41. Пісня як літературний жанр в історичному розвитку.

Пісня – словесно-музичний твір. В античність звільнення від музики. Стає самостійним жанром, компонент обрядів.

Різновиди: елегія, гімн, культова, застольна, про кохання. У Середньовіччі: канцона, рондо, балада. Епічні твори про історичних осіб. У класицизм втрачає популярність, відновлюється в сентименталізм, розквіт в епоху романтизму. Пісні фольклорні, соціальні, побутові. Багато пісень стають народними. Прикладом пісні є сумна пісенька, пісня кохання. Літературна пісня розвивалася паралельно. Словесний текст 3-5 куплетів. Походить з вигуків хору, призначена для виконання, виразна ритмізація. Наявні куплети, повтор, заспів та приспів, виразна ритмізація, підвищений настрій, різні переживання. У ролі носія виступає ліричний герой. Це зумовлює монологічну форму, але й існує діалогічна. Лірична пісня має багатовікову історію: Давня Греція (гімн - хвалебна пісня). На честь Діоніса (дифірамб), Афродіти.

Структура: заклик, возвеличення, сміх, молитовне прохання. Жанр корал. В Україні поширюється як кондак (біблійні поеми) 18-24 строфи, одна кількість складів, перші літери – акровірш. Сьогодні вірш на певне релігійне свято.

42. Ліричні жанри давньогрецької поезії: загальна характеристика.

Давньогрецька лірика виникла як пісня, продовжуючи й розвиваючи традиції народної, фольклорної пісні. Перша назва цих поетичних творів — «melos». У VII ст. до н. е. виникла авторська пісня, лірика (індивідуалістична поезія), що означає «те, що виконується у супроводі ліри» (музичний семиструнний інструмент, який (за міфами) створений богом Гермесом). Давньогрецька лірика була тісно пов’язана з античною музикою, яка нам майже не відома (флейта, ліра).

Лірика давніх греків розподілялася на три жанри: елегія, ямб та меліка. Елегії виконувалися під супровід флейти, а меліка — під звучання ліри. Кожний жанр передбачав особливий віршовий розмір або строфу. Наприклад, елегію потрібно було писати елегійним двовіршем (гекзаметр + пентаметр), ямб — ямбом чи хореєм, меліку — особливими, оригінальними строфами. Різнилися між собою також змісти поезій різних жанрів. Елегії присвячувалися патріотичним закликам, роздумам про життя; ямб мав сатирично-викривальний характер; Сольна меліка використовувалася Для любовних пісень, а хор — Геракла, Що Грає на кіфарі Для виконання гімнів на честь богів та людей. Певні поети мали свої уподобання серед цих жанрів, і їх імена тепер пов’язують саме з ними (наприклад, гімни Піндара).

43. Жанри середньовічної лірики: загальна характеристика.

Канцона — одна з форм середньовічної лірики, що походить від кансони трубадурів Провансу: пісня про лицарську любов, пов'язана з культом дами.

Вишукана будова канцони була строго строфічною, позначалася незрідка наскрізним римуванням, але схема римування була у кожної канцони своя, оригінальна. Остання строфа — торнада — виглядала коротшою, присвячувалася дамі серця. Із Провансу канцона поширилась у Північну Францію та Італію, були спроби її канонізації.

Рондо́ — музична форма, в якій неодноразове (не менше 3-х) проведення головної теми (рефрену) чергуються з відмінними один від одного епізодами. Є найпоширенішою музичною формою з рефреном. Рондо виникло як різновид труверської кансони.

Балада — жанр ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового характеру з драматичним сюжетом. Первісно — танцювально-хорова пісня середньовічної поезії Західної Європи з чіткою строфічною організацією.

44. Сонет в історії світової літератури. Різновиди сонету.

Сонет — ліричний вірш, що складається з чотирнадцяти рядків п’ятистопного або шестистопного ямбу, власне, двох чотиривіршів (катрени) з перехресним римуванням та двох тривіршів (терцети) з усталеною схемою римування.

Припускають, що зародкові початки сонета губляться в поезії провансальських трубадурів, але постав він в Італії. Першими сонетами вважають твори Ф. да Барберіні й А. да Темпо. Остаточної форми йому надав, встановив чисельність рядків і порядок рим Ф. Петрарка (1304 — 1374). Сонет проходить через всю історію європейської та світової літератури, розкриваючись у поезії П. Ронсара у Франції (16 ст.) та В. Шекспіра в Англії (17 ст.).

