Літературознавство

1. Поняття «літературознавство», основні й допоміжні літературознавчі дисципліни.

Літературознавство – вивчає художню літературу (специфіку, походження, розвиток). Має свої складові – основні та допоміжні дисципліни.

Основні:

Історія літератури – вивчає розвиток національної літератури, дозволяє визначити закономірності розвитку, творчість, передумови, відповісти на питання.

Теорія літератури – вивчає специфіку розвитку літератури, відшукуючи спільності, розробка принципів аналізу, оцінка текстів, матеріалів, висновками є вся світова література.

Літературна критика – оцінює літературні твори сучасних авторів.

Допоміжні:

Бібліографія – займається обліком і впорядкуванням друкованої художньої літератури, укладанням каталогів.

Текстологія – вивчає історію художніх і наукових текстів, встановлює авторство рукописів, відновлює текст зіпсованого.

Історіографія – збирає та вивчає матеріали з історії літературних дисциплін.

Палеографія – вивчає давні пам’ятки (писемні знаки, особливості написів, правопис, декоративні елементи, матеріал для письма, папір, грамоти, тканину).

2. Літературознавство й суміжні науки.

Філософія – система поглядів на світ і на місце людини в ньому. Допомагають зрозуміти світогляд.

Естетика – оперує поняттям естетичний ідеал, як уявлення про досконалість людини.

Історія – вивчає минуле.

Соціологія – наука про суспільство, закони.

Етнографія – вивчає склад, походження народів світу.

Фольклористика – наука про фольклор, вивчає національний етнос в пам’ятках.

Психологія – наука про процеси, закономірності психічної діяльності людини.

Мовознавство – досліджує особливості стилю письменника, не можна зрозуміти майстерність.

Мистецтвознавство - гуманітарні науки, що вивчають закономірності функціонування мистецтва, поєднують у собі історію і теорію мистецтва, а також художню критику.

3. Мистецтво й наука: спільне й відмінне у способах пізнання дійсності.

Наука осягає дійсність за допомогою абстрактних понять, але вони не схожі. Наука осягає дійсність через формули, аксіоми.

Об’єкт дослідження – дійсність, предмет – людина. Наука вивчає людину не цілісно. Наука прагне точності, уникає суб’єктивізму. Наука відкидає попередні закони. Відкриття заперечує набутки попередників.

Мистецтво за допомогою образів. Мистецтво вивчає людину цілісно. Мистецтво живиться фантазією. Вимисел є обов’язковою рисою. У мистецтві є закон інноваторства, твори попередників не є гіршими. У творах попередників розповідається про актуальні проблеми.

4.Види мистецтв. Література як словесний вид мистецтва. Своєрідність літератури порівняно з іншими видами мистецтва. Специфіка художнього слова.

Прості види мистецтва: малярство, музика, література.

Складні: танець, кіно.

Просторові: малярство.

Часові: музика, спів.

Просторово-часові: танець, театр.

Зорові, слухові, зорово-слухові.

Виражальні: музика.

Зображальні, зображально-виражальні.

Література – зображально-виражальний вид творчості, який існує в часі, але активізує інші органи чуття. У широкому значенні література – це все написане, що має суспільне значення. Мистецькі твори – естетичні. Носієм образності є мова (слово). Синонімом є красне письменство.

Художня література порівняно з іншими видами мистецтва найбільш повно і всебічно відображає дійсність. Цим зумовлене багатство способів організації твору і побудови образу в літературі.

Художнє слово багатозначне; письменник створює образи, граючи значеннями і поєднаннями слів, використовуючи оточення слова у тексті і його звучання, - все це становить художні можливості слова, яке є єдиним інструментом письменника або поета.

5. Первісний синкретизм: визначення, основні поняття.

Синкретизм первісного мистецтва — злитість, нерозчленованість різних видів мистецтва (співу, танцю, музики, декламації, театральної гри) у первісному мистецтві.

Найчастіше однак термін цей застосовується до області мистецтва, до фактів історичного розвитку музики, танцю, драми і поезії. «Поєднання ритмованих, орхестичних рухів з піснею-музикою і елементами слова». в період свого зародження поезія не тільки не була диференційовано за родами (лірика, епос, драма), але і сама взагалі представляла далеко не основний елемент більш складного синкретичного цілого: провідну роль в цьому синкретичному мистецтві грала танець - «римовані рухи в супроводі пісні-музики». Текст пісень спочатку імпровізувався. Ці синкретичні дії значущими були не стільки змістом, скільки ритмом: часом співали і без слів, а ритм відбивався на барабані, нерідко слова перекручували і спотворювалися на догоду ритму. Лише пізніше, на основі ускладнення духовних і матеріальних інтересів і відповідного розвитку мови «вигук і незначуща фраза, що повторюються без розбору і розуміння, як опора наспіву, звернуться в щось більш цілісне, в дійсний текст, ембріон поетичного». Спочатку це розвиток тексту йшло за рахунок імпровізації заспівувача, роль якого все більше зростала. Заспівувала стає співаком, на частку хору залишається лише приспів. Імпровізація поступалася місце практиці, яку ми можемо назвати вже художньою. Але і при розвитку тексту цих синкретичних творів, танець продовжує відігравати суттєву роль.

6. Поняття «художній образ», основні ознаки і функції.

Художній образ – категорія естетики, характеризує результат осмислення автором явища.

Художній образ твориться за допомогою слова.

Риси: цілісність (читач у своїй уяві малює картину, як об’єкт естетичного сприйняття, навіть якщо принципом є фрагментальність. У цих випадках велике навантаження лежить на окремій деталі); типізація (образ несе у собі узагальненість, що робить його доступнішим, в образі відбуваються риси типові для того чи іншого явища чи особи, поняття має у собі певну схематичність зображення, притаманна античній міфотворчості, класицизму, у модерному мистецтві інше розуміння особистості – це людина, відчужена від навколишнього світу, перебуває у пошуках життєвого смислу, декларує власний вибір, тому такі персонажі неоднозначні, суперечні); індивідуалізація (надає конкретності образу); наявність вимислу (образ не є копією дійсності); емоційність (кожен образ викликає почуття, певну естетичну реакцію).

