5. Орнаментальний стиль

Орнаментальний стиль. Різноманітність орнаментальних прикрас кожного твору, що інколи зовсім закривають думку, змінюють характер твору. Сам твір не має часом тематичного осередку. Бо й зміст не є одностайним. Відхилення від теми вже не справляють враження безпорадности.Погляд на світ є послідовно символічний. Дійсність стає знаком вищого, безпосередньо не даного або нам неприступного.Символічні картини битв - «пир» або весілля, весна - воскресіння.Стилістика стає самоціллю. Гра стилістичними прикрасами в «Молінні» Данила Заточника. Перевага орнаменту над ідеєю та змістом.Розвиток алітерації («Слово о полку Ігоревім»). Нагромадження порівнянь (Кирило Туровський). Непомірковані перебільшення, гіперболи.Постійні епітети. «Золотий». Складна та заплутана синтаксична будова.Зміна християнського ідеалу. Аскетизм. Песимістичні судження про життя (Серапіон).Самосвідомість світу. Літературна дійсність не відповідає об’єктивному станові речей. Світ не став могутнішим у порівнянні з Церквою. Але Церква почуває його небезпечнішим і загрозливішим. Порушення гармонії спричинило самовпевненість обох сторін.Стилістика набуває самостійної вартости. Нагромадження прикрас, стилістична розкіш. Орнаментика затінює основну думку твору, змінює його характер.Часом уся будова твору робиться мозаїчною, сполучаючи матеріял різних шарів. У «Слові о полку Ігоревім» сучасна дійсність чергується то зі спогадами про літературну старовину (Боян), то з спогадами про старовину історичну.Татаро-монгольська навала. Монголо-тюркські кочові племена об’єдналися наприкінці XII ст. під владою великого хана (Чінґісхана) Темучіна. Підкорили Китай, Туркестан, Персію. На заклик половецького хана Котяна (зятя галицького князя Мстислава Удатного) руські війська пішли назустріч орді й зустріли татар на березі р.Калки, притоки Кальміуса, 1223 р. Половці втекли, українське військо зазнало тяжкої поразки. Татари повернулися до Азії, але 1237-1238 рр. розгромили Волзьку Болгарію та заліські князівства (Рязанське, Володимир-Суздальське, Ростовську землю). 1238 р. вперше прийшли на Україну, зруйнували Переяславщину та Чернігівщину. 1240 р. з’явилися під Києвом, узяли його 6 грудня й знищили. Пройшли Волинь і Галичину, рушили на Угордщину й Польщу. 9 квітня 1241 р. чеські та німецькі лицарі розгромили татар біля Ліґніц. Татари заснували Золоту Орду зі столицею в м.Сарай на Волзі.Приєднання земель Закарпаття до мадярських князівств Семигороду, а Галичини й Холмщини - до польського королівства.Наддніпрянська Україна входить до складу Великого князівства Литовського. 1385 р. - Кревська унія.Рукописна книга лишається дорогим і рідкісним явищем.Винайдення книгодрукування в середині XV ст. змінює форми поширення писемного тексту. 1483 р. - перша друкована книга українського автора. З кінця XV ст. книги церковнослов’янською мовою видаються в Кракові, Празі, Вільні. 1577 р. виходить друком перша книги в Україні - «Апостол» у Львові.Читання входить до ритуалу. Середньовіччя не знало читання про себе. Текст рецитувався, тобто промовлявся вголос.