Зневажений класицизмом, сонет відродився в добу романтизму, став улюбленою формою «парнасців» (Жозе-Маріа де Ередіа, Ш. Леконт де Ліль) та символістів.

Італійський сонет: 2 катрена та 2 терцета.

Англійський сонет: 3 катрена та заключний двовірш.

45. Міжродові утворення: ліричне, епічне й драматичне в жанрі (загальна характеристика).

Міжродові утворення: поема, балада, байка, етюди, проза, мемуари, літературний портрет.

Ліричне начало – емоційність, послаблене начало.

Епічне начало – сюжет, як система подій, оповідач (організатор).

Драматичне начало – діалоги, дія, вчинки, як засоби.

46. Байка як літературний жанр: визначення поняття, історія розвитку, основні ознаки, структура, різновиди.

Байка - це коротке оповідання повчального змісту, на початку, або ж в кінці котрого має бути сформульований висновок чи головна повчальна думка – мораль.

Байка має здавна сформовану (ще від прозових «притч» легендарного давньогрецького байкаря Езопа — 6 ст. до н. е.) структуру, традиційне коло образів, мотивів, сюжетів. Езопівською мовою інколи називають підтекст художнього твору.

Байка — це оповідання, дійовими особами якого, поряд з людьми (точніше — схематичними фігурами людей), виступають тварини, рослини, неживі предмети, котрі уособлюють певні ідеї та людські характери. Розповідь, як правило, супроводжується на початку або в кінці твору прямо сформульованим афористичним моралістичним висновком, що надає оповіданню алегоричного звучання. Комізм і сатира — невід'ємні особливості байки.

Відомими авторами байок є Езоп, Бабрій, Федр, Флавій Авіан, Жан Лафонтен, Іван Крилов. Крім античних джерел, байка зазнала впливу індійської «Панчататри» («П'ять книг», 3 століття до н. е.).

Байці притаманне зображення всього лише однієї події з життя героя і їх нетривалий час дії, всього лише два-три персонажі і розповідний спосіб викладу. В основному, байка буває віршованої форми, але зустрічаються байки іншого виду. У байці обов’язково є повчальна частина, тому побудова цього художнього твору особливе і відрізняється від інших.

47. Особливості жанру поеми, її типологія.

Поема – ліро-епічний твір, у віршованій формі, зображені значні події.

Різновиди: ліро-епічна, лірична, епічна, сатирична, героїчна дидактична, драматична.

На основі давніх героїчних пісень, сказань, епопей, що уславлювали події. Мала епічний характер («Енеїда»). Сьогодні панує ліро-епічна поема (Байронівська). Сюжет поеми чіткий, динамічний, ліричні відступи. В українській літературі («Енеїда», «Катерина», «Сон», «Гайдамаки»).

Драматична поема – середня за обсягом, драматичні та ліричні елементи. Лаконізм, відсутність плану дій.

48. Балада як жанр середньовічної лірики й міжродове утворення. Провідні мотиви.

Балада — жанр ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового характеру з драматичним сюжетом. Первісно — танцювально-хорова пісня середньовічної поезії Західної Європи з чіткою строфічною організацією.

Балада зазнала посутніх змін від початків свого існування (12-13 ст.), коли вживалася як любовна пісня до танцю(вперше ввів Пон Шаптен), поширювалася у Провансі. Невдовзі в Італії, зокрема в доробку Данте Аліґ'єрі, під впливом канцони втратила свій таночний рефрен. У французькій поезії 14 століття балада набула канонічних ознак, мала постійні три строфи, сталу схему римування (аб аб бв бв), обов'язковий рефрен та звертання до певної особи; зазнала розквіту в творчості Ф. Війона (1431–1463).

Балади бувають:

Історичні

Міфологічні

Ліричні

Трагедійні

Розбійницькі

Сімейно-побутові

Головні ознаки народної балади:

жанр фольклору, віршований, ліро-епічний твір;

зосередження уваги на моральних проблемах;

напружений сюжет;

легендність та фантастичність;

драматична, часто несподівана розв'язка;

присутність оповідача;

використання діалогів і повторів;

невеликий обсяг.

Мотиви балад були різні: туга за нареченою, вбитий на війні козак, почуття дівчини, з яких насміялися, зле чарівництво та прокльони свекрухи на адресу молодої невістки, зрада і помста. Українські балади-пісні відображають світобачення і уявлення різних поколінь, їх зв'язок з природою: Персонажі балад представлені символами. Син, якого прокляла матір, стає явором, невістка, яку зненавиділа свекруха, - тополею. Дівчина може перетворитися на пташку, а козацька смерть представляється в інших образах: "в головах ворон кряче, а в ніженьках коник плаче", є образи ясного сокола, сизого голуба, сивої зозулі.

