4. Схемі клінічного дослідження та її діагностичне значення.

Спеціаліст ветеринарної медицини при постановці діагнозу повинен провести ретельне клінічне обстеження тварини. Кожний діагностичний прийом від найпростішого до найскладнішого засвоюється завдяки багаторазовому повторенню. Особливо необхідним при клінічному дослідженні є дотримання певної схеми, що дає можливість виявити найменші, на перший погляд, дрібниці, важливі для постановки діагнозу.

Клінічне дослідження тварин проводять за такою схемою:

1. Реєстрація тварини (Registratio) –відмічається дата народження, адреса господаря або власника тварини. Опис тварини – вид, стать, кличка або інв..№, бирка, тавро і т.п. Час надходження тварини в клініку. Попередній діагноз (якщо такий ставили).

2. Анамнез (Anamnesis)

А. anamnesis vitae – відомості про тварину до початку захворювання: звідки і коли була привезена в дім хазяїна, продуктивність, утримання, моціон, тип приміщення і т.п.

Б. anamnesis morbi – відомості про хвору тварину: коли захворіла, які ознаки, умови при яких захворіла, наявність у господарстві в даний момент інших хвороб, хто і як лікував (якщо лікували), результати лаб.досл. (якщо проводили).

3. Стан тварини в момент надходження (Status presens) – містить дані об’єктивного дослідження тварини, які заносять в історію хвороби в певній послідовності. (габітус – положення тіла, вгодованість, будова тіла, конституція, темперамент, норов; Т, пульс, дихання; стан слизових обол., шкірних покривів, шкіри та підшкірної клітковини, лімфатичних вузлів та судин).

4. Дослідження окремих органів та систем (сист. орг. кровообігу, сист. орг. дихання, травлення, ССС, нервова, сичова та ін..)

5. Перебіг і лікування хвороби (Decursus morbi et therapia)

Епікриз (Epicrisis) – оформлюється після закінчення спостережень, де дається короткий або більш детальний аналіз описаного випадку захворювання. В епікризі відмічають:

А) причини, що викликали й спричинили виникнення даного затвор.;

Б) обґрунтов. діагноз затвор., особливості клінічного прояву, ускладнення та ін..;

В) дають обґрунтування та оцінку результатам лікування;

Г) обґрунтовують наслідок хвороби (одужання, вимушений забій, загибель).

В кінці ставлять підпис лікаря та дату оформлення ординаторської історії хвороби.

5. Дослідження шкіри та волосяного покриву та їх діагностичне значення.

Шерстний (волосяний) покрив, щетина, пух у здорових тварин при правильному догляді та годівлі рівномірно й густо вкривають шкіру, щільно прилягають до неї, блискучі, добре утримуються у шкірі. У теплу пору року волосся коротке, у зимовий період - довге. У здорових тварин весною і восени відбувається зміна волосся, а в птахів - пера (линька). Весною зимове волосся замінюється коротшим - літнім. Линька, як правило, починається з крупа, потім поширюється на поперек, грудну клітку і в останню чергу - на черево та кінцівки. Триває линька у тварин, особливо в коней, при доброму стані здоров'я недовго (15—20 днів). У грубововних овець весь пух і частина вовни випадають, а в овець культурних порід зміна вовни відбувається протягом усього року. Щетина у свиней також випадає в різні періоди року. У птиці наприкінці літа та восени (протягом 4- 6 тижнів) повністю змінюється перо, весною воно змінюється частково.

Пізня линька спостерігається після перехворювання тварини інфекційними хворобами (наприклад, ящуром), при хворобах із хронічним перебігом та патології серця. У таких тварин навіть улітку місцями зберігається довге зимове волосся. Пізньої осені, навпаки, затримується поява довгого пухнастого зимового волосся, що пов'язане як із порушенням годівлі тварин, так і з хворобами.