Функції: естетична, відтворення дійсності, за допомогою образів – новий, вигаданий світ, надати словам буттєвої ваги.

7. Принципи класифікації художніх образів.

Єдиної класифікації літературно-художніх образів немає. Р. Гром’як пропонує наступну класифікацію:

- образи-деталі

- динамічні образи-персонажі

За смисловим значенням образи розмежовуються на

- індивідуальні

- типові

- образи-мотиви

- архетипи

- образи-символи.

Образ-деталь – найменша одиниця художнього світу твору, не рідко має велике змістове навантаження

Образ-опис – розгорнутий опис (пейзажі, портрети).

Образ-світу – за смислом, образ створений авторською уявою, що засвідчує віру його неповторності.

Типовий образ – образ, у якому міститься узагальнення. Вічний образ.

Образ-мотив – образ, що повторюється в одному творі або в декількох.

Образ-архетип – тіні дитини, матері, батька, мудрого старого.

Образ-символ – умовний, предметний знак, який виражає сутність явища, має смислову навантаженість.

8. Поняття «художній образ», «герой», «персонаж», «дійова особа», «характер», «тип»: спільне й відмінне.

Художній образ – персонаж має модель, з ряду смислових елементів (вчинки, портрет, мова, монологи, участь у монологах, ставлення). Засобами індивідуалізації є характерно забарвлена мова, звички, зовнішній вигляд, манери.

Герой – на думку вчених, поняття синонімічне персонажеві, на думку інших, дійова особа з яскравим характером, образ широко зображений, має героїчні риси. Поняття персонаж нейтральне.

Дійова особа вживається стосовно осіб, змальованих у драматичних творах.

Характер – образ людини в літературному творі, окреслюється автором, з багатим внутрішнім світом. Є поєднанням загального й індивідуального.

Тип - стереотип персонажів літературного твору, заснований на соціально-психологічному типі. Літературний тип може сходити до архетипу. У театрі аналогом літературного типу є амплуа.

9. Поняття «образ-тип». Засоби типізації й індивідуалізації художніх образів.

Образ-тип – засоби типізації, образ-персонаж, в якому сконцентровані риси характеру, вчинки певної групи людей, які займаються неповторним. У художньому типі є поєднання загального з індивідуальним. Людина – істота соціальна, завжди є особистістю. В літературі існують засоби типізації. У створенні образу відіграють роль: художня вигадка, фантазія, перебільшення, повторюваність.

Індивідуалізація – надання образу неповторності.

До засобів зараховують: вчинки, характеристики, мову, інтер’єр, портрет, промовисте ім’я, прізвище.

10. Змістотвірні елементи літературного твору: загальна характеристика.

Тематика – сукупність порушених у творі тем, взаємопов’язаних між собою.

Тема – зображення у творі явища життя, кола життєвих явищ. Змістом є історія стосунків персонажів.

Вічні теми – теми, які ніколи не втрачають своєї актуальності.

Тематика: філософська (доля світу), релігійно духовна, соціально-політична, морально-дидактична, історико-патріотична.

Проблема – основне питання, на яке треба відповісти, письменник ставить із життєвого матеріалу.

Проблематика – система проблем.

Ідея – узагальнююча думка.

Ідейний зміст – сукупність ідей та вирішення проблем. За допомогою ідей ми дізнаємося про ставлення письменника до вчинків персонажів. Ідея у творі виражається в образах.

Пафос – пристрасне переживання, душевне піднесення, викликане якоюсь подією.

Героїчний пафос – героїка самої діяльності, діяльність людей, які долають стихію природи, відстоюють свободу.

Драматичний пафос – виникає оді, коли високим прагненням і життю загрожує загибель, страждання, напруження.

Трагічний пафос – характеризує ту грань світу, що викликається сприйняттям страждань, загибелі, втілюють в собі естетичний ідеал. Тісно пов'язаний з величним, виявляє велич людини.

Сентиментальний пафос – рефлексія розчуленості, зворушеності з минулим життям, з простотою відносин.

Романтичний пафос – найчастіше пов’язана з ідеєю національної незалежності, рівності і братерства, піднесений настрій.

Ліричний пафос – пафосно-стильова ознака (емоційність) естетичного сприйняття дійсності, притаманна ліричним творам.

Сатиричний пафос – спосіб художнього відображення дійсності, полягає в гострому осміюванні. Об’єктом сатири є антиподи моралі.

Комічний пафос – прояв оптимістичного ставлення до дійсності.

Конфлікт - зіткнення, боротьба, на яких побудоване розвиток сюжету в художньому творі; протиріччя як принцип взаємодії між образами літературного (епічного або драматичного) добутку. Конфлікт визначає ідейну спрямованість і композиційно організує художній твір на всіх рівнях, надаючи кожному образу його якісну визначеність у протиставленні іншим образам.

11. Формотворні елементи літературного твору: загальна характеристика.

Образи - відтворення, зображення у художньому творі будь-яких предметів, об'єктів, людей, інших живих істот, явищ предметного світу (образи природи, образи міст, образи речей тощо).

Композиція – побудова літературного твору, включає в себе образи, події та інші складові відповідно до задуму.

Сюжет – одна зі складових композиції.

Мова літературно-художнього твору – це національна мова, оброблена майстрами художнього слова.

Віршування — мистецтво виражати свої думки у віршованій формі; система організації поетичного мовлення, в основі якої міститься закономірне повторення певних мовних елементів, що складаються на підставі культурно-історичної традиції певної національної мови.

12. Поняття про подію, дію та сюжет. Сюжет і фабула. Типи сюжетів.

