23. Кирило Туровський

— єпископ Турівський, мислитель, блискучий проповідник (збереглося близько 10 проповідей), автор багатьох повчань, урочистих Слів і молитовних текстів.

До нашого часу дійшло велике число урочистих Слів і проповідей Кирила: Притча про душу і тіло, Повість про білоризця і монашество, Сказання про чорноризький чин, вісім Слів на церковні свята (у тиждень цвітний, на Великдень, на Фомін тиждень, на тиждень дружин мироносиць, про розслабленого, про сліпця, на Вознесіння, на собор св. отців Нікейського собору); крім того, збереглося Послання Кирила до архімандрита (з 1182 р.) Києво-Печерського монастиря Василія і цілий ряд молитовних текстів (близько 30 молитов, канони). В усіх цих творах Кирило проявляється як церковний письменник найвищого рівня. Його писання за змістом завжди спрямовані до тлумачення євангельських істин (як «Слово на Фомін тиждень», у якому автор, нагадуючи зміст свята, пояснює пастві, як варто застосовувати до себе приклад апостола Томи і повчатися від слів Христа, звернених до нього, або ж Сказання про чорноризький чин, що розповідає про смиренність, терпіння, увагу до своєї душі, яким проповідник прагне навчити своїх слухачів і читачів). У «Слові на новий тиждень по Великодню» Кирило так вихваляє свято, уподібнюючи радість віруючих о воскресінні Христа весняному пробудженню природи. Форма творів Кирила виконана у великій майстерності; він був митецьким ритором, який володів складними уподібненнями, тонкими ремінісценціями, усіма риторичними правилами прикрас мови.

24. Князь Володимир Мономах – одна з найвидатніших постатей у княжих часах – був сином дуже освяченого князя Всеволода, який славився знанням п’ятьох мов: “Чого не вмієте, тол того учіться, так же як отець мій. Удома чинячи, він зумів знати п’ять мов, - а за се почесть єсть од інших країв, - так висловився у “Повчаннях...” Володимир Мономах. Своє “Повчання дітям” князь Володимир Мономах написав у досить поважному віці, про що свідчать слава: “Сидячи на санях (тобто готуючись до смерті), помолився я в душі своїй і воздав хвалу Богові, що він мене до сих днів, грішного, допровадив”. Аналіз тексту показує, що твір був написаний десь у середині лютого – на початку великого посту 1117 р.

Якщо взяти зміст “Повчання дітям”, то у тому можна виділити три окремі частини:

• релігійні вказівки;

• правила, що торкаються обов’язків князя;

• життєпис самого автора, що має служити дітям прикладом і наукою.

Опираючись на Святе Письмо та писання отців церкви, говорить Мономах у релігійному викладі про Божу любов і Божу всемогутність.

Звертаючись до синів, Володимир Мономах радить самим виконувати усі обов’язки на війні, самим слідкувати за всім, не покладаючись ні на кого, “бо знагла людина погибає”.

Дає настанови, що стосуються гостей. Їх потрібно шанувати, з якої сторони вони б не прийшли, бо гості, чи то подорожні, мимо ходячи, прославляють чоловіка по всіх землях – або добрим, або лихим”.

Жінку, як радить Мономах, потрібно любити, але не давати їй влади над собою. ”Що вмієте, - закінчує автор свої вказівки, - того не забувайте, а чого не вмієте, того вчіться... І нехай сонце не застає вас у постелі...”

При написанні “Повчання...” користувався Володимир Мономах “Завітами дванадцятьох патріархів” і такими статтями як “Повчання синам Ксенофонта” та “Повчання синові Феодори”, що ввійшли з збірник князя Святослава.

25.Авторство Нестора Незважаючи на усталену історіографічну традицію, згідно з якою "Повість..." пов'язується з іменем літописця Нестора, дослідників не залишають сумніви щодо істинності цього висновку. У літературі неодноразово висловлювалася думка стосовно авторської причетності до "Повісті..." літописця Сильвестра, ігумена Михайлівського Видубицького монастиря . У Хлібниківському списку Іпатіївського зводу в заголовку "Повісті..." вказується, що її автором є чернець Печерського монастиря Нестор. Літописця Нестора знає і Києво-Печерський патерик . Його кілька разів згадує чернець Полікарп як автора "Літописця": "Иже написа летописец".Три списки з іменем Нестора були в руках В. М. Татищева: названий Хлібниківський, а також Розкольничий і Галицький. Щоправда, останній зберіг ім'я не лише Нестора, а й Сильвестра. У Лаврентіївському літописі імені Нестора немає, натомість після статті 1110 р. говориться, що "игуменъ Сильвестръ святаго Михаила написах книгы си лЂтописець, надеяся от Бога милость прияти, при князи ВолодимерЂ княжацю єму Кієве, a мнЂ в то время игуменящу у святаго Михаила в 6624" . Сильвестр як автор початкового літопису згадується в окремих зводах XV ст. північно-східної традиції.(Толочко).  Історики ще з часів В. М. Татищева так розв'язували важку проблему вибору: Нестор був автором "Повісті минулих літ", а Сильвестр її продовжувачем і редактором. Саме до такого висновку схилявся М.І.Костомаров, який вважав, що "Сильвестру можуть належати тільки найближчі до його часу відомості і розподіл за числами інших з деякими доповненнями. Справа Сильвестра є зведення окремих сказань. Цей Сильвестр вніс у свою працю Несторів літопис Києво-Печерського монастиря, який складав лише незначну частину всього літопису" .  Крім "Повісті временних літ" Нестором-літописцем написані житія перших руських святих - братів Бориса та Гліба, житіє преподобного Феодосія - засновника монастирського життя на Київській Русі, сказання про перших печерських подвижників і багато іншого.  Нестор створив монументальний історичний твір, давню історію слов'ян він вписав в історію світову, де слов'яни зайняли належне місце серед інших народів. Про що тільки не розповідав Нестор у своєму літописі. З нього ми дізнаємось про життя та походи князів Аскольда, Олега, Ігоря, Святослава, княгині Ольги, котра, згідно з літописом, у середині 50-х років X ст. вирушила до Константинополя і "возлюбила світло і полишила темряву",прийнявши святе хрещення.  Під 988 роком літопис розповідає про похід Володимира на візантійське місто у Причорномор'ї - Херсонес, про хрещення Володимира в Корсуні, про хрещення ним русичів.  Не менше значення мають і ділові договори Київської Русі та Константинополя, які є визначними пам'ятками давньоруської писемності IX-X ст. Автентичність цих документів цілком незаперечна. Давньоруський хроніст напевно бачив оригінали тих документів, що зберігалися в київському великокнязівському архіві. Візантійська дипломатична практика передбачала таку процедуру: угоди, що укладалися з іншими державами, писалися двома мовами: одна - грецькою, друга - контрагента (в даному випадку - древньоруською). Грецький варіант документа зберігався у варварської сторони, варварський у Константинополі. Отож, Нестор мав доступ до грецьких оригіналів візантійсько-руських договорів, добре знання тієї мови дозволяло йому досконально розуміти юридичні тексти.  Безпосереднім продовжувачем "Повісті минулих літ" є Київський літописний звід кінця XII ст. В історичній літературі він датується по-різному; 1200 р. (М. Д. Присьолков), 1198—1199 рр. (О. О. Шахматов), 1198 р. (Б. О. Рибаков). Що стосується авторства зводу, то тут розходжень практично немає. Більшість істориків погодились з Д. І. Іловайським, що укладачем був ігумен Видубицького монастиря Мойсей 50. 

26 Хрещення Русі-України в «Повісті временних літ»

Українські книжники виявляли велике зацікавлення питанням хрещення Русі, адже саме в цьому вбачалася духовна першооснова, "свята старовина", до якої постійно апелювали. Систематизована версія запровадження на Русі християнства постала у так званій Володимировій легенді, розробленій наприкінці XI — на початку XII ст. у "Повісті временних літ".

