти являє собою багатовимірне та складне соціально-педагогічне явище, що характеризує сучасний період розвитку освіти, її кризу і зміну освітньої парадигми . Диверсифікація як соціальне явище поєднує в собі : а) процес структурної перебудови , розвитку і трансформації типів закладів вищої освіти; б) принцип структурування освіти і сучасної освітньої політики; в) тенденцію розвитку всіх видів освіти в Україні , зміни інституційних структур , рівнів навчання , різнобічного розвитку багатьох видів освітніх програм , систем , форм навчання , курсів підготовки , номенклатури , характеру і змісту освітніх послуг та систем їх реалізації; г) напрям реформування і подолання кризи освіти , вдосконалення вищої освіти , вирішення сформованих протиріч між проголошеної свободою особистості у виборі освітньої траєкторії і реальними умовами для придбання цієї волі; д ) шлях до подолання нерозвиненості , слабкої диференціації і надлишкової централізації .

Крім того, сама диверсифікація проявляється на федеральному, галузевому, регіональному та локальному рівнях. Основними параметрами прояви диверсифікації в системі вищої професійної освіти є: тип вищого навчального закладу , організаційно - правова форма та форма власності ВУЗу , напрямки та спеціальності підготовки кадрів .

Диверсифікація за типами вищих навчальних закладів проявляється в перетворенні і трансформації вузів , що зумовлено їх переходом до соціально більш значимого типу навчального закладу ( наприклад - академія , університет).

Проте, вона характеризується значним зростанням кількості недержавних вузів. Спостерігається стрімке збільшення ВУЗів фінансово-економічного, юридичного профілю, хоча помірний приріст гуманітарних ВУЗів.

Інструментом, що дозволяє вищим навчальним закладам формувати оптимальну стратегію підготовки кадрів , є моніторинг . Технологія моніторингу кадрів в соціально- культурній сфері передбачає вибір об'єктів спостереження , визначення системи показників для кожного об'єкта , виявлення джерел, що містять необхідну інформацію , вибір засобів і методів збору даних , подання результатів стеження у вигляді бази даних.

Вищезазначене дозволяє говорити про те, що в даний час закінчується перший етап глобальної диверсифікації системи вищої освіти ( як вітчизняної , так і світової ) і починається другий етап диверсифікації . Якщо перший етап був пов'язаний з чисельним приростом навчальних закладів та кількості студентів , то наступний етап виходить з рішення проблем змістовного характеру . Вже починається етап диверсифікації системи вищої освіти пов'язаний перетвореннями, що відбуваються в науці.

Наш світ швидко змінюється, а разом з тим змінюється і ряд соціальних процесів у ньому: він поступово втягується в епоху нової науки. Адже наразі наука іде на рівні прогресу людства.

Тим не менше, беззаперечним є і те, що в глобалізованому світі в суспільстві споживання знання перетворюються в товар, причому « товар, котрий приноситиме значний прибуток при відповідних капіталовкладеннях». В такому суспільстві спостерігається наявність споживацької поведінки – консюмеризму, в освітніх установах поступово з'являються нові посади, а саме: вчені – дослідники, вчені – консультанти, вчені – експерти і т.д. Все це сприяє появі диверсифікації в освітньому руслі та говорить про її позитивну тенденцію до руху в руслі покращання та соціального благополуччя.

Тож, диверсифікація постає невід'ємним процесом освітньої системи в цілому, чинить значний вплив на освітні інститути та здійснює її структурну перебудову.

Політичні відносини і політичне життя суспільства. Стадії соціально-політичної еволюції людства.

Конкретним проявом політики і влади в суспільстві є пол-ітичні відносини та політичне життя. Політичні відносини є різновидом суспільних відносин, але вони визначаються спе-цифічними особливостями. По-перше, вони виникають між великими соціальними спільностями (державами, націями, партіями) з приводу політичної влади. По-друге, вони вислов-люють інтереси і потреби соціальних груп. По-третє, політичні відносини проявляються у боротьбі за владу. По-четверте, вони не статичні, а є проявом об’єктивного і суб’єктивного, стихій-ного і свідомого в політиці.