Трапляються у баладах казкові мотиви, дуже поширена гіпербола, що стосується фізичної сили героїв. Однією рукою та тисячу татар поклав, А другою - ще три тисячі.

49. Співвідношення понять художній метод/напрям/стиль/поетика в сучасному літературознавстві.

Провідні вчені сходяться на думці, що художній метод — це загальні принципи відображення дійсності. "Немає твору мистецтва без художнього методу, як немає наукового дослідження без наукового методу". У теоретичних поглядах на художній метод бракує чіткості. Метол ототожнюють з напрямом, течією, стилем. В. Лесин і

О. Пулинець під методом розуміють "сукупність основних принципів художнього відбору жиги них явищ, їх узагальнення, осмислення й ідейно-естетичної оцінки з позицій певного естетичного ідеалу, а також відповідних способів художнього відображення дійсності і втілення її в образах мистецтва". "Одні вчені, — зауважує Ю. Борєв, — визначають його як сукупність художніх прийомів і засобів; другі — як принципи естетичного відношення мистецтва до дійсності; треті — як систему світоглядних спрямовуючих творчості". Розмірковуючи над цими визначеннями,

Ю. Борєв відзначає, що на формування методу впливають усі три фактори: "дійсність в її естетичному багатстві, світогляд в Його історичній та соціальній визначеності й художньо-розумовий матеріал, накопичений у попередні періоди".

Художній метод — одна з наймолодших категорій у літературознавстві.

1) наслідувати дійсність такою, якою вона є; 2) такою, як про неї думають чи говорять; 3) якою повинна бути.

Літературний напрям — не конкретно-історичне втілення художнього методу. Напрям об'єднує митців на основі методу і подібних стильових особливостей.

Художній стиль — це насамперед стиль художньої літератури, який використовується в поетично-художній творчості. Провідним завданням художнього стилю є вплив на людську психіку, почуття, думки через зміст і форму створених авторами поетичних, прозових текстів.

Художній стиль передбачає попередній відбір мовних засобів для створення літературних художніх текстів. У художньому стилі широко використовуються всі мовні засоби, увесь лексичний потенціал мови.

Художній стиль реалізований у формі драми, прози та поезії, які, у свою чергу, розподіляються на відповідні жанри.

Поняття поетики використовується для обслуговування певних локальних потреб розкриття жанру (роман у віршах, притча та інші), цілісної системи творчих засобів письменника, стильових тенденцій або літературних напрямів, зокрема історичних закономірностей їхнього розвитку.

50. Поняття «літературний стиль», стилетвірні чинники, носії стилю. Індивідуальний стиль письменника.

Літературний стиль — сукупність особливостей, які характеризують твори певного часу, літературної течії, напряму, письменника.

Стилетворчими чинниками є напрям, течія, зміст твору, рід, вид, жанр. Кожен напрям, течія мають свої прийоми типізації.

Носії стилю: тема, ідея, проблематика та елементи художнього твору (певні прийоми і засоби: сюжет, єдність, фабула).

Свій стиль має кожен видатний письменник. Посередні і дрібні письменники свого стилю не мають. Індивідуальний стиль письменника залежить від напряму, течії, змісту творів, роду, виду, жанру, особливостей світосприйняття. Досліджуючи стиль письменника, необхідно уважно проаналізувати зміст і форму його творів. Стиль письменника розвивається, удосконалюється, змінюється. Еволюція стилю — це не завжди поступ. Можна вивчати стиль і одного твору.

51. Бароко як літературний напрям. Бароко в історії української культури.

Бароко - напрям у мистецтві XVII—XVIII ст. Він зародився в середині XVI ст. в Італії та Іспанії, згодом поширився на європейські країни.

Термін "бароко" належить класицистам, вони негативно ставляться до мистецтва бароко. Швейцарський дослідник Г. Вeльфлін вважав, що бароко — занепадницька, формалістична течія. Інші вчені характеризували бароко як клерикальний, аристократичний напрям, який стосується невеликої частини художніх пам'яток переважно релігійного характеру (духовні вірші, церковні проповіді). Окремі вчені висловлювали думку, що бароко не характерне для українського мистецтва, воно привнесене ззовні, суперечить демократичним принципам української літератури, зв'язаної з народною творчістю.

Бароко - загальноєвропейське явище. Це синтез мистецтва Відродження і середньовіччя.