В літо 6495 [987]. Скликав Володимир своїх бояр і старійшин городських і сказав їм: «Оце приходили до мене болгари, кажучи: «Прийми закон наш». Потім прийшли німці, і ті хвалили закон свій. Після цих приходили жиди. Наостанку приходили і греки, хулили всі закони, свій же вихваляли. Тоді Володимир вибрав 10 послів і наказав їм перевірити усі релігії. В усіх релігіях були заборони, які не сходилися зі звичками Володимира, подекуди його пороками. Але найбільше вони вподобали службу греків. Причарувала вона їх красою свого служіння. «Найперше ходили до болгар і дивилися, як вони моляться в храмі, точніше сказати, в мечеті, стоячи там без пояса. А поклониться — сяде і дивиться сюди і туди, як божевільний. І нема в них радості, а [тільки] печаль і сморід великий. І недобра віра їхня. І прийшли до німців, і бачили як відправляють службу божу, а краси не бачили ніякої. І прийшли ми в Греки, і водили нас туди, де служать Богові своєму, і не знали, чи ми на небесах були, чи на землі: нема-бо на землі такого видовища чи краси такої, щоб зуміли порівнять із нею. Знаємо тільки, що там Бог із людьми пробуває і служба їхня лучча, аніж в усіх інших народів. Не можемо забути ми краси тієї, бо всякий чоловік, коли спочатку покуштує солодощів, потім не захоче гіркого прийняти. Так і ми не маємо уже так жити». Бояри порадились і сказали: «Якби поганий був закон грецький, то не прийняла б хрещення баба твоя Ольга, а була вона наймудріша із всіх людей». 988 року володими у поході на Корсунь, город грецький, захопив його за підказкою одного корсун’ського мужа іменем Анастас перекопати колодязь і перейняти воду. Отримавши таку підказку, дав клятву охреститися, якщо це правда. потім він вимагав віддати за себе сестру царів Корсуня, Василія й Костянтина, кажучи так: «Оце город узяв ваш славний. Прочував, що маєте сестру дівицю, і якщо не віддасте за мене, то зроблю столиці вашій те, що цьому городу зробив». І, почувши це, царі засумували, і послали відповідь, таке кажучи: «Не личить християнок за поганих віддавати. А коли охрестишся, то візьмеш її, і доступиш царства небесного, і з нами єдиновірником будеш. А коли цього не захочеш зробити, то не зможемо сестру свою віддать за тебе». І вислухав це Володимир і сказав посланцям від царів: «Скажіть царям так: «Я охрещусь, оскільки ще до днів цих уподобав закон ваш, і любий він мені, і віра ваша, і богослужіння, про яке розповідали мені посланії нами мужі». І почувши це, царі раді були; і вблагали сестру свою на ймення Анна, і послали до Володимира, кажучи: «Охрестись, тоді пошлемо сестру свою до тебе». І рече Володимир: «Хай ті, що прийдуть з сестрою вашою, охрестять мене». І послухали царі, і послали сестру свою, і сановників деяких, і священиків. Вона ж не хотіла іти. Із божого допусту в це врем’я розхворівся очима Володимир, і не бачив нічого, і затужив сильно, і не знав, що робити. І послала до нього цариця, кажучи: «Коли хочеш хвороби цієї позбутись, то охрестися негайно, а коли ні, то не збудешся цього». І як почув це, сказав Володимир: «Якщо справді так буде, то воістину великий Бог християнський». І повелів охрестити себе. І єпископ же корсунський із попами царициними благословив його і охрестив Володимира. І коли возложив руку на нього, Володимир у ту ж мить прозрів. Хрестилися ж в церкві святої Софії, і стоїть та церква в Корсуні посеред города, де торгують корсунці. Коли прийшов, повелів звергнути всіх кумирів, ідолів. Перуна ж повеліа прив’язати коневі до хвоста і волочити з гори Боричевим узвозом на Ручай, а дванадцять мужів приставив бити його жезлами. І робили це не тому, що дерево може відчувати, а для наруги над бісами, що спокушали цим образом людей,— хай прийме відплату від людей. Володими закликав усіх людей хреститися у Дніпро з промовою ,що хто не прийле- вічний його ворог.

27. Києво-печерський моанстир у “П.м.л.” “Повісті” під 1051 роком говориться, що якийсь чоловік з міста Любеча, на Чернігівщині, відправився на Афон у Грецію, де був пострижений у ченці під ім’ям Антонія, після чого повернувся на батьківщину і опинивсь у Києві. Тут, після довгого блукання по монастирях, поселився в печері, виконаній пресвітером Іларіоном, якого у 1051 році Ярослав Мудрий поставив митрополитом.Засновником печерного самітництва на місці майбутньої обителі літописець називає священика Іларіона , видатного подвижника і богослова , що служив у церкві Дванадцяти апостолів в київському передмісті Берестове. Іларіон обрав для молитовного усамітнення мальовничий пагорб неподалік від Берестова і подібно першим християнським подвижникам , копалин у ньому двухсаженную печеру , зачинявся в ній для молитви. Видатний церковний і державний діяч , духівник Ярослава Мудрого , Іларіон в 1051 році став першим росіянином за походженням митрополитом. Після обрання його на Київську кафедру печерка в Берестове спустіла . У тому ж році в ній поселяється повернувся з Афонської Гори преподобний Антоній Печерський , який поклав тут початок чернечому ділання . Саме цю дату - 1051 рік Нестор Літописець вважає роком заснування печерної обителі.

28. Нестерове „Читання про Бориса та Гліба“ — це перше справжнє житіє на українському грунті, бо Оповідання, приписуване монахові Якову, розповідає тільки про вбивство Бориса та Гліба. Читання про Бориса та Гліба розпадається на дві частини: на властиве оповідання про життя та вбивство Бориса й Гліба та на оповідання про їх чуда.На вступі Нестор просить Бога дати йому розум і сповідається з своєї грубості й нерозуму. Далі за візантійськими .зразками житій святих він оповідає історію рятунку людського роду від сотворения світу, а дійшовши до часу прийняття християнства на Україні, задержується коротко на Володимирі та хрещенні України й переходить до самого оповідання. Тут віддаляється від візантійського зразка й не оповідає про народження Бориса та Гліба, а починає просто від їх дитинства мабуть тому, що по народженні Борис і Гліб належали до поганства. Недостачу фактичних даних Нестор заступає балаканням про їх побожність, про вчитування в божественні книги, житія і мучення святих. Історичні дані про вбивство Бориса та Гліба Нестор переповідає так, що в його оповіданні/як і взагалі в житіях святих, вони втрачають своє історичне значення.В оповіданні про вбивство він різниться в деталях від „Оповідання про терпіння Бориса та Гліба“, приписуваного монахові Якову. Та уступаючи останньому щодо історичної вірності, „Читання про Бориса та Гліба“ Нестора перевищує його як зразок житія.

29. «Житіє преподобного Феодосія Печерського» Нестора Житіє Феодосія Печерського - пам'ятник давньоруської літератури, написаний преподобнимНестором Літописцем. Існують різні датування написання Житія: 1080-ероки (виходячи з опису ряду подій твір було написано не пізніше1088^[1]) або початок XII століття. ^[2] Пам'ятник розповідає про життя ігуменаКиєво-Печерського монастиряпреподобного Феодосія, починаючи від його народження, приходу в монастир до ігуменства і смерті.Ряд сюжетних мотивів "Житія" запозичені Нестором з перекладних агіографічних пам'яток (патерики, ЖитіяЄвфимія Великогоі ЖитіяСави Освяченого), але відзначають лише подібність ситуацій так як розповідь Нестора не є агіографічних шаблонним.^[2] Написане ним "Житіє" має динамічний сюжет і позбавлене традиційних для даного жанру риторичнихміркувань.^[4]Нетрадиційно для житійної літератури представлений образ матері Феодосія. Нестор, називаючи її благочестивою, проте приводить розповідь як вона пручалася аскетизму і благочестя сина: б'є його, садить на ланцюг, зриває з нього вериги, оголошує нагороду за його розшук, коли Феодосій йде в монастир. Складним показаний і характер самого Феодосія - описуються його традиційні для ченців чесноти (лагідність, працьовитість, смиренність плоті, милосердя), але колиСвятославвиганяє з великокнязівського престолу свого братаІзяслава, то Феодосій показаний вже активним учасником політичної боротьби і своїми промовами сміливо викриває Святослава.

Житіє описує також побут раннього періоду існування Києво-Печерського монастиря, при цьому ченці показані цілком земними людьми: їм часом важко жити з суворим монастирським статутом, деякі поступаються своєму ігумену в працьовитості, смирення і благочесті.увійшло вКиєво-Печерський патерикв отримало починаючи зXV століттяв його складі широке поширення в давньоруській книжності. Окремих списків Житія збереглося небагато, найдавніший перебуває у складі Успенського збірника XII-XIII століть (зберігається зборахДержавного історичного музею).Феодосій вже за життя випереджав популярністю свого попередника Антонія. Невдовзі після смерти (3 травня 1074 р. ) його пам’ять як святого відзначалася в Печерському монастирі. 1091 р. його мощі переносять до церкви, яку почали будувати ще за життя Феодосія. 1108 р. князь Святополк Ізяславич наказує, щоб в усіх єпархіях ім’я Феодосія було вписане в поминальники.Вступ визначає місце прп. Феодосія серед праведників за біблійною обітницею Спасителя: “Багато прийде зо сходу й заходу, і засядуть з Авраамом, Ісааком та Яковом у Царстві Небеснім” (Мт. 8:11). Згадується про авторство “Чтенія” про Бориса і Гліба, додаються самопринижувальні формули. Вказується на спадкоємний зв’язок Феодосія з Антонієм. Подається початкова молитва.