Політичні відносини – це зв’язки та взаємодії між членами суспільства стосовно загальних та обов’язкових для всіх інте-ресів, що реалізуються через державну владу. Політичні відно-сини охоплюють головні питання суспільного життя: хто воло-дарює та управляє в суспільстві, в чиїх інтересах здійснюється влада, як взагалі здійснюється влада та управління.

Політичні відносини складаються між суб’єктами різних рівнів і підсистем політичного життя. Вони можуть бути відно-синами на макрорівні (загальнодержавні, загальнопартійні), a також на регіональному та місцевому рівнях. За методами здійснення вони можуть бути насильницькі або не насиль-ницькі. За характером здійснення політичні відносини бувають конфронтаційні, консенсусні, компромісні, елітарні, авторитарні, демократичні тощо. Межі та форми політичних відносин зада-ються політичними традиціями і культурою, політико-держав-ними інститутами, а також політико-правовими нормами й нормативною системою певного суспільства. До основних форм політичних відносин належать:

♦          політична позиція - стійка сукупність взаємодій і взаємоз-в’язків політичних суб’єктів, що формує спосіб їхньої спільної діяльності;

♦          політичний компроміс - знаходження згоди на основі взаємних поступок між представниками різних, проти-лежних інтересів, думок, поглядів;

♦          політичний конфлікт - крайнє загострення суперечностей сторін, пов’язане з протиставленням політичних інтересів, цілей і цінностей;

♦          політична консолідація - об’єднання суб’єктів політики з метою досягнення загальних цілей на основі спільних принципів взаємовідносин;

♦          політична боротьба - форма політичних відносин між суб’єктами політики, спрямована на досягнення міцних позицій у системі володарювання, впливу на владу шля-хом реалізації своєї політичної волі.

В основі політичних відносин знаходяться політичні інте-реси. Політика є сферою людської життєдіяльності, де проявля-ються відмінності соціальних інтересів, де ці інтереси стикають-ся, протиставляються й узгоджуються. Кожна людина має свої інтереси й потреби, у задоволенні яких і полягає сенс людсько-го життя. За своєю природою політичні інтереси являють со-бою концентрований вираз соціально-економічних інтересів.

Конкретний зміст політичних інтересів завжди усвідомле-ний. Він виражає потреби соціальних груп у визначеній політиці та політичних структурах як інструментах її реалізації. Політичні інтереси характеризують сталу орієнтацію та визначений на-прям поведінки соціальних груп у сфері політичних відносин. Наприклад, орієнтацію на підтримку державного курсу в галузі внутрішньої та зовнішньої політики або, навпаки, на рішучу непідтримку діяльності уряду, бойкот його рішень тощо.

Політичні інтереси завжди загальні. В своїй основі вони характеризують однакове положення визначених соціальних груп (а не окремих індивідів) у політичному житті, фіксують єдине прагнення людей до того, що ними визнається як благо. Безумовно, загальний політичний інтерес не існує поза групо-вого чи індивідуального інтересів. Він складає джерело моти-вації кожної політичної позиції та її активності. Сенс політич-ної діяльності полягає в узагальненні, узгодженні різноманітних інтересів і прийнятті тих політичних рішень, які були б загаль-ноприйнятими у суспільстві. Проте, в існуючих у тій чи іншій країні політичних відносинах відбиваються тільки інтереси пев-них соціальних груп, а не інтереси всього народу.

Таким чином, характер політичних відносин відображає до-мінуючі складові функціонування політичної влади, як то: бо-ротьба політичних інтересів і партій, бажання цих сторін до сус-пільної злагоди й вирішення загальних проблем, громадянська війна чи громадянський мир, постійне очікування соціального вибуху в будь-якій формі або стабільність і почуття безпеки. Все це є важливими показниками політичного життя суспільства.