Навколишній світ у мистецтві бароко постає у складності, багатогранності виявів, безмежності і мінливості. Він реальний і водночас загадковий. У ньому поряд з реальними людьми діють міфічні істоти. Цей світ — поєднання суперечливих начал, арена боротьби добра і зла, світла і темряви, життя і смерті, Бога і диявола. Митці бароко змальовують життя у найбільш напружених моментах. їх герої беруть активну участь у вирішенні конфліктів, вони складні, багатогранні, пристрасні, емоційні і суперечливі.

Література бароко не обмежувалася змалюванням складності і суперечливості життя, вона створювала праобраз "раю на землі", щоб через красу наблизити людину до Всевишнього.

Для літератури бароко характерна підкреслена метафоричність і символічність. Талант письменника виявлявся у тонкощах тлумачення символів.

52. Класицизм як літературний напрям: передумови появи, особливості розвитку, змісто- й формотворні складові.

Класицизм - заявив про себе в XVI ст. в італійському мистецтві, але найбільшого розквіту досяг у XVII ст. у Франції, яку вважають колискою класицизму. Класицизм як літературний напрям утвердився в епоху абсолютизму, який покінчив з сепаратизмом феодальної знаті, сприяв національному об'єднанню Франції. Але, завоювавши владу, абсолютна монархія використала її для посилення соціального гніту.

Класицизму передувала література бароко, до неї класицизм був в опозиції.

Філософською основою класицизму, як уже відзначалося, став раціоналізм.

Класицисти встановили ієрархію жанрів, розділили їх на "високі" і "низькі". "Високими" вважали трагедію, героїчну поему, оду, дифірамб, "низькими" — комедію, байку, сатиру, епіграму, еклогу, авантюрний роман.

Класицисти високо цінували виховну функцію мистецтва. Мольєр писав, що комедія повинна повчати і розважати.

Твори класицистів відзначалися високим громадянським пафосом і патріотизмом. Позитивну роль у розвитку літератури відігравали такі естетичні норми класицистів, як ясність, чіткість, простота, доступність мови і композиції, прагнення до правдоподібності.

53. Сентименталізм: концептуальна основа, тематико-проблемний комплекс, поетика.

Сентименталізм — літературний напрям другої половини XVIII - початку XIX ст.

В основі сентименталізму — перебільшена роль почуттів (крайня чутливість). Сентименталізм був запереченням класицизму, його поетика протилежна класицистичній. Сентименталісти відкинули раціоналізм Декарта, на перший план поставили почуття.

Руссо закликав зображувати звичайну просту людину, доброчесну, моральну, працьовиту, відмовитися від зайвої патетики, обстоював простоту, ясність, прозорість стилю, щирість оповіді. Культ серця в теорії Руссо поєднувався з культом природи, бо тільки на лоні природи почуття розвиваються вільно й природно.

Ідеалом митця була благородна людина, що живе напруженим духовним життям у злагоді з природою, протистоїть згубному впливу цивілізації, прислухається до голосу серця, відзначається високою культурою почуттів.

Сентименталісти бачили своє завдання в тому, щоб розчулити читача, вони описували нещасливе кохання, страждання благородної людини, утиски і переслідування. Страждаючи від жорстокості дворян, сентиментальний герой позитивно впливає на своїх кривдників.

Улюбленими ліричними жанрами сентименталістів були елегія, ідилія, послання, мадригал.

У епічних творах сентименталістів часто зустрічаються ліричні відступи, їх автори нерідко відмовляються від елементів сюжету (зав'язка, розвиток, дії, кульмінація, розв'язка). Особливе місце у їх творах займає пейзаж як засіб розкриття внутрішнього стану персонажа. Він викликає здебільшого меланхолійні переживання.

Сюжети й образи сентименталісти часто запозичують з фольклору. Вони беруть з народної мови ніжні, ласкаві слова і звороти.

Український сентименталізм яскраво виявився в жанрах елегії, пісні, сонета, балади, повісті, оповідання, етнографічно-побутової драми.

54. Романтизм як літературний напрям: концепція персонажа, конфлікти, вплив романтизму на національне самоусвідомлення.

Романтизм — літературний напрям, який виник у кінці XVІII ст. в Німеччині, Англії, Франції, а на початку XIX ст. поширився в Польщі, Австрії, Росії і Україні. З часом охопив країни Європи і Америки.

Романтики приділяли увагу не обставинам, а внутрішньому світу людини.