30. Персонажі «Галицько-Волинського літопису»

Найвидатнішою літературною пам’яткою є, безперечно, Галицько-Волинський літопис 1. Він засвідчує насамперед тяглість літописних традицій, стаючи справжнім "продуктом українського духу" (Михайло Возняк) 2. І водночас поруч зі "Словом о полку Ігоревім" дає підставу говорити про зміну стилю — монументального на орнаментальний 3. Багатопланове охоплення матеріалу складається в цілісну і символічну картину світу, на тлі якої витворюється авторський образ історії.Галицько-Волинський літопис дійшов до нас у складі Волинського літописного зведення кінця XIII — початку XIV ст. 4 Однак перша його частина (зведення Данила Галицького) була створена приблизно у другій половині 40 — 50-х рр. XIII ст.Це зведення було складене в Холмі для обґрунтування політики Данила, який вважав своє князівство законним спадкоємцем давнього Києва. З цією метою холмський літописець докорінно переробив Київське літописне зведення, що містило "Повість временних літ" і Київський літопис, доведений до 40-х рр. XIII ст. Перед початком "Повісті временних літ" літописець, який працював у Холмі, додав перелік київських правителів від Діра і Аскольда до Дмитра, намісника Данила Галицького. Київський літопис перших десятиліть XIII ст. він замінив власним. При створенні останнього був використаний той же Київський літопис, а також документи канцелярії і архіву Данила Галицького, придворні літописні записки, розповіді-звіти бояр про воєнні походи та дипломатичні акції. Робота над літописом велась під керівництвом наближених до Данила осіб: печатника Кирила, холмського єпископа Івана 5. Літописцем, який довів літопис до 1260 р., міг бути боярин Діонісій Павлович 6.На відміну від багатьох інших літописних пам’яток, літопис Данила Галицького — цілісне оповіданняАвтор — виразник поглядів вірних Данилові бояр і боярської дружини. В центрі його уваги стоїть боротьба з "коромолою" ворожих князеві бояр і зовнішніми ворогами. Літопис подає біографію князя, прославляє подвиги Данила і його дружинників.

31. Боротьба за державныть русы в «гал-вол лытописы»

 Роль князівства в історії української державності

Галицько-Волинське князівство мало тісні культурні взаємозв'язки з країнами Західної Європи, що виявлялися в активній торгівлі, дипломатичних стосунках, різних політичних переговорах та взаємних візитах. Західні князі неодноразово відвідували Володимир, Холм, Галич, а галицькі та волинські князі в свою чергу не раз бували в столицях західних держав.

Між державами відбувався обмін мистецькими цінностями. Події культурного і політичного життя у Галицько-Волинському князівстві знаходили широкий відгук у хроніках західних держав.

У той же час в Галицько-волинському літописі розповідається про події в країнах Західної Європи. Взаємовпливи культур формували атмосферу міжнародної довіри та мирних взаємовідносин у жорстоку феодальну епоху воєн і розбою.

На заході Галицько-Волинське князівство було форпостом східнослов'янської духовності. Різні сфери її культури, зокрема такі, як освіта, мистецтво, філософія, література, розвивалися під впливом західної та східної культур. Через такі культурні центри, як Володимир, Холм, Галич і Львів культурні впливи давньоруських земель надходили до східних слов'ян в Угорщину і держави Центральної Європи. У той же час Галицько-Волинські землі зазнавали істотних культурних впливів своїх західних сусідів; засвоєні духовні і матеріальні цінності передавались іншим землям Стародавньої Русі. Але основа культури Галицько-волинського князівства була українська, спільна з іншими князівствами Стародавньої Русі.

Князівські міжусобиці та напади різних завойовників впливали на культуру Галицько-Волинського князівства, але не змогли призупинити розвитку культурного процесу. Ґрунтуючись на принципах єдності культури старокиївської держави, культура західного князівства продовжувала розвиватись в умовах феодальної роздрібненості, втілюючи ідею єдності давньоукраїнських земель. За своїм ідейним змістом та художніми якостями ця культура була на рівні культур середньовічної Європи, а в окремих випадках перевищувала їх. Цим самим вона сприяла закріпленню історичних традицій Київської Русі, примножувала багатющу скарбницю традицій української культури.

Роль Галицько-Волинського князівства була дуже велика. Безпосередня спадкоємиця Київської Русі, ця держава відіграла надзвичайно важливу роль в історії українського народу:

- зберегло від завоювання та асиміляції південну та західну гілки східного слов'янства, сприяло їхній консолідації та усвідомленню власної самобутності;

- стало новим після занепаду Києва центром політичного та економічного життя;

- модернізувало давньоруську державну організацію;

- розширило сферу дії західноєвропейської культури, сприяло поступовому подоланню однобічного візантійського впливу;

- продовжило славні дипломатичні традиції Київської Русі, ще 100 років після встановлення золотоординського іга представляло східнослов'янську державність на міжнародній арені.

сприяло у переломні моменти історії почуттю культурної та політичної ідентичності. Це почуття буде мати вирішальне значення для українців для їхнього існування, як окремого національного утвору в лихі часи, що насувалися.

32 києво-печерський патерик

33. «Хождення» ігумена Данііла Час і обставини написання «Хождення» ігумена Данііла Ходіння ігумена Даниїла — пам'ятка паломницької літератури Київської Русі XII століття, присвячена мандрівці до Палестини ігумена Даниїла, що була здійснена ним між 1106 і 1108роками. У центрі уваги твору — опис християнських святинь. Одночасно змальовано побут місцевого населення — мусульман та християн, розповідається про землеробство, скотарство,садівництво, рибальство. Чимала кількість економічно-географічних даних вигідно відрізняє «Ходіння» від інших описів Палестини. Цю пам'ятку можна розглядати як перший історично-літературний твір, де відображене уявлення освічених людей Київської Русі про економічну географію інших країн. Особливості інтерпретації історії в «Хожденії» ігумена Даниїла. В «Хожденії» виділяють вступ, опис маршруту подорожі, опис палестинських святинь, епілог та опис великоднього богослужіння на Гробі Господнім з чудом пасхального вогню. Автор намагається відтворити особливо відчутну в Святій Землі тяглість зв’язку Старого та Нового Завіту, історію спасіння в усій повноті, від Авраама з його переселенням до Ханаану й до літургійного життя сучасної Церкви. Сам предмет оповіді вимагає від паломника власного вправляння в аскетичних подвигах, особливо покори й молитви. Він прагне позбутися самодостатности індивідуального чинника в подорожі задля втілення в тексті універсальних християнських чеснот. Географічний простір у поетичному світі «Хожденії» ігумена Даніїла. Маршрут паломництва Данила пролягав через Константинополь, Ефес, острови Патмос, Кіпр. Зворотня дорога йшла через Бейрут (Беріт), Тріполі, Антіохію й Константинополь. Перебування в Палестині тривало 16 місяців і припало на часи після першого хрестового походу (1096–1100), на період правління Балдуїна Єрусалимським королівством (1100–1118). Енерґійний король Балдуїн І, за урядування якого держава хрестоносців переживала найбільше піднесення, особисто опікувався руським паломником. Згадувані в «Хожденії» походи Балдуїна І, що відбулися протягом 1106–1108 рр., дозволяють точніше встановити ймовірну дату паломництва: 1106–1107 рр.

34 . Проблема автентичності «Слова о полку Ігоревім»