Подія — зміна властивостей об'єкта, взаємодія між об'єктами, утворення нового об'єкта або знищення існуючого об'єкта. Кожна подія містить оцінку часу, що вказує, коли воно відбувається, і місця, де вона відбувається.

Дія – зовнішня динаміка (зміна стосунків, долі, суспільного становища).

Сюжет – розвиток подій у літературному творі, система подій літературних творів. Характерний для епічних і драматичних творів. У ліричних відсутня система подій. Сюжет будується на перипетіях (різкі зміни), інтригах, випадках.

Фабула – стислий переказ подій, на відміну від сюжету, у послідовності подій автора.

Типи сюжетів: цікаві і розважальні, хронікальні і концентричні, внутрішні і зовнішні, традиційні і мандрівні.

Цікавими вважаються такі, що досліджують життя, відкривають у ньому те, що приховане від людського ока. У творах із розважальними сюжетами є несподівані, випадкові події з ефектними перипетіями і впізнаваннями. Розважальні сюжети використовують у масовій літературі і творах пригодницько-детективного характеру.

Концентричні сюжети виявляють причинно-наслідкові зв'язки між подіями.

Зовнішні сюжети розкривають характери через події, вчинки, вони ґрунтуються на інтригах, перипетіях. Зовнішні сюжети були популярними в античній літературі. Внутрішні сюжети будуються на колізіях, вони розкривають характери опосередковано, зосереджують увагу на змінах у психіці персонажів, діалектиці душі.

Важливе місце у літературі займають мандрівні сюжети, вони зустрічаються у міфах, казках, байках, анекдотах, піснях.

Традиційні сюжети акумулюють досвід людства, нагромаджений упродовж тисячоліть.

13. Колізія і конфлікт літературного твору: визначення понять, типи конфліктів, стадії розвитку конфліктів.

Колізія - зображення життєвих конфліктів і боротьби в художньому творі.

Конфлікт - зіткнення, боротьба, на яких побудоване розвиток сюжету в художньому творі; протиріччя як принцип взаємодії між образами літературного (епічного або драматичного) добутку. Конфлікт визначає ідейну спрямованість і композиційно організує художній твір на всіх рівнях, надаючи кожному образу його якісну визначеність у протиставленні іншим образам.

Виходячи з літературних родів, конфлікти бувають епічними, ліричними, драматичними, виходячи з літературних видів — трагічними, комічними.

Стадії розвитку конфліктів: зародження, визрівання, розгортання, загострення і розв'язання конфлікту.

14. Композиція літературного твору: визначення поняття, складові.

Композиція – побудова літературного твору, включає в себе образи, події та інші складові відповідно до задуму. Композиція виражає взаємини, взаємозв'язок, взаємодію персонажів, сцен, епізодів зображених подій, розділів твору; способів зображення і компонування художнього світу (розповідь, оповідь, опис, портрет, пейзаж, інтер'єр, монолог, діалог, полілог, репліка, ремарка) і кутів зору суб'єктів художнього твору (автора, розповідача, оповідача, персонажів).

Складові: портрети, монологи та діалоги героїв, авторські та ліричні відступи, пейзажі, описи, системи образів, фабули і сюжети творів.

15. Принципи групування персонажів, типи оповідей.

Є два типи групування: перший — за принципом зіставлення, другий — протиставлення (контрасту або антитези). Зіставляються образи чимось близькі між собою, протиставляються протилежні. Зіставляються образи чимось близькі між собою, протиставляються протилежні. В оповіданні О. Купріна "Гранатовий браслет" є образ вмираючого осіннього саду, який готує читача до сприйняття сумної хвилюючої історії кохання Желткова. У романі Панаса Мирного та Івана Білика "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" зустріч Чіпки з Галею відбувається на фоні прекрасної природи: на ланах грає сонячна хвиля, чути пісню жайворонка, сюрчання трав'яних коників.

Групування за принципом протиставлення стрічається у творі М. Гоголя "Мертві душі". На фоні буйної, розкішної зелені письменник змальовує образ скнари Плюшкіна. У повісті І. Франка "Захар Беркут" мудрий, розсудливий і мужній Захар Беркут протиставляється зухвалому і загребущому зраднику Ту гару Вовку.

Типи оповіді. Оповідь від першої особи (образ автора, персонаж), як правило Я організовує оповідь у творі («Я Романтика»). Цей тип надає суб’єктивності подіям, автор є їхнім учасником.

Розповідь від 3 особи, про події, які відбулися. Розповідач не названий.

16. Своєрідність художнього часу і простору в літературному творі. Поняття «хронотоп».

Художній час – важлива категорія поетики, забезпечує сприйняття створеної автором картини. У вузькому значенні – елемент композиції, позначає часовий ряд, сукупність подій, темп оповіді у літературному творі, характеризує художні образи твору, відображає уявлення автора. У широкому – протяжність по дієвості, конкретний час дії, реальний побутовий час персонажів, тривалість.

2 типи: фабульно-сюжетний час, розповідно-оповідальний час. Потебня визначає їх як час реальний і художній.

2 концепції часу: циклічний (постійність станів, повторюваність, повернення до початку, рух по колу, знаходить відображення в художньому хронотопі твору); лінійний (неприривність, упорядкованість, незворотність). У художньому творі виявляється в хронологічному викладі подій, послідовності дій, в одно направленості.

Драматичний текст має обмежені засоби для зображення простору. Завжди існує необхідність специфіки сценічного хронотопу

Хронотоп – взаємозв’язок часових характеристик у художньому творі, явищі.

17. Співвідношення композиційних і сюжетних елементів у структурі художнього твору.

Поняття композиції є більш широким і універсальним, ніж поняття сюжету. Сюжет вписується в загальну композицію твору, займаючи в ньому те чи інше, більш або менш важливе місце в залежності від намірів автора. Сюжет знаходить вираження в композиції.