6. Проповідь як жанр середньовічної літературиПроповідь - дидактичний твір ораторського типа, що містить етичні вимоги (зазвичай з релігійним забарвленням) і що примушує слухача до емоційного сприйняття цих вимог. П. спочатку була викликана до життя великими духовними рухами 9—5 вв.(століття) до н.е.(наша ера), що пройшли через культури Європи і Азії (у Індії — буддизм і джайнізм, в Ірані — зародження зороастрізма, в Ізраїлі — виступ пророків, в Греції — орфіки іонійська філософія і піфагореїзм, в Китаї — Конфуцій і Лао-цзи), коли автоматизм родової свідомості вперше ослабився настільки, що створилася можливість для теоретичного осмислення життєвої позиції людини. Всі ці рухи створили свого типа П. / . Християнство запозичує техніку П. в пізньоантичного моралізму (Сенека, Епіктет) і одночасно в східної релігійної пропаганди (переважно іудаїстськой). У 4 ст дозріває жанр церковної П., забарвлений традицією еллінізму (характерний, що церковний ужиток переймає термін пізньоантичної філософії «гомілія», русявий.(російський) — «гомілетіка»). Василь Великий, Григорій Богослов, Григорій Нісський — церковні оратори античного складу. На межі 4 і 5 вв.(століття) грецьке церковне красномовство доводить до вищої точки Іоан Златоуст (між 344 і 354—407), що відродив на новій основі демосфеновськую патетику.**З прийняттям християнства почалося літературне життя східніх слов’ян. Певніше — літературне життя в Києві.Одним із найважливіших мотивів літературного розвитку були потреби християнської богослужби. Для неї потрібні були книги богослужбові з одного боку і книги св. Письма — з другого. І ті й ті вже існували в перекладах моравського та болгарського періоду розвитку слов’янської літератури. Вони прийшли разом із християнізацією, як конче потрібне знаряддя богослужби.Святе Письмо призначене було не лише для богослужби, але й для читання. Безумовно, — принаймні серед духовних, що з них походила і велика частина старих письменників, — були читачі та знавці богослужбових книг. Але вже спеціяльно для читання призначена була релігійна література „житійна“ та „проповідницька“.Не менше значення мала й література проповідницька. Вона може ще ширша, ніж житійна. Чимала частина її прийшла з Болгарії, але дещо перекладалося в Києві. Ця література ще не до кінця досліджена. Окремі твори збереглися почасти лише в пізніших відписах, та часто їх помилково приписувано різним авторам. Проповіді — „слова“, „повчення“ призначено для читання. Твори проповідницької літератури утворюють собою цілу систему богословія — переважно морального, а великою мірою і християнської віронауки та навіть християнської філософії. Найбільше перекладено проповіді таких авторів: Іоана Златоустого, Єфрема Сирина, Василія Великого, Григорія Богослова (один рукопис з 11 ст.), Федора Студита, Кирила Олександрійського та інш. Іноді проповіді сполучувано (ще і в Візантійській літературі) в збірники під різними назвами: „Златоуст“, „Маргарит“,„Ізмарагд“, „Златая ціпь“ (обидва останні поприймали пізніше ориґінальні проповіді староруських проповідників), „Златая матиця“. Можна здогадуватися, що існували ще інші збірники, від яких збереглися лише назви: „Бисер“, „Жемчуг“, „Глубина“. Проповідницька література мала чималу суто літературну вартість — серед її представників були найвидатніші майстрі реторичного вміння Візантії. Прозорий хід думок, гарні реторичні формули, поетичні образи були зразками, вартими наслідування.Щоб схарактеризувати стиль проповідей наведу уривки, з „Златоструя“ (Київський рукопис 12 ст.): Іоан Златоуст порівнює „душу лагідної людини“ з природою — „ніби зверху гори, де віє чистий вітерець, світить проміння, чисті джерела і різні ароматні та гарні квіти, і красні сади. І голос (її) так само солодкий для тих, хто його слухає, ніби тут сидять на вершках дубів співочі птахи, солов’ї і ластівки та синиці, що сполучили свої голоси в єдиний звук, або ніби вітер легко віє із сходу, рухає трепетливе листя та шумить по гаях, та верх тієї гори вкритий квітами — пурпуровими, червоними, білими... і вітрець тягне і схиляє їх, як хвилі. Той, хто стоїть тут, не може ані вдовольнитися цим ароматом, ані надивитися на красу квітів, і... гадає, що перебуває не на землі, а на небі. І ніби з гори тече... потічок і, вдаряючися об каміння, солодко бринить... Коли бачите таку картину, то розумієте, яка приємна є терпелива та лагідна людина“. Подібно мальовничо описано і душу „гнівливого“, що його Златоуст порівнює з бурхливим та неспокійним містом.