Термін «політичне життя» був введений у політичну на-уку американським вченим Д. Лєйном у середині 50-х років ХХ століття. Він дозволяє розглянути політику в єдності інституціонального та поведінкового підходів, що виражаєть-ся в таких ознаках:

♦ політика може виступати або як сфера і результат взає-модії соціальних і політичних інститутів, або як дії суб’єктів політичних відносин;

♦          політичне життя є сфера дії публічного інтересу й управ-ління, а її головним інструментом виступають влада, ав-торитет, примус;

♦          активний діяльний характер політики дозволяє людям з її допомогою впливати на різні сторони життя: економі-ку, політику, науку, культуру, мораль;

♦          у політичне життя залучені великі маси народу, від яких залежить результативність політичних подій;

♦          центр політичного життя - це різноманітні взаємозв’яз-ки між особистістю та державою.

Виникнення політичного життя пов’язане з виникненням у суспільстві різних груп інтересів. Політичне життя - частина суспільного життя з конкретною свідомою, цілеспрямованою політичною діяльністю людей. Як витвір економічного, соціаль-ного життя суспільства, політичне життя концентрує, інтегрує в собі всі суспільно значимі потреби та інтереси і виступає своє-рідним завершенням суспільного життя. Воно завжди виступає в конкретних історичних формах, зумовлених матеріальними і соціокультурними факторами. Політичне життя включає всіх соціальних суб’єктів з їх потребами та інтересами, їх відношен-ня і діяльність, політичні інститути, норми, свідомість і культу-ру, політичну владу та інші компоненти.

Політичне життя суспільства - це процес і результат діяль-ності її соціальних суб’єктів і політичних інститутів. Від інших сфер суспільного життя політичне життя відрізняється тим, що воно прямо або побічно пов’язане з політичною владою, вияв-ляється у політичних зв’язках і відносинах, які дуже різно-манітні: від політичного співробітництва, політичної консолі-дації, політичного компромісу до політичного конфлікту, політичної напруги, політичної боротьби.

На політичне життя впливає багато факторів. По-перше, це природне середовище (територія, ресурси, клімат тощо). По-дру-ге, це економічні відносини, що панують у суспільстві. По-третє, розвиток техніки, та швидкість розповсюдження інформації, інду-стріальний, постіндустріальний статус країни тощо. По-четверте, це характер етнонаціональних відносин. По-п’яте, релігія. По-шосте, ідеологія як засіб впливу на людей, управління ними. По-сьоме, засоби масової інформації, які поставляють інформацію та інтерпретують суспільну думку. По-восьме, політична психоло-гія суспільства, що проявляється в настроях людей, темпераменті народу, його ментальності, характері лідерства тощо.

Політична думка сучасного суспільства - результат тривалого розвитку та взаємодії ряду ідейно-теоретичних традицій.

Мислителі різних країн протягом всієї історії людської цивілізації замислювалися над проблемою політичного життя суспільства, прагнули з'ясувати сутність та природу держави, намагались відповісти на одне з "вічних" питань - яким має бути найкращий державний устрій? Вони створювали політичні теорії, грунтуючись на історичному досвіді народів, які прямо або опосередковано впливали на політичні процеси.

Не так багато на землі слів з такою довгою та багатогранною історією, як у грецького слова polіtіke - мистецтво управління державою.

Споконвіку люди прагнули розшифрувати суть політичного процесу і особливо механіку влади, виявити закономірності, яким вони підлягають.

Перед нами досить важке завдання. За короткий час розглянути практично усе розмаїття політичної думки людства. Для того, щоб це завдання виконати, розглянемо у лекції такі запитання :

1. Політична думка у класових суспільствах Давнього світу.

2. Політична думка періоду Середньовіччя.

3. Розвиток соціально-політичної думки у період Відродження.

4. Політичні ідеї Нового часу (ХІХ - поч. ХХ ст.).

5. Становлення політичних ідей у Київській Русі у ІX - XІІ ст. та їх подальший розвиток на етапі формування українського народу (ХVІ - ХVІІ ст.).

6. Основні напрямки та тенденції розвитку суспільно-політичних поглядів в Україні у ХІХ - поч. ХХ ст.

7.Основні національні школи та напрямки сучасної політології.

