2121. Композиція слово про закн і благодать

«Слово» Іларіона, оповідаючи про минуле, мало на увазі живу сучасність. Похвала діяльності Володимира в устах Іларіона була разом з тим програмою діяльності, яка ніби приписувалась проповідником синові прославлюваного князя Ярослава, якого Іларіон вважав достойним наступником свого батька. «Слово» відзначається стрункістю композиції і широким використанням різноманітних засобів художньо-ораторської мови. Воно є блискучим зразком того високого рівня майстерності, якого досягла література Київської Русі за часів князювання Ярослава Мудрого.«Слово» Іларіона звернене було, як він сам заявляє, не до рядових слухачів, для розуміння яких воно занадто важке і змістом, і формою, «не к невідущим», а «к преизлиха насыщьшемся сладости книжныя». Звідси всі особливості його ораторського стилю — символічний паралелізм і порівняння, уособлення абстрактних понять, метафори, антитези, повторення, риторичні вигуки, запитання тощо.«Слово» набуло значного резонансу в пізнішій літературі східних слов'ян. Здавна воно було відоме іншим слов'янським народам. Так, у другій половині XIII ст. його використав у своїй творчості відомий сербський письменник Доментіан; відгуки «Слова» знаходимо й у віршах українського письменника XVII ст. Касіяна Саковича.

Слово про закон і благодать», Слово «О законі... і о благодаті... і похвала кагану нашему Владимиру» — визначний твір красномовства Київської Русі. Написане між 1037 — 1050, правдоподібно священиком (пізніше митрополитом) Іларіоном, це «Слово» стверджує самостійність Київської держави і церкви, заперечує повноваження Візантії щодо Києва. «Слово» підкреслює протилежність «закону» (давньої іудейської релігії) і «благодаті» (нової — християнської). «Закон» — це холод, морок і рабство, а «благодать» — тепло, осяяність і свобода. Так, колись і «земля наша» була порожня і висохла, аж доки «від краю до краю» не напоїло її євангельське джерело. Хрещення Києва — наслідок божеського піклування про Русь, це вияв, що Русь не є гірша від інших (Візантії) країн.Центральну частину «Слова» становить похвала князю Володимирові і його предкам, бо не у невідомій країні панують вони, але у Руській, знаній і чутній у всіх чотирьох кінцях світу. Сам Володимир, з потустороннього світу, піклується своєю землею, щоб її оминули «війни і полон, голод і усяка скорбота». Твір закінчується молитвою «від усієї нашої землі», у якій є і прохання, щоб чужинці її не перемогли. Автор «Слова» не тільки представник політичних прямувань тогочасної Русі, але й талановитий письменник-промовець, що надав твору стрункої композиції, пишноти стилістичного оформлення та ритмічності вислову. «Слово» було призначене для «вибраних» слухачів. Це не перешкодило популярності «Слова», що його часто переписували і використовували, наприклад, у хвалі Володимиру Васильковичу, у Волинському літописі. Ним користався у другій половині XIII ст. сербський письменник, чернець Доментіян, пишучи про Симеона і Саву Сербських.Доба літературного розвитку, що починається в перші десятиліття 12-го в., має куди виразніше обличчя, ніж перший вік київської літератури. Київ усе ще стоїть на чолі літературного руху, але поруч нього та старого Новгорода з’являються інші політичні, а пізніше й культурні центри. Не зважаючи на занепад та руїну Києва та на заникнення самої думки про велику Київську державу, література ще довго черпає з джерел київської традиції. Пересунення центру політичного тяжіння з одного боку на північний схід у Суздаль, а з другого на захід у Галич не є, одначе, підставою починати з цього нову добу літературного розвитку. Далеко важливіша є зміна літературного стилю та висловлених у літературі ідеологій.