Композиція - це побудова твору, співвіднесеність компонентів художньої форми, з'єднаних в єдине ціле. Композиція зумовлена змістом і жанром твору. Композиція може бути простий, лінійної, коли окремі епізоди нанизуються, слідують один за іншим і пов'язані з головним героєм. Інший вид композиції включає в себе безліч сюжетних ліній, які можуть йти паралельно або перетинаючись.

18. Народна мова, літературна мова, мова художньої літератури: спільне та відмінне.

Мова — першоелемент літератури, засіб образного відтворення предметів, явищ, змістовна форма. Мову можна умовно розділити на розмовну, літературну і художню. Вони входять в загальнонаціональну. Розмовна мова — ненормована мова повсякденного спілкування. Літературна мова — мова, нормалізована правилами граматики, чиста, відшліфована. Вона формується на основі народної, з'являється на високому рівні розвитку нації. В основі української літературної мови лежить мова Київської, Полтавської і Черкаської областей. Літературною мовою пишуть наукові праці, друкують газети, журнали, нею користуються в школах, радіо, на телебаченні. Розрізняють науковий, науково-популярний, ораторський, публіцистичний, офіційно-діловий (канцелярський) стилі. Наукова мова послуговується поняттями відповідних наук (хімії, математики, літературознавства). У діловій мові використовуються канцеляризми (лексичні і синтаксичні). Художня мова — літературна, але не обмежується лише літературною. У своїх творах письменники використовують діалектизми, професіоналізми, архаїзми, слова у прямому і переносному значеннях. Вона містить оцінюючий елемент різного забарвлення: співчуття, зневагу, обурення, презирство, захоплення. Художня мова образна, емоційна, експресивна, відзначається лаконізмом, небагатослівністю. А. Чехов вважав лаконічність сестрою таланту, а О. Некрасов закликав писати так, щоб словам було тісно, а думкам — просторо.

19. Засоби лексичної виразності художньої мови: загальна характеристика.

Образному відтворенню думок, почуттів, переживань сприяють синоніми, антоніми, омоніми, неологізми, архаїзми, діалектизми, варваризми, професіоналізми, жаргонізми, арготизми.

Синоніми— це слова близькі за значенням, але різні за звучанням. Синоніми дають можливість письменникові уникнути повторення одних і тих же слів, надають мові відповідного інтонаційного забарвлення.

Омоніми— слова, які звучать однаково, але мають різне значення.

Антоніми — слова з протилежним значенням.

Неологізми — це нові слова. Деякі неологізми з часом стають архаїзмами: жовтеня, комсомолець, неп, лікнеп. Крім загальномовних неологізмів, є індивідуально-авторські. Індивідуально-авторські неологізми називають оказіоналізмом, тобто вжитий "один раз".

Архаїзми— застарілі слова, словосполучення, граматичні або синтаксичні форми. Є такі види архаїзмів:

1) власне лексичні — слова, витіснені з мови словами з іншим коренем: перст — палець, уста — губи;

2) лексико-словотворчі — відрізняються від сьогоднішніх відповідників префіксами, суфіксами: шкатула — шкатулка, вої— воїни;

3) лексико-фонетичні — відрізняються від сучасних однією або двома фонемами: злато — золото, піїт — поет;

4) лексико-семантичні вживаються з іншими, сучасними: язик (мова, народ), живот (життя).

Різновидом архаїзмів є слов'янізми — слова старослов'янської мови.

Історизми — це застарілі слова, які зникли з ужитку, бо зникли поняття, предмети, явища. Історизми, на відміну від архаїзмів, не мають синонімів у сучасній мові. Вони використовуються у творах історичної тематики. Історизмами є, наприклад, слова: кріпак, цар, князь, гетьман, булава.

Діалектизми — це слова і вирази місцевої говірки. Найчастіше використовуються в мові персонажів, у авторській мові — рідше. Діалектизми відтворюють місцевий колорит і є засобом індивідуалізації. За рахунок діалектизмів збагачується літературна мова.

Варваризми — іншомовні слова і вирази, які не стали загальновживаними.

Професіоналізми — слова і звороти, які вживають люди певної професії.

Жаргон — слова, що вживаються групою людей, об'єднаних спільними інтересами, родом занять. Він має специфічну лексику і вимову, однак не має власної фонетичної і граматичної системи.

Арго — це різновид мови, яка зрозуміла лише для посвячених, засекречена мова замкнутих соціальних груп і декласованих елементів.

Просторіччя — слова і звороти, які не відповідають літературній мові. Вживаються з гумористичною або сатиричною метою.

Вульгаризми — грубі, брутальні слова і звороти. У літературній мові не використовуються. Вживаються переважно у мові персонажів.

20. Тропи та їхні види: загальна характеристика.

Троп — слово або вираз, ужитий у переносному значенні. Тропи розкривають суть зображуваного предмета, явища, вони є засобом індивідуалізації персонажа, виявляють ставлення автора до зображуваного. Тропи надають мові образної виразності, емоційності. Аристотель вважав, що вміння створювати тропи є ознакою таланту письменника.

До тропів належать епітет, порівняння, метафора, метонімія, іронія, сарказм, алегорія, символ, гіпербола, літота, перифраз. Найпростішими видами тропів є епітети і порівняння.

Епітет— це художнє означення, яке виділяє в зображуваному характерну ознаку чи рису і викликає певне ставлення до нього. Епітети виражаються прикметниками (ніжний, квітчастий), прислівниками (весело, привітно), дієприкметниками (задиханий, знесилений, пожований, написаний), дієприслівниками (витріщивши, підскакуючи), іменниками (чарівниця-зима, Дніпро-Славутич, зайчик-побігайчик), числівниками: "Це той первий, що розпинав І Нашу Україну" (Т. Шевченко "Сон").

Порівняння— це троп, у якому один предмет, подія зіставляються з іншими, у яких ці особливості виявлені різко, яскраво. Порівняння виконують зображальну і емоційно-оціночну роль. У літературознавстві виділяють порівняння прості, поширені, заперечувальні, порівняння-запитання.