1 Політична думка у класових суспільствах давнього світу

Політична думка давнини пов'язана з долями стародавніх народів Єгипту, Вавилону, Індії, Китаю, Персії, Греції, Риму. Оскільки усі політичні теорії відображають реальні політичні відносини суспільства, то й з'явитись вони могли лише з появою політичного життя суспільства та держави.

Сучасна політологія виділяє 5 основних політологічних концепцій, які виробило людство за всю історію свого існування, або точніше, в рамках яких розвивалася політична думка:

·міфологічна;

·філософсько-етична;

·релігійна;

·громадянська;

·соціальна.

Кожній з цих концепцій відповідає свій часовий відрізок та свій етап у розвитку людського суспільства.

Творці та носії міфологічної концепції політики - народи Давнього Єгипту, Вавилону, Індії, Персії. У ІІІ-ІІ тис. до н. е. у дельтах великих рік (Нилу, Тигру, Євфрату, Інду, Хуанхе) виникають могутні держави - Єгипет, Шумер, Аккад, Вавилон, Ассірія, давньоруські і давньокитайські держави.

Необхідність постійної організації складного іригаційного господарства зумовила розвиток цих суспільств шляхом твердої державної централізації, що призвело до створення політичних структур деспотичного типу. Ці структури мали основні особливості:

·адміністративно-командне управління суспільством через міцний бюрократичний апарат;

·поглинення державою власності та господарчих функцій низових одиниць;

·централізований перерозподіл державою ресурсів.

Соціально-політичні уявлення давньосхідних суспільств носять переважно релігійно-міфологічний характер, який підкреслює божественне виникнення існуючих відносин влади та порядку.

Міфологічна традиція схвалює існуючий порядок і є «теоретичним виправданням його необхідності». Наприклад, у Давньому Єгипті рабовласна ідеологія знайшла свій вираз у таких творах як «Повчання гераклієпольського царя своєму сину» де стверджується необхідність укріплення державної влади шляхом проведення політики, що поєднує суворість до одних і прихильність до інших. Ті, що не підкоряються верховній владі гідні фізичної розправи.

Політичні ідеї Давнього Вавилону яскраво передані у законах царя Хаммурапі (XVІІІ cт. до н.е.). Укріплення влади рабовласників і охорона інтересів службових людей - головна з них.

Політична думка Давньої Індії носила відображення релігійно-політичної ідеології буддизму та брахматизму. Послідовники буддизму вважали, що світом править не бог, а природний закон і людські справи залежать від власних зусиль людей. Буддизм заснований на визнанні морально-духовної рівності людей. Саме тому до політичної думки Давньої Індії характерне сполучення ідеї твердої державної системи з релігійно-моральним індивідуалізмом.

Саме у Давній Індії вдалося детально розробити концепцію людських обов'язків і практично не залишити місце для прав.

Певний відхід від ранніх міфологічних уявлень в бік раціональних відбувся у Давній Персії і пов'язано це з ім'ям Заратустри. Згідно з його вченням у світі іде боротьба добра і лиха і в кінцевому підсумку переможе добро . Держава повинна бути земним втіленням небесного царства, а монарх повинен захищати підданих від лиха, боротися проти зла у державі. Кастовий розподіл суспільства грунтується на вільному виборі кожним того чи іншого виду занять.

Власне політичні теорії агродеспотичних держав, які носили новий раціоналістичний характер, були створені тільки у рамках китайської суспільної думки. Давньокитайським філософам вдалося знайти основний нервовий вузол існування азіатського деспотизму - поділення суспільства на тих, хто робить і хто керує.

Головним питанням для китайських філософів була проблема ефективного управління суспільством. Вони запропонували декілька варіантів рішення цього питання: два головних (Конфуціанство та Легізм ) і два побічних (Моізм та Даосизм).

Конфуціанське рішення проблеми складається у розробці патріархально-патерналістської версії деспотичної держави.

Конфуцій (Кун Фу-цзи (551 - 479 рр. до н.е.) вважав, що найвищої ефективності управління державою можна досягти лише на принципах патріархально-кланової форми підлеглості - по старшинству в родині.

Держава у Конфуція - це одна велика родина, де влада імператора - влада батька, а відносини правителів і підданих - родинні відносини.