Крім фізіологічного процесу (линьки), випадання волосся і пера може бути зумовлене різними хворобами, зокрема порушенням обміну речовин (недостатністю йоду, кобальту, міді, протеїну, каротину та ін.), деякими інфекційними та паразитарними хворобами. Відсутність волосся називають алопецісю (лисиною), а локальну відсутність пера у птиці - аптеріозом. Обмежені, або місцеві алопеції часто спостерігаються при дерматиті, мікотичних (стригучий лишай) і паразитарних (псороптоз, саркоптоз) хворобах. Великі алопеції виникають при виснаженні, гастроентериті, отруєнні тварин свинцем, йодом або селеном, при хворобах обміну речовин (мікроелементозах, гіповітамінозах), ендокринних хворобах (гіпотиреозі, синдромі Кушинга). Типовим для гіпотиреозу в собак є облисіння дорсальної поверхні хвоста - "щурячий хвіст". Зрідка зустрічаються природжені алопеції, які пов'язують із нестачею йоду. В окремих тварин, особливо норок, волосся ламається, і тому вони здаються постриженими, звідки походить народна назва їх - стригуни

Після дослідження волосяного покриву визначають фізіологічні показники шкіри - колір, еластичність, вологість, запах і температуру.

Колір шкіри залежить від наявності в ній пігменту і кровонаповнення її судин. У більшості тварин шкіра пігментована й тому має темно-грифельний колір. Перевіряти її колір у них можна на непігментованих ділянках: носовому дзеркальці, вимені, дійках, навколо природних отворів. У білих свиней, овець, кіз, собак і котів шкіра не має пігменту і забарвлена в блідо-рожевий колір. У птахів гребінь і сережки забарвлені в червоний колір. У собак при синдромі Кушинга шкіра гіперпігментована, нібито "посипана чорним перцем", оскільки відмерлі волосяні фолікули заповнені кератином і детритом.

При захворюваннях виявляють такі зміни кольору шкіри: блідість (проявляється білим, сіро-білим або жовтуватобілим забарвленням її, а у птахів - блідо-рожевим кольором гребеня і борідок. Анемічність шкіри пов'язана зі зменшенням у крові кількості еритроцитів і вмісту гемоглобіну, недостатнім кровопостачанням шкірних судин або спазмом їх. Блідість настає при значних втратах крові), почервоніння (Гіперемічне почервоніння спостерігається при збиранні великої кількості крові в розширених шкірних капілярах і часто буває розлитим. Геморагічне почервоніння з'являється при хворобах, які супроводжуються геморагічним діатезом, тобто внаслідок крововиливів у шкіру або підшкірну клітковину. Геморагічні почервоніння, на відміну від гіперемічних, здебільшого обмежені й мають вигляд цяток, плям або смужок. При гіперемії червоне забарвлення шкіри під тиском пальця зникає, а при наявності геморагій не проходить.), посиніння (є ознакою тяжких порушень серцевої діяльності (пороки серця, хвороби міокарда, перикардит), запалення (пневмонії) і набряку легень, альвеолярної емфіземи їх, ексудативного плевриту, тиску на легені збільшених органів черевної порожнини, особливо при гострій тимпанії рубця, гострому розширенні шлунка та метеоризмі кишечнику. Інтенсивність синюшного забарвлення буває від слабкого відтінку до червоно-синього. Найбільше синюшність помітна на носовому дзеркальці у великої рогатої худоби, вухах, п'ятачку, губах і нижній частині черева у свиней; на сережках і гребені у птиці, особливо лри псевдочумі, коли вони стають синьо-червоними. Крім загального, ціаноз шкіри може бути місцевим, коли він зумовлений місцевим порушенням кровообігу.), жовтяничність (шкіра стає при захворюваннях будь-якої етіології, які супроводяться ураженням печінки і порушенням її білірубіносинтезувальної та білірубіновидільної функцій. У сироватці крові збільшується кількість білірубіну - внаслідок посиленого гемолізу еритроцитів, порушень його перетворення через ураження гепатоцитів чи виділення із жовчю при механічних перепонах), меланоз (вогнищеве або дифузне відкладання в органах і тканинах пігменту меланіну. Фізіологічний меланоз характерний для певних органів (сітківка, райдужна оболонка) і порід худоби (чорно-ряба). Патологічний меланоз є наслідком порушення меланогенезу, який проявляється підвищеним утворенням меланіну та накопиченням його у незвичних місцях.).