Романтики захищали свободу творчості митця, різко виступали проти раціоналістичної регламентації і нормативності. Вони вважали, що геній сам творить правила.

Український романтизм відіграв велику роль у вивченні історії, з романтикою, за словами Д. Чижевського, пов'язане "національне відродження", "воскресіння" нації. "Найважливіша риса та заслуга української романтики, — писав учений, — це те, що вона свідомо поставила собі завдання утворити "повну літературу", яка могла б задовольнити духовні потреби всіх кіл та шарів українського суспільства. Прагнення до "повної літератури" знайшло своє втілення переважно в утворенні "повної мови", мови всебічної, придатної в усіх сферах літератури та життя". З романтизмом українська література сформувалася, довела своє право іменуватися українською, письменники усвідомили себе саме як українські.

Джерелами української романтичної міфотворчості стали козаччина, гетьманщина, Коліївщина.

55. Натуралізм як літературний напрям: загальна характеристика.

Натуралізм — літературний напрям, який утвердився в Європі і США у 60—80-х роках XIX ст. Філософською основою натуралізму став позитивізм. Позитивісти вважали, що наука повинна описувати явища, вона не здатна проникнути в їх суть. Натуралісти обмежують роль літератури копіюванням дійсності.

Натуралісти вважали, що завдання письменника — досліджувати закономірності життя людини. Оскільки людина — істота біологічна, письменник повинен досліджувати біологічні закони її існування. Характер людини, на думку натуралістів, зумовлений спадковістю, фізіологічною природою і біологічними законами.

Важливу роль в естетиці натуралізму відіграє теорія середовища. Натуралісти розуміли середовище перш за все як обставини побутові.

Натуралісти показують вплив середовища на людину, забуваючи, що людина впливає на середовище, змінює його. Їх герої — пасивні, статичні, вони жертви соціальних умов. Звичайно, не всі твори натуралістів проникнуті ідеями фаталізму і песимізму. Натуралісти вважали, що література повинна використовувати науковий метод пізнання, відмовитися від моралізаторства, бути безпристрасною. Твори натуралістів іноді нагадували протоколи судової експертизи, історії спадкових хвороб.

Прагнучи точно задокументувати факти і явища, натуралісти відмовляються від вигадки і фантазії. Вони вважали, що для письменника не може бути непридатних сюжетів і негідних тем. Ненависть до світу зла і несправедливості не давала можливості натуралістам стати байдужими реєстраторами подій і явищ. їх симпатії завжди були на боці простих людей. Золя, Мопассан, брати Ґонкури виходили за межі натуралістичної системи. Натуралізм сприяв демократизації мистецтва, розширив його проблематику, розкрив підсвідоме у поведінці людини, але йому не вистачало широких узагальнень.

56. Реалізм як літературний напрям: передумови, час і місце появи, провідні конфлікти, проблеми, концепція персонажа, провідні жанри.

Реалізм — напрям у літературі і мистецтві, який полягає у правдивому, об'єктивному і всебічному відображенні. В епоху середньовіччя реалізмом називали один із напрямів середньовічної філософії, який приписував абстрактним поняттям реальне існування. У XVIII ст. під реалізмом розуміли тип мислення і поведінки (практичний), який відрізняється від типу мрійника, "ідеаліста". Реалістами називали людей, які ставили перед собою таку мету, яку можна було досягти.

Романтики змальовували виняткових героїв у виняткових обставинах, реалісти орієнтувалися на зображення звичайної "маленької людини" не в екзотичних, а в звичайних обставинах. Мова романтизму — поетична, реалісти використовують звичайну розмовну мову з діалектами і жаргоном.

Новаторство реалізму —у структурі характеру, його розвитку, у зв'язку з типовими обставинами. Характери реалістичних творів — багатогранні, умотивовані, розвиваються у логічній послідовності. Герої діють у конкретних суспільно-історичних умовах, які мотивують їх вчинки. Реалізм визнає не лише детермінованість поведінки людини, але й здатність піднятися над обставинами, протистояти їм. Реалісти відображають дійсність, сповнену гострими суперечностями, конфліктами. Вони дотримуються принципу соціальності й історизму. Поведінка героїв реалістичних творів зумовлена об'єктивними соціально-історичними умовами. Для реаліста людина — істота соціальна.

У літературі український реалізм почався з другої половини 19 ст., прийшовши на зміну романтизмові, від якого він перебрав захоплення етнографізмом та героїзацію історичних постатей.

Персонаж: типова особа (єдність), першим зобразили процес характеру людини. Провідні жанри – прозові.