Конфуцій пропонує будувати відносини у середині держави на засадах принципів доброчинності, які заточені у системі «правил поведінки» - норм та ритуалів ''Лі''.

Політична концепція Конфуція включає до свого складу такі ідеї :

·суворий ієрархічний розподіл обов'язків між членами суспільства, в сім'ї, в державі за принципом "правитель повинен бути правителем, підданий - підданим";

·культ предків, мудрості, знання ;

·досягнення людьми рівня "благородного мужа", який є добрим і справедливим до народу, шанобливим до старших і вищих;

·правління мерітократії (гідних , талановитих);

·встановлення ідеальних відносин в сім'ї та державі відповідно принципу "чого не бажаєш собі, того не робиш іншим".

Конфуціанство ( а з VІ ст. н.е. - неоконфуціанство ) було не тільки панівною ідеологією у Китаї, але й отримало розповсюдження в Японії, Кореї, В'єтнамі та інших країнах.

Зовсім інше вирішення проблеми найкращого адміністрування запропонувала доктрина легізму, яка найбільш послідовно викладена Шан Яном (400 - 338 рр. до н.е.). Він поставив під сумнів практичну ефективність конфуціанських закликів до управління на засаді доброчесності і запропонував альтернативний варіант управління на засаді твердої системи адміністративних наказів - законів ''Фа''.

Шан Ян вважав, що основний фактор, що підриває засади суспільства - це торгівці та ремісники, котрі знаходяться поза системою безпосереднього бюрократичного контролю і збагачують себе, а не державу. Він враховував, що це шлях до сильного народу і слабкої держави, а деспотизм може існувати тривало тільки при зворотному співвідношенні - «слабкий народ» - «сильна держава».

Слабким народом може бути лише контрольований народ, він повинен бути постійно заляканим та дисциплінованим. Основні методи побудови деспотичної держави - матеріальне стимулювання приватних власників, метод «рівняння майна» тобто заохочення бідних до набуття власності, а багатих - до добровільної віддачі частини майна бідним; метод нагород та покарань тощо.

Але реалізація ідей легізму призвела до краху династії Цинь у кінці ІV ст. до н. е. Конфуціанство, а не легізм стало офіціальною ідеологією китайської імперії.

Окрім конфуціанства та легізму , у політичній думці Китаю треба виділити ще два варіанти рішення проблеми стабілізації політичних структур.

1-й - порівняльні ідеї моізму, висунуті Мо-цзи (479 - 400 рр. до н.е.). Їх сутність - у ''казарменій'' мінімізації споживання. Мо-цзи належить здогадка про договірне походження держави.

2-й - даосизм (від кит. дао - шлях) - суть якого у відмові від штучних форм співжиття та поверненні до природної простоти та примітивізму. Держава повинна бути маленькою державою - селищем, а народ - неписьменним, що дозволить зробити головними методами державного управління "мудрість простоти", засновану не на знаннях, а на інтуїції.

Основним підсумком китайської політичної думки була розробка унікальних методів бюрократичного управління суспільством.

В районі периферійного Середземномор'я виник античний варіант політичного розвитку. Його епіцентром стала Антична Греція. Концепція політики, запропонована античними філософами набула назву «філософсько-етична».

Еллада дала людству багату духовну спадщину, пронизану духом гуманізму, розумної організації суспільного буття. Ця розумна організація була втілена у давньогрецьких полісах.

Мислителі стародавньої Греції та стародавнього Риму трактували державу філософськи: держава - найбільше втілення розуму. А розум для філософів того часу - не засіб, а мета у самому собі. Мислителі цього періоду намагались створити модель держави, що уособлює розум.

Найвищого розвитку політична думка античності досягла у вченнях давньогрецьких філософів Платона та Аристотеля.

Платон (427-347 рр. до. н.е.) піддавав різкій критиці суспільний та державний устрій свого часу. Він пропонував збудувати таку державу, в якій пануватимуть мудрість та справедливість. Головними політологічними творами Платона є трактати «Держава», «Закони», «Політик» та «Крітій».