Простим порівнянням є таке, в якому порівнювані предмети зіставляються за однією або кількома однорідними ознаками. Прості порівняння утворюються за допомогою сполучників як, мов, немов, ніби, наче, нібито, начебто, гейби, буцім. Безсполучниково:

1) за допомогою предиката: подібний, нагадує, схожий, скидається;

2) формою орудного відмінка: блискавкою промайнула думка;

3) опусканням сполучника: "Книга — морська глибина" (Іван Франко). А. Ткаченко ділить прості порівняння на загальновживані: "Гарна як намальована", поле як море та індивідуально-авторські: "У нього очі — наче волошки в життя" (Андрій Головко); "Моя душа, немов черешня, // Понад снігами зацвіла " (Д. Павличко).

Розгорнені (поширені) порівняння — це такі, у яких порівнювані предмети зіставляються за кількома ознаками. Розкриваючи ряд ознак одного або групи предметів, вони створюють картину, всебічно змальовують предмет: "По обидва боки Руського потоку стояли два високі, але не круті гребені гір, неначе дві велетенські зелені хвилі на морі піднялися рядком, а далі збіглись докупи краями, злилися і тут підскочили вгору білою піною" (І. Нечуй-Левицький).

Виділяють порівняння прямі (позитивні) й заперечувальні (заперечні, зворотні). Прямі: очі як зорі. Заперечу вальні порівняння побудовані не на зіставленні, а на протиставленні предметів або явищ.

Порівняння-запитання — це такий вид порівняння, коли порівнюючий образ ставиться у формі запитання.

Метафора — це образний вислів, у якому ознаки одного предмета чи дії переносяться на інший за подібністю. Метафора є прихованим порівнянням, тому метафору завжди можна розгорнути у порівняння.

Видом метафори є персоніфікація— це надання предметам, явищам природи почуття властивостей людини, олюднення. Іноді персоніфікацію називають уособленням. Персоніфікація може бути простою і поширеною (розгорненою).

Символ — умовний розпізнавальний знак, який полягає в заміні назви життєвого явища, предмета, поняття умовною назвою, знаком, який має щось спільне з ними.

Близьким до символу є образ-емблема. Образи-емблеми ґрунтуються на асоціаціях, алегорія і символ — на подібності. Образи-емблеми — статичні. Вони використовуються в графіці, геральдиці, скульптурі. Образами-емблемами є ліра, пронизане стрілою серце тощо.

Метонімія — образний вислів, у якому назва одного предмета чи явища замінюється іншою на основі реального зв'язку між ними. Тому метонімію ніколи не можна розгорнути у порівняння. Аристотель помилково ототожнював метонімію з метафорою.

Синекдоха — це кількісна метонімія, вид тропа, в основі якого кількісні відношення між предметами; образний вислів, заснований на кількісному зіставленні предметів, явищ, на заміні цілого частиною, множини одниною.

Антономазія - вживання власних імен у значенні загальних.

Перифраз— це образний вислів, у якому назва предмета чи явища замінюється описом його ознак. Перифраз використовується у розмовній мові, публіцистиці, художній літературі.

Евфемізм — заміна грубих, брутальних або неприємних слів м'якшими, ввічливими: замість брехати — говорити неправду, ухилятися від істини, замість дурень — нерозумний.

Крім евфемізмів, існують ще слова — табу. Це слова, вимовляння яких вважається непристойним і небезпечним.

Іронія — це приховане, замасковане глузування. Іронія вживається в епіграмах, байках, комедіях, сатиричних романах, оповіданнях, фейлетонах.

Поширеним видом іронії є антифриз або антифразис. Це вживання слів у протилежному значенні. Наприклад: швидкий, як черепаха.

Різновидом іронії є астеїзм. Це похвала у формі осуду, або навпаки.

Сарказм — зла іронія. Сарказмом називають дошкульну насмішку. Для сарказму властиве поєднання сміху із злістю.

Інвектива — гостре засудження певної вади.

Оксюморон — це образний вислів, у якому поєднуються ніби несумісні, протилежні за змістом, контрастні поняття.

Гіпербола — це образний вислів, який становить художнє перебільшення.

Протилежний до гіперболи троп має назву мейозис. Це образний вислів, який полягає у навмисному зменшенні міри або властивості чого-небудь: нічого собі — замість добре.

Літота — надмірне поетичне применшення.

21. Поетичний синтаксис: стилістичні й перехідні фігури (загальна характеристика).

Виразності і емоційності мови письменник досягає не тільки добором відповідних слів, але й будовою речень, їх інтонацією. Особливості синтаксису зумовлені змістом твору. Своєрідність поетичного синтаксису зумовлена особливостями таланту письменника.

Інтонаційно-синтаксичну своєрідність в художньому творі забезпечують фігури.

Стилістичні фігури бувають різних видів.

Інверсія - порушується прямий порядок слів у реченні. Поширеним видом інверсії є постпозитивна постановка прикметників: прикметники стоять після іменників.

Еліпсис, еліпс — це пропуск у реченні слова чи словосполучення, яке зрозуміле з конкретної ситуації або контексту. Еліпсис надає мові лаконічності і емоційного наснаження.

Незакінченість, уривання речення, щоб передати схвильованість мови, називається апосіопеза.

Анаколуф — це порушення граматичної узгодженості між словами, членами речення.

За допомогою анаколуфа можна передати хвилювання персонажа, він використовується для посилення експресії поетичної мови.

Близький до анаколуфа — силепс — об'єднання неоднорідних членів у спільному синтаксичному чи семантичному підпорядкуванні.

Асиндетон — стилістична фігура, яка полягає у пропуску сполучників, що зв'язують окремі слова і фрази. Асиндетон надає розповіді стислості і динамічності.

Полісиндетон — стилістична фігура, яка полягає в повторенні однакових сполучників. Полісиндетон використовується для виділення окремих слів, він надає мові урочистості.