22 Автор «Слова про закон і благодать»

Іларіон Київський — теолог, церковний діяч та філософ, священник церкви на Берестові: один з книжників князя Ярослава Мудрого. У 1051 р. був поставлений київським митрополитом. Іларіон — перший вищий церковний ієрарх з русинів. За свідченням «Києво-Печерського патерика», пострижений у ченці засновником монастиря Антонієм. Автор кількох творів, серед яких найвідомішим є «Слово о ЗаконЂ и Благодати» (1030-50 р.). У «Слові про Закон і Благодать», створеному, щонайпевніше, між 1037 і 1050 рр., піднято велике коло питань, в тому числі про сутність розвою людства. Історіософія Іларіона тлумачить історію як цілісний та закономірний процес, а генезис людства здійснюється під впливом як вищої волі, так і суб’єктивного інтересу. Переклав на сучасну українську.ІЛАРІОН (cep. XI ст.) — церковно-політ. діяч, богослов, мислитель і письменник. Священик княжої церкви під Києвом, 1051 р., без згоди Константинопольського патріарха, поставлений Ярославом Мудрим та церковним собором митрополитом Київським. З іменем І. пов’язане укладання Статуту про церковні суди, участь у літописанні, перекладацька діяльність, книжна справа.І. — автор першого у вітчизняній літ-рі політично-філос. та релігійно-богословського трактату "Слово про закон і благодать", одного з кращих творів світової філос. думки. Органічне поєднання християнського універсалізму і глибоко відчутого патріотизму, блискуча ерудиція та літ. талант висувають цю пам’ятку писемності на одне з перших місць в укр. філос. традиції. Основою трактату є апологія Руської землі та іманентної долученості її народу до світової історії. З виразним почуттям нац. гідності, з позиції цілісності І. здійснює спробу показати чинники, рушійні сили та головні тенденції розвитку людства. В основу покладено принцип телеології (напередвизначеності), який полягає в закономірному, еволюційному, невідворотному русі все нових і нових народів від обмеженого, рабського, напівтваринного, язичницького животіння (цей етап історії І. позначає поняттям "Закон", "Старий Завіт") до абсолютно нового, вільного, гуманного, християнського життя, до "Нового Завіту" (цей етап позначено поняттям "Благодать"). Виникнення християнства, індивідуальне хрещення кожної людини, прийняття християнської віри окремими народами є кардинальними, вузловими, революційними моментами лінійного процесу всесвітньої історії на шляху її розгортання від створення Богом-Отцем світу через народження і смерть Ісуса Христа до Страшного Суду — кінця історії, постісторичного, радикально відмінного від земного, довершеного, небесного життя обранців Бога. Християнство відкрите для народів. Хронологічна послідовність моментів долучення до християнства знімається новозавітними постулатами про незворотність переображення кожної людини і кожного народу, наверненням їх у нову християнську віру, тим, що для нового вчення потрібні нові люди, що, за Новим Завітом, "багато хто з перших останніми стануть, а останні — першими". Отже, — підсумовує І., — "благодатна віра", яка за милістю Бога дійшла до руського народу, дозволила йому увійти до всесвітньої історії, стати рівноправним членом сім’ї християнських народів. Бог врятував Русь від ідолослужіння, близького до скотського стану, і привів до "світла розуму" та істини, до життя вічного. Втім І. не відкидає військово-політ. звершень і шляхетності славних предків, усвідомлює наступність по-колінь.

Як богослов та екзегет І. вирізняється бездоганним тлумаченням Св. Письма у філософсько-іст. плані. Трансцендентний характер навернення кн. Володимиром Русі у християнство за Божою волею підносить його до рівня апостолів. Влада набула священного характеру, а звідси випливає божественна основа світської влади, її династичність. Сакральність престолонаслідування урівнювала великих князів з візантійськими правителями.Запозичення зі "Слова" І. наявні у численних пам’ятках слов’янської писемності. До "Слова про закон і благодать" прилягають "Молитва" та "Співіснування віри", автором яких визнається І.