Платон був ідеологом афінської рабовласницької аристократії, що видно з його проекту ідеального суспільного устрою, який він розробив у трактаті "Держава". Згідно цього проекту, вільні громадяни повинні бути розподілені на правителів-філософів, стражів-воїнів та ремісників-виробників.

Платон одним з перших звертається до характеристики політичних форм правління державою. Він вважав недосконалими формами тімократію (владу честолюбців), олігархію (владу небагатьох), демократію (владу народу), називаючи останню головним лихом політики. Для Платона демократія - це влада посередності, яка неминуче призведе до тиранії більшості. Крім того, Платон попереджав, що демократії, звичайно, короткочасні і натовп дуже швидко поступається владою на користь тирану.

Платон вважав правильним типом держави - монархію, а найкращим державним устроєм - державу розуму, в якій поєднане все найкраще від олігархії і демократії, на чолі якої стоїть еліта, аристократія, філософи. Головний принцип громадянського життя - справедливість . Вона полягає в тому, що кожен громадянин займається тією справою, яка найбільш відповідає його натурі. Громадяни підкоряють свої індивідуальні інтереси суспільним. В суспільстві немає багатих та бідних. Мета ідеальної держави - забезпечення таких умов життя, в яких більшість громадян діє за принципами високої моральності. А найбільшою моральністю та мудрістю володіють філософи-правителі.

У філософії Платона знаходяться витоки сучасного тоталітаризму. У підданих нема нічого свого - усе загальне. Але і найвищий стан ніякими привілеями не користується. Сучасна політологія розцінює платонівський проект держави як утопію. Платон тричі намагався реалізувати свій проект на практиці, але все більше переконувався у тому, що філософа - правителя знайти неможливо. Подальший розвиток політична думка античності набуває у творах учня Платона - Аристотеля (384 - 322 рр. до н.е.), погляди якого висловлювали інтереси середнього прошарку класу рабовласників.

Як і у Платона, у Аристотеля мають місце тоталітарні тенденції. У його розумінні людина - частка держави, а особисті інтереси повинні підлягати державним. На відміну від Платона Аристотель вважав, що приватна власність - це необхідна умова існування суспільства як і сім'я. Аристотель критикував вчення Платона про досконалу державу. Він вважав, що треба шукати не "абсолютно найкращу державу", а такий політичний устрій, який можуть мати більшість існуючих держав.

Аристотель називав громадян вільними людьми, але свободу розумів лише як протилежність рабству. Громадяни займаються тільки військовими, законорадними та судовими справами. Аристотелеві належить оцінка раба, як інструменту, який має душу. Сільськогосподарське та промислове виробництво - це доля рабів. Аристотель вважав нерівність - причиною обурення та переворотів, але пов'язував скасування рабовласництва тільки з розвитком техніки. Форми державного устрою Аристотель розподіляє по кількості правителів та межі правління на "вірні" та " невірні". Вірний - це такий державний лад, при якому переслідується загальне благо незалежно від того, править один, небагато, або багато людей. До таких він відносив монархію, аристократію, політію (поєднання олігархії та демократії).

Невірний - це такий державний лад, при якому переслідуються приватні цілі правителів. До таких він відносив тиранію, олігархію та демократію. На думку Аристотеля невірні форми розвиваються із вірних, коли мета загального блага замінюється приватними цілями одного, небагатьох або багатьох правителів. Він визначав два можливих типи ідеального державного устрою - аристократію і політію. При цьому для більшості полісів саме політія, бо вона забезпечує найбільшу стабільність суспільства, бо в ньому володарюють середні верстви, а не багаті або бідні. Середні верстви забезпечують рівновагу сил в політичному житті. Політичний ідеал Аристотеля орієнтувався не на минуле, а на сучасність і майбутнє. Створений ним категоріальний апарат, в тому числі і в політології, в значній мірі зберіг свою цінність і в наш час.

На зміну цьому періоду прийшов період розвитку Християнства. Воно успішно перетворювало витончені ідеали філософів у легко засвоювані догмати релігії. Результатом такого перетворювання в політиці стала релігійна концепція політики.