Еластичність (тургор) шкіри залежить від умісту в ній крові та лімфи і ступеня розвитку підшкірної клітковини. Визначають її збиранням шкіри у складку на ділянках тіла з розвиненою шкірною клітковиною: у великої рогатої худоби - у середній третині шиї, уздовж шиї, у коней - у тому ж місці, але шкіру в складку збирають упоперек шиї, у свиней - на шиї і грудній клітці, в овець - на спині. У здорових тварин шкіра еластична: зібрана у складки, вона швидко (за 1-2 с) розправляється і набуває попереднього вигляду.

Зниження еластичності шкіри спостерігається при патології обміну речовин, зневодненні організму внаслідок профузної діареї (диспепсія, гастроентерит, колібактеріоз, сальмонельоз, рота- і коронавірусний ентерити, паратуберкульоз, вірусний гастроентерит свиней та інші хвороби), при поліурії (синдром Кушинга, цукровий і нецукровий діабет), значних крововтратах, хронічних захворюваннях, які перебігають із вираженим порушенням травлення, коли зникає підшкірна жирова клітковина й зменшується кількість еластичних елементів шкіри. Шкіра на дотик стає сухою, нееластичною, погано збирається у складку і повільно (за 4-20 с) розправляється.

Повна втрата еластичності шкіри настає при хронічних запаленнях її, гіперкератозі, що виникає при стригучому лишаї, хронічній екземі, корості (псороптозі, саркоптозі).

Вологість шкіри залежить від інтенсивності потовиділення та випаровування. У здорових тварин ці два процеси урівноважені, тому шкіра в них еластична. У таких випадках кажуть, що вона помірно волога. При захворюваннях виявляють сухість (ангідроз) і підвищення вологості шкіри (потіння, гіпергідроз).

Запах шкіри є специфічним для кожного виду тварин. У здорових тварин запах шкіри має слабку інтенсивність. Він різко посилюється при незадовільному догляді за шкірою внаслідок розпадання жиропоту, забруднення шкіри фекаліями і сечею. При захворюваннях з'являються запахи, не властиві шкірі: ацетону - при кетозі, сечі - при гострій уремії, що є наслідком недостатності нирок та закупорення уретри сечовими камінцями. Гангренозного (гнильного) запаху шкіра набуває при некробактеріозі (за нинішньою номенклатурою - фузобактеріозі) та гангренозній формі віспи, а при діареях у новонароджених телят (диспепсія, колібактеріоз) вона має нудотний, солодкуватий запах.

Температура шкіри залежить від густоти сітки кровоносних судин, їх кровонаповнення й швидкості кровотоку і неоднакова на різних ділянках тіла.

При патологічному стані може спостерігатися підвищення і зниження температури шкіри або ж нерівномірний її розподіл. Загальне підвищення температури шкіри відбувається при гарячці, тепловому ударі, хворобах, що супроводжуються різким збудженням і неспокоєм, а місцеве - при запальних процесах у тканинах, вкритих шкірою в ділянці їх розміщення. Загальне зниження температури шкіри виявляється при анеміях, зниженні температури тіла, різкому послабленні серцевої діяльності, післяпологовій гіпокальціємії. Місцеве зниження температури шкіри обмежується окремими ділянками шкіри або охоплює значні ділянки при паралічах, застійних набряках (при хворобах серця або нирок), послабленні серцевої діяльності.