Паралелізм — це розгорнене зіставлення двох або кількох картинок, явищ з різних сфер життя за подібністю або аналогією. Паралелізм використовується в народних піснях, він пов'язаний з народнопоетичною символікою.

Крім прямого паралелізму, є паралелізм заперечення. Він побудований на заперечному зіставленні.

Антитеза — це зворот мови, у якому протиставляються протилежні явища, поняття, людські характери.

Антитезу, посилену словесним або кореневим повтором, називають антиметаболою.

Повторення одного й того чи близького за змістом або звучанням слова називають тавтологією. Тавтологічні синоніми характерні для народної творчості.

Анафора — повторення однакових звуків, слів або словосполучень на початку речення або віршового рядка, строфи. Розрізняють анафору лексичну, строфічну, синтаксичну, звукову.

Епіфора — стилістична фігура, заснована на поєднанні однакових слів у кінці речень, поетичних рядків або строфи.

Симплока — синтаксична конструкція, у якій анафора поєднується з епіфорою. Симплока часто використовується у фольклорі.

Поетичне кільце — повторення однакових слів на початку і в кінці речення, абзацу чи строфи.

Рефрен — повторення одного рядка в кінці строфи, речення. У рефрені виражається найважливіша думка.

Плеоназм — це стилістичний зворот, який містить слова з однаковими чи близькими значеннями.

Парономазія — стилістична фігура, побудована на комічному зближенні співзвучних слів, різних за значенням.

Паліндром - це слова, фрази, вірші, які при читанні зліва направо і навпаки мають один і той же зміст.

Градація — це стилістична фігура, в якій кожне наступне однорідне слово означає посилення або послаблення певної якості. Є два види градації: наростаюча і спадаюча.

Ампліфікація – це стилістичний прийом, який полягає у нагромадженні синонімів, однорідних виразів, антитез, однорідних членів речення для підсилення емоційного впливу поетичної мови.

Амфіболія — це вираз, який можна тлумачити двозначно. Сприйняття амфіболії залежить від паузи.

Алюзія— натяк на загальновідомий літературний або історичний факт.

Афоризм — узагальнена думка, виражена в лаконічній формі, яка відзначається виразністю і несподіваністю судження. До афоризмів належать прислів'я і приказки.

Прислів'я — образний вислів, який формулює певну життєву закономірність або правило і є узагальненням суспільного досвіду.

Приказка — стійкий образний вислів, який характеризує певне життєве явище. На відміну від прислів'я, приказка не формулює життєвої закономірності або правила. Приказка констатує події, явища, факти або вказує на постійну ознаку предмета.

Сентенція — вислів афористичного змісту.

Апофегма — оповідання або репліка мудреця, митця, дотепної людини, набула популярності в полемічній і повчально-ораторській літературі.

Максима — різновид афоризму, сентенція моралістична за змістом, виражається у вигляді констатування факту або у формі повчання.

Хрия - це короткий анекдот про дотепний або повчальний афоризм, вчинок великої людини.

Парадокс — поетичний вислів, у якому виражається несподіване судження, на перший погляд суперечливе, алогічне.

Парафраз — переказ своїми словами чужих думок або текстів. На парафразі будуються пародії, наслідування. Ця стилістична фігура є по суті переливанням попереднього формозмісту у новий.

Ремінісценція — відгомін у художньому творі образів, виразів, деталей, мотивів з широко відомого твору іншого автора, перегукування з ним. Запозичені слова і вирази переосмислюються, набуваючи нового змісту.

Аплікація — включення в літературний текст цитат, прислів'їв, приказок, афоризмів, фрагментів з художнього твору в зміненому вигляді.

22. Звукова організація мови творів і прийоми її організації.

У художніх творах поряд з лексикою, семантикою, синтаксисом важливе значення має поетична фоніка. До засобів поетичного звукопису належать алітерація, асонанс, звуконаслідування, какофонія.

Алітерація — повторення однакових приголосних звуків чи звукосполучень з метою створення звукового образу зображуваного або посилення інтонаційної виразності мови.

Асонанс — повторення голосних звуків.

Ономатопея — імітація звукових явищ.

Какофонія — немилозвучність, безладне хаотичне нагромадження звуків. Зустрічається вона у забавляйках і скоромовках.

Ліпограма — вірш, у якому бракує певного звука для відтворення евфонічного ефекту.

23. Мова прозова і віршова. Поняття про ритм. Системи віршування. Загальна характеристика.

Є дві форми організації художньої мови — вірш і проза. Вони склалися історично, мають свої особливості.

Віршем називають рядок і жанр. Але вірш не завжди є рядком, є вірші, розбиті на "східці", "драбинку". За смисловим характером вірші можуть бути філософськими, медитативними, сатиричними, публіцистичними, пародійними. За будовою — моновіршами, двовіршами, тривіршами (терцетами, терцинами), п'ятивіршами, строфічними, астрофічними, білими, верлібрами.

Вірш має строгу організацію. Мова вірша лаконічна, вона емоційна, експресивніша, ніж прозова. Основна енергія вірша — ритм. Отже, мова віршів — ритмізована, а мова прози — вільна.

Ритм — це закономірне чергування сумірних елементів: рухів, звукових чи мовних одиниць. Ритм є у музиці, танці, пісні. Ритмічно змінюються пори дня і року, ритмічно рухається земля навколо сонця, ритмічно б'ється серце, ритмічним є дихання. Ритм є і в прозі, проза ритмічна тоді, коли в мовних тактах однакова кількість наголосів.

24. Метрична система віршування: час виникнення, основні ознаки.

Ця система віршування характерна для античної літератури, грецької і римської, сформувалася вона у VIII ст. до н.е. З'явилася у Давній Греції у VIII ст. до н.е., у III ст. н.е. поширилася в римській літературі. У давньогрецькій і латинській мовах були довгі й короткі склади.