Слово о полку Ігоревім — героїчна поема кінця XII ст, одна з найвідоміших пам'яток давньоруської літератури.Прийнято рахувати, що оригінал твору відкрив граф Олексій Мусін-Пушкін, відкупивши його в архімандрита Спасо-Ярославського монастиря Йоіля 1791 р., і видав друком у Петербурзі 1800 р., при співпраці знавців палеографії М. Малиновського і М. Бантиша-Каменського. Сам рукопис і більшість друкованих примірників «Слова…» згоріли під час московської пожежі 1812 року. !!!Довкола «Слова о полку Ігоревім» час від часу спалахують суперечки щодо його автентичності. Скептики XIX — першої половини XX століття висловлювали гадку буцімто «Слово» — це підробка кінця XVIII століття. Якихось переконливих доказів у них не було, але така гадка побутувала тривалий час, а нині набуває нових форм і нового ідеологічного забарвлення: "школа скептиків" знову намагається принизити давню українську культуру позбавити її шедевра світової ваги.Свого часу досить широкого розголосу набула версія французького славіста А. Мазона (1881-1967), який ще в 1930-1940-х роках виступив із твердженням, що «Слово о полку Ігоревім» — це фальсифікат кінця XVIII століття. Проф. А. Мазон уважав, що «Слово» є наслідуванням «Задонщини», а його авторами могли бути І. О. Мусін-Пушкін та О. Ф. Малиновський і M. M. Бантиш-Каменський. Утім, усі арґументи А. Мазона були послідовно спростовані щонайперше зусиллями видатного знавця «Слова» проф. M. K. Гудзія.Досить поширеною в 1960-х роках була версія російського історика А. А. Зиміна (1920-1980), згідно з якою «Слово о полку Ігоревім» нібито було написано у 80-х роках XVIII століття архимандритом Спасо-Ярославського монастиря Іоілем (Іваном) Биковським (1726-1798), власником Мусін-Пушкінського «Хронографа», в якому містився рукописний текст «Слова». Джерелом «Слова» А. А. Зимін уважав «Задонщину», а також літописи й пам’ятки українського та білоруського фольклору Критика концепції А. А. Зиміна (див.: «Слово о полку Игореве» и памятники Куликовского цикла. K вопросу о времени написания «Слова». — Москва; Ленинград, 1966) була настільки переконливою й науково обґрунтованою, що після цього питання про підробку «Слова» наприкінці XVIII століття та його залежність від «Задонщини» було знято.Остання за часом спроба заперечення автентичності «Слова» належить американському русисту Е. Кінану На його думку «Слово» написав у 1792-1793 роках чеський філолог-славіст Й. Добровський (1753-1829), використавши «Задонщину» й приписку Домида до Псковського «Апостола» 1307 року Е. Кінан не зважає навіть на те, що «Хронограф» зі «Словом» був відомий у наукових колах ще до прибуття Й. Добровського в Росію, а тексти, на які нібито спирався чеський учений, були відкриті значно пізніше: приписка до «Апостола» 1307 року — у 1813 році, «Задонщина» — у 1852 році. Українські вчені В. Німчук, Б. Яценко, О. Мишанич переконливо спростували заполітизовану антинаукову гіпотезу Е. Кінана (див.: Медієвістика: Збірник наукових статей. — Одеса, 2002. — Вип. 3. — С. 6-33; Українська мова. — 2002. — №1. — С. 3-17). Автентичність «Слова» заперечує також іще один американський славіст Г. Грабович. Його міркування (див.: Критика. — 2000. — №12. — С. 4-7) — це загальники, які не містять жодного факту чи доказу здатного потвердити сумнів у давності «Слова».Багатьма своїми аспектами «Слово о полку Ігоревім» залишається для сучасного читача "полем незнаємим", рясніє "темними" місцями та "білими плямами". Можливо, окремі його таємниці так ніколи й не будуть розгадані, одначе завдяки спільним зусиллям і українських, і зарубіжних учених, письменників, перекладачів, воно все більше наближається до нас, розкриває перед нами чарівний дивосвіт наших далеких предків, а своїм глибоким патріотизмом, тонким ліризмом, високою поетичністю продовжує хвилювати уми та серця нових поколінь.

35. Григорій Цимблак

ЦАМБЛАК ГРИГОРІЙ — письменник — проповідник, церковний і культурний діяч.

Початкову освіту здобув у Тирново. Потім продовжив навчання в Константинополі та Афоні. Деякий час був ігуменом сербського монастиря в Дечанах, служив у канцелярії константинопольського патріарха, пресвітером митрополичої молдововолоської церкви в Сучаві. 1409 р. прибув до Києва й активно включився в боротьбу за митрополичу кафедру. Але тільки 1415 р. у білоруському місті Новогрудку православні єпископи обрали його митрополитом Київським і Литовським.Літературна спадщина Г. Цамблака, одного з найталановитіших письменників слов'янського середньовіччя, налічує більш як 40 творів різних жанрів: житій, похвальних слів, проповідей на різні церковні свята. Вважається, що в Україні він написав «Надгробне слово митрополиту Кипріяну». Цамблак виголосив його у Києві, де покійний митрополит мав велику популярність. Оскільки в цей час Г. Цамблак претендував на київську митрополичу кафедру, то наголошення на бажанні покійного зробити з нього свого наступника мало б вплинути на слухачів. Письменник, як талановитий дипломат, грає на почуттях слухачів, говорячи про свою близькість до Кипріяна та поєднуючи власну скорботу зі скорботою киян. «Слово похвальне Євтимію Тирновському» частково відійшов від традиційного для середньовічної літератури образу християнського героя. З одного боку, Євтимій — носій усталених християнських чеснот (смирення, мудрості, благородства, аскетизму), а з іншого — це мужня, зухвала, наполеглива людина, патріот, який уболіває за свою країну й народ. У 1393 р., коли турецькі війська обложили Тирново, а болгарський цар Іван Шишман утік із столиці, Євтимій не тільки залишився з народом, а сміливо прийшов до султана Баязета з вимогою припинити варварське знущання з болгар. Подвиг Тирновського патріарха, що чудом уникнув смерті, здійснений не тільки в ім'я віри, айв ім'я батьківщини. Письменник показав Євтимія на тлі справжніх історичних подій. Також, п'ять проповідей, сповідь віри при посвяченні в митрополити та дві промови на Констанцькому соборі.Аналіз творів Г. Цамблака свідчить, що, залишаючись у межах середньовічного світогляду, він є письменником — новатором, у його творчості виявляються деякі гуманістичні тенденції. писки з творами Г. Цамблака були в ужитку на всьому обширі православнослов'янського світу, тому його літературна спадщина належить одночасно як слов'янським народам, так і молдованам та румунам. Г. Цамблак справив помітний вплив на українську літературу.

36. Юрій Дрогобич представляв Україну у західноєвропейських вчених колах. Його наукові твори були відомі в Італії, Франції, Угорщини, Німеччини. Серед учнів Юрія Дрогобича - великий польський астроном Н. Копернік. Кінець XV ст. вважається початком відродження духовного й літературного життя України. Це, перш за все, позначилося у появі цілої низки перекладених творів науково-природничого, богословського та морально-етичного жанрів. В аудиторіях середньовічних університетів українська молодь з'явилась відразу після їх заснування. У паризькій Сорбонні вже наприкінці XIV ст. серед українців були не тільки студенти, але й доктори наук.

Серед численних українських випускників європейських університетів вирізняється велична постать Юрія Михайловича Котермака - вченого, освітнього діяча, поета, першого українського автора наукової книги, ректора Болонського університету, в історію якого він увійшов під іменем «Джорджо да Леополі», - Юрія зі Львова, відомого нам під ім'ям Юрія з Дрогобича.

У трьох астрологічних трактатах Дрогобича, які збереглися в бібліотеках Парижа та Мюнхена, позначилася фундаментальна обізнаність автора з тогочасною фаховою літературою - творами Птолемея і арабських астрономів. Один з трактатів - перша друкована книга Юрія Дрогобича «Прогностична оцінка 1483 р.» (Видана в Римі латиною), яка розглядає окремі питання філософії, астрономії, географії. Одна з головних ідей цього трактату полягає в тому, що передбачення майбутнього має служити людям. У книзі наводяться географічні координати Львова, Дрогобича, Вільно і Москви; визначено час двох майбутніх місячних затемнень.

Книжки Юрія Дрогобича в рукописних копіях використовували його сучасники, зокрема Грам Шедель, автор «Всесвітньої хроніки» (1493 р.). Фрагменти латиномовних праць Дрогобича в XVII ст. були включені вченими Острозької академії до рукописного збірника. Про великий авторитет Дрогобича як вченого свідчить той факт, що він на запрошення відомих аристократичних сімей, як один з провідних тогочасних астрологів, складав гороскопи.

37

38 . «Ключ царства небесного» Герасима Смотрицького.

Книга ректора Острозької академії Герасима Смотрицького "Ключ царства небесного", полеміко-публіцистичний трактат, виданий в Острозі 1587 р., став однією з перших полемічних праць православних авторів, що започаткувала собою тривалу й запеклу словесну боротьбу з католицькими теологами-полемістами. Герасим Данилович Смотрицький народився десь наприкінці 20-х чи 30-х років XVI ст. в сім'ї дрібного шляхтича села Смотрич на Поділлі. Довгий час він працював писарем у Кам'янці-Подільському. Близько 1576 р. Г. Смотрицького як освічену людину запрошує князь В. (К.) Острозький для видання «Біблії» і викладання в Острозькій школі (академії), якою він потім керував як ректор. Помер близько 1594 р.Його трактат «Ключ царства небесного» вийшов 1587 р. в острозькій друкарні. Приводом для написання твору став вихід у світ праці єзуїтського письменника Бенедикта Гербеста "Виклад віри", де той прославляв історію західної Церкви, виопукло показував божественність духовної влади Папи Римського.Твір був написаний людиною, що сприйняла благотворний вплив Івана Федорова і, безперечно, знала твори Максима Грека, а можливо, і старого Артемія.Використавши антикатолицькі твори своїх попередників, які поширювалися в рукописах, Герасим Смотрицький прямо виступив проти іновірців і, маючи на увазі римсько-католицьку пропаганду. Г. Смотрицький першим з українських письменників-полемістів виступив друком хай ще й зі слабою і несміливою відповіддю на випади католиків проти православної церкви.Г. Смотрицький обстоював старий календар. Та чи не найбільш пристрасно і патріотично звучать сатирично-викривальні слова Г. Смотрицького, звернені як заклик і застереження до народу. Настільки апологетичною була праця Бенедикта Гербеста, настільки ж безпощадно нищівною стала відповідь на неї Смотрицького. Провідною ідеєю, навколо якої будується концепція православного полеміста, стає протестантська теза -звинувачення Папи Римського як "антихриста", а його влади відповідно станом "передпекла". Розвиваючи погляди протестантів, Смотрицький нещадно критикує історію папства загалом та найновіший прояв "сатанинської" влади — календарну реформу Папи Римського Григорія ХІІІ. Автор вбачає у ній причину "великих і дивних розрух", що неминуче стануться вже у найближчому майбутньому. Єдиним порятунком у цій ситуації, згідно Смотрицького, є вірність православній вірі, адже лише вона одна є ключем Царства Небесного. «Ключ царства небесного» відіграв визначну роль у розвитку українського полемічно-публіцистичного письменства XVI—XVII ст. Він є видатним явищем як перший оригінальний трактат полемічно-публіцистичної прози на Україні.