Античне (метричне) віршування - мається на увазі міра часу, потрібна для вимови того чи іншого складу. Вона заснована на чергуванні довгих і коротких складів. Одиницею довготи вважався час, необхідний для вимови одного короткого складу. Цей час називали морою (v). Час, потрібний для вимови довгого складу (—), дорівнював двом морам (vv). Довгі склади вимовляли протяжно, а короткі — уривчасто.

25. Силабічна система віршування: час виникнення, основні ознаки.

У силабічній системі віршування ритмічною одиницею є склад. Ця система прийшла на зміну античному (метричному) віршуванню. М. Ґаспаров вважає, що силабіка виникла до метричної системи. В основу системи покладена рівна кількість складів у рядках. Найчастіше було 13, рідше — 11 складів. Силабічна система основана на чергуванні рівноскладових рядків. У силабічному вірші була цезура, рима, два постійні наголоси — перед цезурою і в кінці рядка на передостанньому складі. Два постійні наголоси, цезура і рима утворювали стійкий ритм. Римування в силабічних віршах здебільшого паралельне, переважає жіноча рима, строфи зазвичай дворядкові. У багатьох творах тексти не діляться на строфи. Силабічне віршування притаманне поезії, яка базується на мові з постійним наголосом. Постійний наголос характерний для французької, польської, чеської, турецької, сербської, вірменської та ін. мов. У французькій мові наголос на останньому, у польській — на передостанньому складах, у чеській та угорській — на першому.

Силабічна система набула популярності у Франції, Італії, Англії в XI—XII ст. Вона використана у "Пісні про Роланда", творах провансальських трубадурів, ірландських сагах, в іспанській та португальській поезії. У XVI ст. з'явилась у Польщі. Наприкінці XVI ст. силабічні вірші писав український пост Г. Смотрицький ("Хроніка Андрія Римші", 1581 р.). Силабічне віршування було неприродним для української і російської мов, наголоси яких рухомі. В Україні ця система віршування затрималася, бо процес ритмізації українського вірша був сильнішим, ніж у Росії. По-друге, український силабічний вірш зв'язаний з народними піснями, зокрема коломийками, рядки яких найчастіше були рівноскладовими. Силабічні вірші зустрічалися в українській поезії в XIX ст. Силабічні вірші писали Т. Шевченко.

П. Куліш, Ю. Федькович, І. Франко, Леся Українка, Б. Лепкий, П. Филипович. У силабічних віршах Т. Шевченка спостерігаємо чергування 12 і 11-складових рядків.

26. Силабо-тонічна система віршування: час виникнення, основні ознаки. Поняття «стопа», види стоп.

Ця система ґрунтується на чергуванні наголошених і ненаголошених складів. Для неї характерна рівночисельність складів і наголосів у рядку. Силабо-тонічний принцип запровадив у латинську поезію св. Августин, він замінив довгі склади наголошеними, а короткі — нeнаголошeними. Ця система існувала в латинській поезії поруч із квантитивною, але ніколи не переходила в національні літератури.

Силабо-тоніка спочатку з'явилась в Німеччині та Англії на початку XVІI ст. Силабо-тонічні вірші в Україні почали писати в XVII—XVIII століттях. У 1767—1768 pp. у Київській академії була написана книга "Коротка наука складання руських віршів". Спроби переходу на силабо-тоніку спостерігаються у творчості Г. Кониського та

І. Некрашевича. Вірші всіх силабо-тонічних розмірів є у книжці Г. Сковороди "Сад божественних пісней" ( 1779 p.). Ритміку і строфіку силабо-тоніки застосовував

І. Котляревський у поемі "Енеїда". Розвинув українську силабо-тоніку Т. Шевченко. Сьогодні вона провідна в українській поезії, немає поета, який би використав усі її багатства.

Як уже відзначалося, у силабо-тонічній системі поєднується принцип рівноскладовості (силабізму) з принципом сумірності наголошених складів. Одиницею виміру ритму силабо-тонічного вірша є стопа. Стопа — це сполучення в певній позиції наголошених і ненаголошених складів. У силабо-тонічних віршах застосовуються стопи, які були в античному віршуванні. Довгі склади замінені наголошеними, а короткі — ненаголошеними.

Розмір вірша визначається кількістю стоп у рядках.

Двоскладові стопи:

Хорей — двоскладова стопа з наголосом на першому складі. В українській поезії найчастіше використовуються двостопові, тристопові, чотиристопові, п'ятистопові хореї. Вірші з більшою кількістю хореїв зустрічаються рідко.

В українському віршуванні зустрічаються двостопові, тристопові, чотиристопові, п'ятистопові, шестистопові ямби. Рідше — семистопові і восьмистопові.

Трапляються випадки, коли в рядку з'являються зайві наголоси. Двоскладова стопа з двома наголосами називається спондеем.

Анакруза - це ненаголошені один чи два склади на початку віршового рядка перед першим ритмічним наголосом. У силабо-тонічних віршах односкладову анакрузу дають перший ямб чи амфібрахій, двоскладову — анапест. Хорей і дактиль не дають анакрузи, бо починаються з наголошеного складу.

Трискладові стопи:

Дактиль — трискладова стопа з наголосом на першому складі. У поезії XVIII ст. найбільш уживаними були двостопові і чотиристопові дактилі, у XIX ст. — тристопові і чотиристопові. Рідко зустрічається шестистоповий дактиль.

Амфібрахій — трискладова стопа, у якій другий склад наголошений.

Анапест — трискладова стопа, у якій третій склад наголошений.

27. Поняття «клаузула». Рима як ритмотвірний засіб і її значення в поезії. Різновиди рим, способи римування.

Клаузула - фінальна частина ритмічного врегульованого віршового рядка, починаючи з останнього, або константного, наголошеного складу.

Рима - позиційно-звуковий прийом суголосся закінчень, що має фонетичне і метричне значення, об'єднує суміжні та розташовані близько слова віршових рядків (починаючи з останнього наголошеного складу) для організації їх у строфи, впорядкування поетичного мовлення, його евфонічного римотворення.

У залежності від місця наголосу в повторюваних словосполученнях розрізняють рими:

окситонні, чоловічі — односкладові — з наголосом на останньому складі рядка: добра — гра, коса — росa;

паракситонні, жіночі — двоскладові — з наголосом на передостанньому складі: опадають — літають, посуд — сосуд;

пропаракситонні, дактилічні — трискладові — з наголосом на третьому від кінця складі: чесності — чудесності, зоряна — зморена;

гіпердактилічні — чотирискладові — з наголосом на четвертому від кінця складі: насичуючись — перехлюпуючись, огниками — кониками.

За якістю співзвучності рима буває точною або глибокою, насиченою і неточною, неглибокою, неповною.

У залежності від кількості складів, які збігаються, розрізняються рими багаті, що характеризуються значною кількістю співзвуч у словах, які належать до різних частин мови, різних граматичних категорій і бідні.

Усі рими можуть бути оригінальними і банальними (затертими). Банальними є рими іменників, дієслів, прикметників, числівників, де римуються тільки закінчення, а кореня слова рима не заторкує. Банальною є рима, яка виникає внаслідок переліку однорідних імен або прізвищ: сонце — віконце, співають — вітають.

Одногрупна рима — римування однакових граматичних форм: прикметника з прикметником, дієслова з дієсловом: німа — голосна, рубати — дбати.

Різногрупна рима — римування слів, які є різними частинами мови: бою — мою, гармати — зламати.

Рівноскладова рима — охоплює однакову кількість складів.

Нерівноскладова рима — охоплює неоднакову кількість складів.

Омонімічна рима — римуються омоніми.

Каламбурна рима — побудована на каламбурі, на словах-омонімах, близьких за звучанням, але різних за значенням. Вона створює комічний ефект.

Нарощена та усічена — рими з додаванням і відніманням звуків.

Йотована рима — з нарощенням або усіченням.

Анаграмна рима — однакові літери різні слова.

Тавтологічна рима - повторюються слова у незмінному значенні.

Внутрішня рима — римуються слова в рядку.

Складена рима — в одну риму входить два-три слова.

Рима-луна. Суть її у тому, що перше римоване слово є часткою Другого.

Суміжне (парне); кільцеве, охоплююче, оповите; початкове — римуються перші слова у строфі; перерване (нерегулярне) — римування, яке з'являється епізодично; вате римування — римується останнє слово рядка з словом, що стоїть посередині другого.

28. Перехідні форми в системі віршування (тактовик і дольник). Тонічна система віршування. Жанр верлібру й вільний вірш.

Тактовик – коливання між наголосами 2-3 склади.

Дольник – коливання між наголосами 1-2 склади.

Принципи тонічного віршування сформувалися у народній творчості. Тонічна система базується на ритмі наголосів, наголос є ритмічною одиницею. Різновидами тонічного віршування є народно-акцентний, літературний акцентний і декламаційно-тонічний вірш.

Народно-акцентний вірш. Це нерівноскладовий вірш. Основні його ознаки:

1) ритм вірша визначається силою вимови наголошених складів;

2) кожен рядок становить закінчену синтагму;

3) рядки римуються, рима підсилює ритміку вірша.

Елементи акцентної тонічності є в приказках, прислів'ях, загадках. Основна роль належить наголосам. Залежно від кількості наголосів у рядку розрізняють 2-наголошені, 3-наголошені, 4-наголошені (більше наголосів у рядку трапляється рідко).

Верлібр - це вірш, побудований на відносно однотипній синтаксичній організації рядків, на ритмі синтагм (змістових частин речення). Рядки цього вірша мають різну довжину, не діляться на стопи. У рядках — різна кількість наголосів, їх розташування — довільне.

Верлібр не визнає рим, внаслідок чого зникає поділ на строфи. Щодо римування, то тут можливі три випадки:

1) рима відсутня;

2) рима обов'язкова;

3) рима в'яже окремі вірші, інші — неримовані.

Вільний вірш - це форма віршованого твору, всі рядки якого витримані в єдиному силабо-тонічні метрі, але довільно нерівностопні.

29. Строфа як форма організації віршової форми, риси і функції. Загальна характеристика основних строф.

Строфа — це група віршових рядків, об'єднаних думкою, інтонацією, порядком римування. І. Качуровський називає п'ять ознак строфи: клаузула, рима, розмір, синтаксична завершеність мовного періоду, літературний канон. П'ята ознака зумовлена традицією віршування. Обсяг строф — від одного до 16 рядків. У зарубіжній літературі трапляються й більші строфи. Є строфи прості і канонізовані.

Прості строфи:

Моновірш (моностих) — це строфа — рядок. Прекрасними зразками моновірша є прислів'я, приказки, загадки, примовки.

Дистих — строфа з двох рядків.

Терцет — трирядкова строфа. З'явилася в давньогрецькій поезії, відома в романському фольклорі.

Катрен — строфа з чотирьох рядків з суміжним, перехресним або кільцевим римуванням. Є катрен з моноримою, три рядки римуються, один — неримований; два римуються, два неримовані; неримований.

П'ятирядник - п'ятирядкова строфа.

Секстина — строфа з шести рядків, у якій перші чотири рядки римуються перехресно, а останні два — парно.

Октава — восьми рядкова строфа п'яти- або шестистопного ямба. Шість рядків римується перехресно, а два — між собою.

Нона — строфа з дев'яти рядків переважно хорейного розміру.

Децима — десятирядкова строфа зі сталою схемою римування.

30. «Літературний рід – літературний жанр (вид) – жанрова форма (різновид)»: співвідношення понять.

Літературний рід – характеристика структури твору. Характеристики (обсяг твору, композиція, час). Роди: епос, лірика, драма.

Літературний жанр (вид) – тип літературного твору, характерне узагальнення рис, властивих групі творів. Жанри: епічні, драматичні, ліричні, мішані.

Рід + жанр = жанрова форма.

Рід + вид = різновид.