39. "Календар римский новий" Герасима Смотрицького 

після впровадження папою римським Григорієм XIII у 1582 р. календарної реформи, що стала причиною нових утисків і гонінь проти православних. Тоді на захист прав українського народу став Герасим Смотрицький, який в своєму трактаті "Календар римський новий" науково довів перевагу юліанського календаря і розкрив провокаторську роль нововведеного григоріанського.

Герасим Смотрицький - перший ректор Острозької академії, активний учасник видання острозької Біблії (1581 р.), автор прозових і віршових творів (посвята Костянтину Острозькому в Біблії 1581 р.). У полемічно- публіцистичній статті «Календар Римський новий» (1587 р.), яка була спрямована проти введення католицьким Римом Григоріанського кален­даря, письменник уперше заговорив про жорстокий визиск трудового народу. Він змалював селянина, бідного, убогого, котрий у поті чола заробляє хліб свій і утримує пана. Той селянин звик сповняти давні звичаї предків своїх, віддаючи належне і Богу, і пану. Тепер же пан змушує його і в святкові дні працювати (йдеться про розходження у православних і католицьких церковних календарях).

Одним із перших православних письменників-полемістів став ректор Острозької школи Герасим Смотрицький. У виданих 1587 р. творах «Ключ царства небесного» і «Календар римський новий» він різко критикував католицизм і. папство, захищав православ'я й обґрунтовував шкідливість календарної реформи Папи Григорія XIII. Твори цього жанру значно поширилися в Україні у зв'язку з підготовкою й укладенням Берестейської унії. Найвідомішими православними пиеьменниками-полемістами були Клірик Острозький, Стефан Зизаній, Мелетій Смотрицький, Іван Бишенський, Іов Борецький, Захарія Конистенський.

40. «Апокрисис» є одним із найвидатніших творів кінця XVI ст. — першим викривальним трактатом, спрямованим проти Брестської унії 1596 р. і книги П. Скарги «Описанье и оборона събору руского берестейского», анонімно виданої у 1597 р.

Як гадають дослідники цього твору, на підставі тверджень сучасників, автором трактату «Апокрисис», що скористався псевдонімом Христофор Філалет, був шляхтич-протестант з Волині, який мав близькі стосунки з князем К. Острозьким, Мартин Броневський, що не раз виступав на генеральному варшавському сеймі від «київської землі». «Апокрисис, албо Отповедь на книжкы о Сьборе Берестейском, именем людей старожитной релеи греческой, чрез Христофора Филялета врихле дана» написаний М. Броневським польською мовою і виданий 1597 р. у Вільно. Переклад на українську літературну мову був здійснений досить оперативно, як гадають, Клириком Острозьким (Гавриїлом Дорофеєвичем) і виданий у наступному, 1598 р. в Острозі.

«Апокрисис» був видатним явищем в українській полемічно-публіцистичній прозі кінця XVI ст.; трактат дав оперативну і обгрунтовану відповідь як на книгу П. Скарги, так і на незаконні рішення Брестського уніатського собору в цілому. Автор з великою майстерністю розкриває справжні причини Брестської унії, показуючи ті політичні і соціально-економічні вигоди, які мали Ватікан, король польський, магнати і шляхта і нові зрадники православної віри митрополит Київський Михайло Рогоза та його прибічники Іпатій Потій, Кирило Терлецький та інші уніати.

Христофор Філалет виявив широку ерудицію: «Апокрисис» містить екскурси не лише у церковну історію — до біблійних і євангельських книг, до писань грецьких і латинських авторів, а й широке коло сучасних йому історичних документів і матеріалів, аж до використання приватних листів тогочасних відомих діячів.

Автор «Апокрисиса» викриває і документально спростовує наклепницькі писання П. Скарги у його книзі «Synod brzeski», де єзуїт «тое, што не было, пишет», а «тое, што было, замовчует»; він гостро картає і висміює зрадників православної віри київського митрополита Михайла Рогозу, єпископів Іпатія Потія, Кирила Терлецького та ін., які продались папі римському і Ватікану: «Аякож, милые справцы, за тые справы свои теперь не встыдитеся?! Якож людем у очи смотрети смеете; кгды видите, же фальши и зрады ваши на яво, за власних листов ваших доводом выходят?».

Твір рясніє також цікавими висловами фольклорного походження, які влучно вплітаються у його полемічно-публіцистичний контекст. Прислів'я і приказки, народні усмішки, фразеологізми, порівняння, анекдоти, легенди й перекази, метафоричні вислови, образи-алегорії, епітети-означення — ось далеко не повний перелік вживаних Філалетом зразків народної мудрості. Наведемо деякі з них: «Єсли же штось ты порошок в оку патріархов обачил, то мы в оку папежов римских бревно, а до того ганебне, великое покажемо»; «з дожчу под рынву упроважати»; «зрада... яко шило в меху не затаится»; окремі зразки іронії: «папескій похлебца», «смердячая римских епископов гордость», «надгнилая унея», «жовтобрух лукцій владыка» та багато ін.

Вплив «Апокрисиса» як високохудожнього і пристрасного полемічно-публіцистичного трактату яскраво виявився у творчості Клирика Острозького, автора «Перестороги», Мелетія Смотрицького та інших письменників-полемістів.

Високу оцінку «Апокрисисові» дав Іван Вишенський у своєму посланні 1597 р. «Благочестивому государу Василию, княжати Острозскому и православным христіаном Малое России...». Це була, по суті, перша спроба рецензування, критичної оцінки твору, дана його колегою-сучасником.

41 Біографія: Іван Вишенський

Вершиною української полемічної літератури кінця XVI і першої половини XVII ст. була творчість Івана Вишенського, який викривав не тільки римсько-католицьких і уніатських владик, а й «власть мирскую», польсько-шляхетських і українських гнобителів.  Народився І. Вишенський десь між 1545 — 1550 pp. у містечку Судова Вишня в Галичині (теперішня Львівська область) у міщанській родині. З творів письменника видно, що він у молоді роки деякий час жив у Луцьку і, можливо, в Острозі. Правдоподібно, що тут і здобув освіту. І. Франко висловлював здогад, що в освіті Вишенському допомагав князь Острозький, який звернув увагу на здібності юнака і залишив його при дворі.  Згодом І. Вишенський постригся в ченці і жив деякий час в Уневському монастирі. Десь у 80-х роках XVI ст. І. Вишенський залишив батьківщину і відправився на Афон — найбільший тоді на Сході центр православного чернецтва. Тут він певний час мандрує по «святих обителях», а потім стає ченцем Загребського монастиря. Під кінець життя полеміст замкнувся в печері.  Живучи на чужині, Іван Вишенський не був, проте, відірваний від України, він уболівав за її долю, прагнув бути їй корисним. Тут, на Афоні, Вишенський почав свою літературну діяльність — одночасно з першим поколінням українських полемістів Г. Д. Смотрицьким, Стефаном Куколем (Зизанієм) та ін.  Перші твори Івана Вишенського «Писание до всhх обще в Лядской земли живущих», «Извhщение краткое о латинских прелестях», написані на Афоні у 80-х та на початку 90-х років, здобули велику популярність. Під кінець XVI ст. Вишенський уже підготовляв до друку збірку своїх творів під назвою «Книжка».  Письменника не раз умовляли повернутись на батьківщину. Але тільки в 1604р. він прибув на Україну. Спершу Вишенський зупинився на кілька місяців в Угорниках, де жив його афонський друг І. Княгиницький, а потім, очевидно, подався до Львова, де його уже давно чекали. Побувши у Львові недовго і не зійшовшись у поглядах з керівниками братства, І. Вишенський переїхав спершу в Уневський монастир, де прожив біля півтора року, а в кінці 1606р. знову повернувся на Афон «спасатися в пустынных местах».  В цей час він пише «Послание к старицh Домникии», послання до І. Княгиницького (1610р.), ряд творів: «Зачапка мудраго латынника з глупым русином», «Позорище мысленное», «Послание Львовскому братству» та ін.  Про те, як і коли закінчив Вишенський своє життя, немає достовірних відомостей. Помер він на Афоні, очевидно, в 20-х роках XVII ст. В меморіалі православних за 1621 рік «Совhтование о благочестии» йдеться про виклик з Афона на Русь «преподобных мужей», в тому числі й Івана Вишенського. Але Вишенський не повертався на Україну. А в 1633р. якийсь чернець Леонтій у листі до львівського міщанина Миколи Золоторуцького згадує про «великого старця Іоанна Вишенського святогорця» уже як про покійного.  Письменницька діяльність Вишенського взагалі тривала понад 25 років.  Твори Вишенського за його життя майже не друкувалися, а довгий час поширювалися в рукописах. Із 16 відомих нині творів полеміста лише одне послання «От святое Афонское горы скитствующих» було опубліковане в так званій «Острожской книжице» (1598). Пізніше, готуючи написане до друку, Вишенський оформив свою «Книжку», куди увійшло десять його творів з трьома передмовами. Але ця книга в свій час теж не була надрукована, як і пізніші його твори. Всі вони вперше побачили світ у другій половині XIX ст.  Публікацію творів Вишенського здійснювали історики, літературознавці, письменники, зокрема М. Костомаров, С.Голубєв, І. Франко, Г. Житецький та ін. Вони ж і написали ряд окремих досліджень про творчість письменника. Найціннішими серед них є праці І. Франка, зокрема монографія «Іван Вишенський і єго твори» (Львів, 1895), в якій дано докладну характеристику літературної спадщини видатного письменника-полеміста.  Окремим виданням твори Вишенського в силу різних обставин довгий час не виходили. Тільки в 1955р. була видана у Москві книга: Иван Вишенский, Сочинения, Изд-во АН СССР, Серия «Литературные памятники», а в 1959р. ця книга з'явилася і на Україні. Вихід у світ обох видань з докладним коментарем, примітками, різночитаннями та великою статтею І. П. Єрьоміна є значним досягненням літературознавства.

42 . Жанр послання в творчості Івана Вишенського

ІВАН ВИШЕНСЬКИЙ (між 1545/1550—1620)       Іван Вишенський народився в середині XVI ст. в містечку Судова Вишня на Львівщині в родині міщан, або дрібної руської шляхти. Здобув початкову освіту вдома, а потім перебував у Луцьку та Острозі. Згодом І. Вишенський постригся в ченці і жив деякий час в Уневському монастирі.       Десь у 80-х роках XVI ст. він залишив батьківщину й вирушив на Афон (у Греції) — найбільший тоді на Сході центр православного чернецтва. Живучи на чужині, Іван Вишенський не був, проте, відірваний від України тут він спершу не живе відлюдним життям, а прагне використати Святу гору як місце, звідки можна вести палку пропаганду своїх думок.1592, або 93 посилає на Русь своє перше «Послание до всіх обще в лядской земли живущих .Послання — це віршований або прозовий твір, написаний у формі листа чи звертання до однієї чи кількох осіб. У 1598р. у «Острожской книжице» було надруковане послання І. Вишенського «От святое Афонское горы скитствующих» (із 16 нині відомих творів полеміста лише цей твір був надрукований за його життя, решта вперше побачили світ у другій половині XIX ст.).             Протягом 1604—1606 pp. І. Вишенський відвідав Україну, бо письменника не раз умовляли повернутись на батьківщину. Але він повернувся на Афон. У цей час він написав «Послание к старице Домникии», послання до І. Княгиницького (1610) «Послання до всіх взагалі, хто в Лядській землі мешкає»; але найвідомішим € «Послання до єпископів» («Вельможним їх милостям панам арцибіс-купу Михайлу і біскупам Потію, Кирилу, Монтію, Деонисію, і Григорку...», де полеміст виступив проти Брестської унії, заявивши, що її організатори керувалися лише власними інтересами й бажанням рівності у визискуванні православного селянства нарівні з панами-католиками. 3.У «Писание до всех обще в Лядской земли живущих» (1588). Твір Вишенський переслав із Афону. За характеристикою І. Франка, дана праця була поривом душі автора, демократичним бунтом проти богопротивних суспільних порядків, проти деморалізації світської і духовної влади. письменник намагається зобразити занепад релігійності й моралі в Польській державі. Він вважає своїм громадянським обов'язком звернутися до всіх українців, литовців, поляків, які живуть на території Речі Посполитої. Але автор не просто констатує факт морального і духовного занепаду, він прагне розібратися, що ж стало причиною цього? «Священики офірують черевом, а не духом. Пани починилися над своїми підлеглими вищими від Бога...». Повсюдно запанували «гордість, хитрість, махлярство й лиходійство... Замість правди панують брехня, кривда, облудність, наклепи, лицемірство, облесність і насильство антихристове. Він вважає, що виходом є тільки щире, справжнє покаяння перед Богом і людьми з подальшим наміром жити, дотримуючись християнської моралі. Письменник суворо застерігає: якщо таке беззаконня і таке падіння моралі не припиниться, то суспільна недуга стане хронічною пухлиною, пухлина розростатиметься — і «все стане струп, все рана. У кінці твору автор ще раз наостанок благає: «Бога ради, покайтеся, доки на покаяння маєте час: після смерті учинити того не зможете».       Знайомлячись із цим твором, написаним у XVII ст., з прикрістю можна відзначити: своєї актуальності послання не втратило, на жаль, і в наші дні. «Послання до єпископів» — це єдиний твір, який був надрукований за життя автора, він уважається кращим зразком української полемічної літератури. Іван Вишенський написав багато трактатів проти Берестейської унії, але най-сильнішим з них Найбільший за обсягом і найширший за проблематикою є «Писаніє к утекшим от православной віри єпископам» (1598), написане десь біля 1597р. і адресоване архієпископові Михайлові та єпископам, які проголосили цю угоду. У «Посланні до єпископів» І. Вишенський звинувачує і критикує єпископів і«, що вони присвоювали собі церковні доходи, вели невідповідносту їхньому житті. Єпископи, архімандрити мали численні маєтки, кріпаків, які на них робили, тобто їхнє життя нічим не відрізнялося від панів світських. Критикуючи діяльність вищого духовенства, І. Вишенський викриває порушеннями шести церковних заповідей. Єпископи не тільки не нагодували, не упокоїли мандрівників, не зодягли голих і не допомогли хворим, а й самі грабують бідних підданих, накладаючи на них непосильні податок. Письменник намагався своїм твором заступитися за тих, котрі в тодішньому суспільстві були «гнані й опльовані, биті й повбивані», з кого висмоктали «кров і силу, і працю, і дбання», які тяжко працюють. Врешті автор виносить вирок: такі єпископи — не духовні проводирі народу, а його «мучителі», бездушні «ідоли», «вовки», народом «прокляті».     В цьому творі полеміст мовби підсумував усе сказане ним раніше про суспільно-політичне становище на Україні та на конкретних прикладах неймовірні умови життя народу.Композиційно твір досить стрункий. Починається коротким вступом, після якого йде розповідь про нечестиве життя єпископів. Далі подається характеристика кожного єпископа. Друга частина твору складається з чотирьох тез, у яких він полемізує з уніатами з приводу зміни церковних обрядів.„Порада про очищення церкви”. Полеміст подає кілька порад щодо очищення православної церкви „од всяких прелестей и забобонов еретических”, а вкінці подає блискучу апологію православного чернецтва, створюючи образи простодушного ченця і чванькуватого шляхтича.Сама порада щодо очищення церкви вельми наївна, але він пристрасно захищав православних ченців, які вели просте життя.Варто підкреслити, що Вишенський залишив вдалі спроби реалістичного зображення дійсності. Колоритні образи обмирщених і байдужих до народної долі князів церкви - єпископів-трутнів, або подвижницька постать ченця-голяка з його щоденною напруженою війною з самим собою, з земними принадами і щирим прагненням до духовного очищення і моральної стійкості, а особливо образ молодика-шляхтича в „Пораді”, його тваринне черевоугодництво та схиляння перед молами - це справді типові яскраві елементи викривального реалізму в нашій давній літературі.Таким чином, творчість Івана Вишенського, який у своїх посланнях викривав не тільки римсько-католицьких і уніатських владик, а й «власть мирскую», польсько-шляхетських і українських гнобителів, стала вершиною української полемічноглгтера-тури кінця XVI і першої половини XVII ст.       Основна ідея творів Вишенського — ідея соціальної рівності. Він доводив, що люди є рівними від природи. Вишенський висував ідею соборності. Іван Вишенський критикував світську владу, далеку від ідеалів раннього християнства. Він наголошував, що, одержавши владу від Бога, правитель не може користуватися нею на власний розсуд, чинити свавілля, бо це є грубим порушенням Божих настанов про рівність.

43. Стиль творі Івана Вишенського Іван Вишенський (рус. Иоанн Вишенский; 1550 (?) — після 1621) — український релігійний і літературний діяч раннього нового часу. Православний монах, письменник-полеміст. У своїх творах Іван Вишенський малював барвисті, часто гіперболічні, образи морального занепаду вищих верств, зокремадуховенства, протиставляючи їм «бідних підданих» і простих ченців. Зворушення, емоційне піднесення чергуються тут з гострою сатирою, сарказмом. Накопичення епітетів, порівнянь, запитань і закликів, іронічне представлення побутових деталей, багатство словника, використання живої народної мови надавало творам Вишенського яскравості й ефектності. Стиль Івана Вишенського, що походить від візантійської проповіді, але споріднений і з літературною манерою сучасних йому полемістів — українських (із острозького гуртка) і польських (П. Скарги, М. Рея) — «наближається до кращих взірців барокового стилю» (Д. Чижевський).

44. У «Писание до всех обще в Лядской земли живущих» письменник намагається зобразити занепад релігійності й моралі в Польській державі. Він вважає своїм громадянським обов'язком звернутися до всіх українців, литовців, поляків, які живуть на території Речі Посполитої, і поставити їм запитання: «Де-бо нині в Лядській землі віра, де надія, де любов, де правда і справедливість суду, де покора; де євангельські заповіді, де благоговійне і благочестиве християнство?» У цьому розгорнутому риторичному, тобто такому, що не передбачає відповіді, запитанні простежується сумний висновок: нічого з переліченого тут не залиши-' лося. Але автор не просто констатує факт морального і духовного занепаду, він прагне розібратися, що ж стало причиною цього? «Священики офірують черевом, а не духом. Пани починилися над своїми підлеглими вищими від Бога...». Повсюдно запанували «гордість, хитрість, махлярство й лиходійство... Замість правди панують брехня, кривда, облудність, наклепи, лицемірство, облесність і насильство антихристове. Замість віри, надії й любові панують безвір'я, відчай, ненависть, заздрість і мерзота. А замість доброчесного життя — розпуста, плюгавство й нечистота гидка панує». У чому ж, на думку Вишенського, вихід із такої непростої ситуації? Він вважає, що виходом є тільки щире, справжнє покаяння перед Богом і людьми з подальшим наміром жити, дотримуючись християнської моралі. Письменник суворо застерігає: якщо таке беззаконня і таке падіння моралі не припиниться, то суспільна недуга стане хронічною пухлиною, пухлина розростатиметься — і «все стане струп, все рана, все гнилизна, все хворість, все ошуканство, все підступ, все лжа, все суєта, все смертоносний гріх, усе смердить пеклом...». У кінці твору автор ще раз наостанок благає: «Бога ради, покайтеся, доки на покаяння маєте час: після смерті учинити того не зможете».        Знайомлячись із цим твором, написаним у XVII ст., з прикрістю можна відзначити: своєї актуальності послання не втратило, на жаль, і в наші дні.        Для того щоб розібратись із «Посланням до єпископів» І. Ви-шенського, слід звернутись до історії. Ще в V ст. від тільки-но сформованої християнської церкви почали відділятися національні церковні громади. А в 1054 р. візантійська церква остаточно розірвала і без того дуже слабкі зв'язки з західною християнською церквою. Так виникли дві основні течії у християнстві — католицизм і православ'я. І з 1054 р. час від часу виникала ідея возз'єднання цих церков. У 1595р. православні єпископи Кирило Терлецький, Діонісій Збируйський, Леонтій Пелчицький, Іпатій Потій та кілька інших погодились укласти унію (угоду) між своєю церквою та Римом на умовах визнання верховенства католицької церкви і Папи Римського та збереженні православних традицій, обрядів, способів служби тощо. Звістка про це викликала обурення православної громади. І тоді, щоб розв'язати конфлікт, 1596р. в м. Бересті, або Бресті (звідси й назва «Берестейська унія») був скликаний церковний собор, який нічого не вирішив, а призвів до ще більшого розколу: замість двох тепер існувало три церкви (католицька, православна та уніатська, тобто греко-католицька, як її згодом стали називати). Тому полеміка першого десятиліття після Берестейського Собору мала величезне значення, бо вона уточнила характер, глибину розходження між православ'ям та католицтвом. До того ж велике напруження викликала в Україні справа переходу на новий календарний стиль, коли 1582 р. папа Григорій XIII наказав виправити старий Юліянський календар, в якому внаслідок неточності числення з'явилась різниця між календарним та астрономічним часом. Папа наказав з 5 лютого 1582 р. додати 10 днів. Цю реформу в протестантських та православних країнах зустріли вороже. Так, ще раніше стався поділ населення Польщі: католики прийняли новий стиль, а православні залишили старий. Зміна календаря викликала багато конфліктів: католицькі поміщики забороняли селянам відзначати свята за старим стилем і змушували їх в ті дні працювати, а це, зрозуміло, додавало роздратування і збільшувало протистояння. 

45. «послання до єпископів» вишенського

Повна давня назва твору звучить таким чином — «Посланіе к утекшим от православное веры єпископом». У цьому творі письменник підсумовує все сказане в попередніх творах про справу, розпочату католиками та уніатами стосовно тієї ролі, яку відіграли у нищенні української Православної церкви єписко-пи-зрадники.        Безпосереднім приводом для написання твору стала Брестська унія 1596 р. Зрозумівши хиткість своїх позицій і побачивши всенародне обурення, єзуїт Іпатій Потій написав після унії трактат «Оборона згоди з латинським костелом і вірою Риму служачею» (1597 р.), який потрапив до рук Івана Вишенського і став однією з причин написання гнівного трактату-памфлету до єпископів-зрадників. їдка іронія на початку твору поступово переростає в сатиру, а потім у нещадний сарказм на адресу єпископів, що зрадили православну віру та пристали до унії. Вишенський зазначає, що ціною своєї підлої зради ці єпископи сподівалися запобігти ласки у польської влади та католицької курії, що об'єднання церков не було справою духовною, а лише політичною.       Твір починається коротким вступом, після якого йде розповідь про нечестиве життя єпископів, що не виконують шести Божих заповідей, тобто не нагодують голодного, не прихистять подорожнього та інше. Далі автор подає конкретну характеристику кожного з «мирославіших», які проголосили унію. Друга частина твору складається з чотирьох тез, у яких І. Вишенський полемізує з єзуїтами та уніатами з приводу заміни церковних обрядів, про можливість контролю простих людей над церквою, про підлеглість патріархам і, нарешті, про брестське «чудо». Закінчується послання своєрідним закликом до боротьби з католицизмом та світською шляхетською владою, звучить віра у великі потенційні можливості нескореного народу.       Нагадуючи шість заповідей Христових (голодних нагодувати, спраглих напоїти, подорожніх привітати, голих одягти, хворим допомогти, ув'язнених відвідати), Іван Вишенський показав, що єпископи та інші уніатські владики не тільки не виконують їх, а й глумляться над ними. Ніхто з владик не привітав подорожніх, не допоміг хворим, не відвідав ув'язнених, навпаки, вони самі били, лаяли парафіян, кидали до в'язниць своїх супротивників та катували їх до смерті, як це трапилося, наприклад, з грошовитим малярем Пилипом.       Уніатські владики безбожно грабували бідних, відбирали у них коней, волів, овець, здирали грошові податки, посилали на тяжкі роботи. Узагалі, Вишенський наголошує на тому, що постійне збагачення суперечить самому поняттю духовного сану. Ці ж єпископи постійно прагнуть збільшення своїх багатств, вони є справжніми магнатами. Та й сама їх зрада спричинена перш за все матеріальними та можновладними інтересами. А це теж суперечить поняттю віри й духовності.        Найнеприємніша фігура серед ініціаторів унії — Іпатій Потій, автор ганебного трактату «Оборона згоди». Коли він був дрібним каштеляном, пише Вишенський, він мав чотирьох лакеїв, а як став єпископом, то у нього прислуги й не порахувати. Михайло Рогоза так само зовсім запанів. Кирило Терлецький, коли був простим попом, тільки дячка за собою водив, а як став єпискоцом, то вже доганяє Потія і Рогозу. За зрадницьку «ревність» до унії їм, на думку письменника, все одно доведеться відповідати перед народом.        У своєму творі полеміст намалював загальну картину шахрайства, підкупу і сваволі, за допомогою яскравих антитез він конкретно показує, як учорашні злодії, попи, каштеляни тепер намагаються правити Україною, навернути її до унії та католицизму. Досить часто письменник уживає риторичні фігури, тобто риторичні запитання та оклики, що роблять його твір ще більш влучним та яскравим.        Заключним акордом твору є гнівне застереження-звернення полеміста від імені народу до всіх названих і неназваних ним єпископів-зрадників, до королівської влади та зажерливих шляхтичів не сподіватися на підтримку народу, на його згоду прийняти зрадливі пропозиції уніатів.       Твір «Послання до єпископів» недарма вважають однією із вершин творчості-І. Вишенського, що відобразив специфіку його художнього таланту, письменницького хисту.

46. «Обліченіє Дїдиявола миродержця» Івана Вишенського.

Творчість полеміста має релігійне забарвлення. Це було історично закономірним в умовах, коли церква виконувала функцію головної ідеологічної підпори феодального устрою. В центрі уваги письменника - викриття нищого життя феодально-церковної верхівки, критика панів і владик з позицій первісно-християнського гуманізму і демократії. Важливою проблемою було викриття католицизму і унії. Письменник розгортає полеміку з писаннями уніатів, зокрема з писанням єзуїта-публіциста Петра Скарги. Значне місце на сторінках послань Вишенського займають публіцистичні роздуми над питаннями культури, освіти і молодого покоління.Іван Вишенський був глибоко стурбований суспільним злом на землі. В його уявленні світ перетворився в царство „диявола-миродержця”.З погляду визначення суспільно-етичного ідеалу Вишенського передусім вартий уваги один із програмних творів полеміста „Обличение диявола-миродержця”, написаний у формі діалогу а між дияволом і убогим чинцем - „голяком-странником”. Диявол володар всього сущого на землі пропонує „голяку”, які завгодно земні блага з умовою, що голий і бездомний сіромаха-чернець продасть душу дияволу, спокусившись на титули і маєтності. Диявол обіцяє найвищі церковні і світські чини.Яка є ідея твору? Що це - проповідь аскетизму і пустельницького подвижництва? Головний пафос твору в осмисленні нового суспільно-етичного ідеалу. Іван Вишенський разом з своїм героєм відрікається від суєтної і безрадісної дійсності з її славою і розкошами не в ім’я аскетичного юродства, а в ім’я кращої вимріяної дійсності, де б розумно-людське, духовне становило основу і зміст життя, а отже, в цьому творі нехай ще смутно, робить спробу уявити собі таке суспільство і відносини між людьми, де б усе базувалось на правді.Цей твір написано у ранній період творчості. Тому суспільний лад ще майже не окреслений і асоціюється з царством небесним. Але в пізніших творах письменник виразніше малює бажаний суспільно-громадський устрій на взірець первісно-християнських общин.

47. творчыстьь павла русина з кросна

РУСИН ПАВЛО (бл. 1470, м. Кросно, Польща — 1517, м. Сонч, Польща — польсько-український гуманіст, ново-латинський поет, видавець.Гіпотетично був німцем за походженням. Свої твори підписував як «Павло Русин з Кросна», так його називати й сучасники. Це доводить українську, на той час іще регіональну, самосвідомість поета. На цій підставі доцільно вважати його творчість належною до української літератури.Ранні твори поета (1507 — 1508) залишилися в рукописі. 1509 р. у Відні вийшла збірка «Павла Русина з Кросна... панегірики та інші пісні». Деякі твори виходили в Кракові (1513 — 1514) окремими виданнями та в складі збірок.Вів також видавничу діяльність: 1512 р. видав у Відні понегірик угорсько-хорватського поета кінця XVI ст. Яна Паннонія на честь Гваріно, 1513 р. — трагедії Сенеки «Троянки» та «Фієст».Всю творчість можна розділити на:Духовна поезія («Пісня Павла Кроснянина до всіх святих», «Інша інвокація до всіх святих», «Пісня до божественного Севастяна, мученика і найславнішого воїна»). До цієї групи варто віднести панегірики релігійного змісту до святих Станіслава й Владислава.Панегіричні твори, присвячені тогочасній світській і духовній знаті, а також поезія на злобу дня («Елегія до благородного і шановного пана Стефана Баторія», «Ода до благородного пана Габріеля Переньї).Морально-дидактична поезія, пов’язана з поетичною творчістю й педагогічною діяльністю магістра Павла («Ода Павла Русина з Кросна до Аполлона», «До Талії», «До читача», «До книжечки», «Похвала Валерію Максиму», «Пісня, яка містить похвали поетичному мистецтву…», «Пісня, яка в загальних рисах охоплює життя поета Горація»). Морально-дидактичні поезії звернені в основному до студентів Краківської академії з метою заохотити їх вивчати римську літературу.У "Елегійному пантаметрі до Діви Марії, щоб прогнала люту чуму" поет докладно описував моровицю, стверджуючи, що коли не прийде на допомогу Богородиця, на світі не залишиться жодної живої душі. Відвернути лихо поет благав і святого Севастяна, оповідаючи про жахливі наслідки епідемії й змальовуючи горе батьків, котрі ховають єдину дитину". Отже, у його творах захоплення античністю поєднувалось із глибокою набожністю.

Серед інших мотивів, притаманних творчості Павла Русина, відзначає тему "тріумфу мистецтва над плином часу. Поезія зберігає у пам'яті нащадків імена й героїчні діяння людей минулого; самого ж поета, на думку кроснянина, надихає божество. Талант — небесний дар, однак для створення високомистецького твору потрібна й сумлінна праця. Отже, в питанні про співвідношення натхнення (таланту) і науки (вправляння) Павло Русин наслідує Горація. У поеті він бачить особу, котра усвідомлює свою вищість щодо основної маси людей: "Йому слід нехтувати тим, чого, як вважає простий люд, слід бажати, і прагнути того, чого, на думку натовпу, треба уникати". 

48. Поема «Роксоланія» С.Кленовича, відома ще під назвами «Русь» або «Червона Русь», – один із кращих творів давньої української літературної традиції, у якому, після «Повісті врем»яних літ» та «Слова про Ігорів похід», витворюється надзвичайно масштабний, різноплановий і величний у своїй значущості для подальшої світової історії образ України.  Поема, присвячена «найщедрішому та найяснішому сенатові славної львівської громади», одночасно зорієнтована на світ європейський, який ще нічого не знає про Роксоланію. Доказом адресування твору європейському читачеві може стати епіграф, взятий Кленовичем із Вергілієвих «Буколік»: «Хай же ліси, якщо пісня про них, будуть консула гідні». Україна у поемі – це великий, сповнений багатоголосого пташиного співу ліс, спокійний у своїй величності і впевнений у своїх багатствах: Відразу треба наголосити, що автор у поемі не говорить про Роксоланію як про державу, але все ж не сприймає її і як частину Польщі, називає «нашою країною», «нашою багатою землею», визнаючи тим самим етнічну самодостатність українців, яких послідовно називає «русинами», «русами», «руськими селянами». Цікавими у цьому контексті є спроби автора переповісти найважливіші моменти з минулого Роксоланії. Розмову про це починає богиня історії Кліо, яка «нечувану пісню заграла на флейті».  На сьогодні серед українських медієвістів одностайно визнано, що Кленович був знайомий з однією з редакцій «Повісті врем’яних літ». На користь такої думки говорить той факт, що поет вустами Аполлона називає русичів «кращими нащадками батька Яфета»,«плем’ям Яфета», пропонуючи декілька його найменувань: бастарни, ілірійці, сармати, гамаксобії. При цьому зазначає, що назва «Русь» дуже давня і походить ще від правічних часів. Цікавою є версія Кленовича про походження русів. Він зазначає, що їх прадіди прийшли з півдня, повз води Меонтійського (Азовського. – І.С.) моря, осіли в холодному краю, де «лютує Борей», «під Воза сузір’ям» побудували свої оселі і почали обробляти«врожайні поля» та зводити гарно укріплені міста. Як явище ренесансової європейської культури, «Роксоланія» є суто світським твором, у якому абсолютно відсутні будь-які богословські проблеми. Кленович лише один раз опосередковано згадує про міжконфесійну ситуацію, у якій опинилася тодішня Україна, перебуваючи під тиском католицької Польщі. Сповідуючи гуманістичий принцип поваги до людської особистості, залишаючись католиком, поет виявляє свою релігійну толерантність і прихильно говорить про бажання роксоланів зберегти своє православ’я. Поема має досить цікаву форму: вона написана як своєрідний путівник невідомою для Європи землею, батьківщиною поета – Роксоланією. Мандрівниками, які прийшли в цю землю, виявляються парнаські музи на чолі з Аполлоном. Їхня поява тут виправдана бажанням Кленовича знайти для бездомних нещасних мандрівниць, які давно втратили грецький Парнас і тепер блукають світами, нову оселю на українських горах.