7. Літопис як жанр середньовічної літератури

Літописи — категорія нарративних (розповідних) джерел, характерною особливістю яких є виклад історичних подій ухронологічній послідовності за роками. Відповідником вітчизняних літописів в історіографії країн Центральної та Західної Європи є аннали, хроніки, хронографи тощо. літописи, особливо літописні зводи (зведення), створювалися на базі різноманітних джерел, писаних у різні часи, вони мають у своєму складі й документи, житія, витяги з попередніх історичних творів. Методика їхнього аналізу є винятково складною, адже літописці нерідко виступали як творці історіографічних легенд.

Літописний жанр є характерним насамперед для середньовіччя, проте на землях України він був тривалішим за часом, літописні пам'ятки створювалися тут і на поч. XIX ст. Водночас літописи еволюціонували, змінювалися їхня форма, спосіб викладу. В перехідний період від літописання до історичної науки в сучасному розумінні (XVI—XVIII ст.) низку пам'яток можна назвати літописами тільки умовно (напр., твір Є. Величка). Найважливішими центрами українського літописання були Київ, Галич, Володимир-Волинський, Львів, Острог, Чернігів, Переяслав та інші міста, а також монастирі (КиєвоПечерська лавра, СвятоМихайлівський Золотоверхий та Межигірський св. Спаса у Києві, Густинський, Добромильський та ін.). Початок українського літописання відносять до періоду Київської Русі. Найважливішою пам'яткою є український звід кінця XIII ст. (Іпатіївський, Хлєбниківський), до складу якого увійшов найдавніший літопис «Повість минулих літ», Київський та Галицько-Волинський літописи, які є зводами з кількох перероблених літописів. Другий етап українського літописання представлений т. зв. літописи Великого князівстваЛитовського, створеними у XIV—XVI ст.

У пізніші часи (XVI—XVIII ст.) відбувається перехід до історичної науки в сучасному розумінні цього слова. Автори дедалі частіше відходять від суто хронологічного викладу подій, залучають ширше коло джерел, ставляться до них критичніше, доповнюють матеріали нотатками щодо вірогідності використаних джерел, відходять від провіденціалізмутощо. Якщо раніше літописи створювалися переважно при князівських та митрополичих дворах, то тепер значно розширюється коло авторів, серед яких дедалі частіше бачимо шляхтичів, навіть козаків та міщан. Відповідно змінюється й коло зацікавлень літописців, їхні концепції, хоча і надалі в центрі уваги залишається військовополітична й церковна, меншою мірою культурна й соціальна історія. Характерно, що в цей час, особливо в узагальнювальних творах, автори звертаються до широкої маси читачів, прагнуть піднести їхню історичну й національну свідомість, створюючи своєрідні підручники з історії України (Густинський літопис, «Кройніка» Ф. Софоновича, «Синопсис» та ін.).

Перехідний період в українській історіографії збігся в часі з бурхливим піднесенням національно-визвольної боротьби українського народу і тому не випадково в центрі уваги літописів, особливо козацьких, були національно-визвольні повстання кінця XVI — першої пол. XVII ст., Національно-визвольна війна українського народу 1648—1658 pp. Слід зазначити, що офіційне літописання на українських землях, починаючи з XIV ст., було розвинене дуже слабко. Це, зокрема, забезпечило демократизм історичної творчості, надзвичайно широкий спектр поглядів на історичне минуле батьківщини. Українські літописи, особливо за епохи Київської Русі — багатюща скарбниця оригінальних свідчень. Вони стали надзвичайно важливою пам'яткою історичної, суспільнополітичної, літературної думки і становлять підмурівок української історіографії та літератури, справивши потужний вплив на красне письменство подальших часів (твори Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова, I. Франка та ін.). Українські літописи завжди привертали до себе посилену увагу науковців, в т. ч. визначних українських істориків (О. Апанович, Я. Дзири, М. Єршова, М. Максимовича, О. Левицького, М. Грушевського, М. Возняка, I. Крип'якевича, Є. Перфецького, М. Петровського, М. Марченка, Л.Махновця, Ф. Сушицького та ін.).

8. Житійна проза - один із найпопулярніших жанрів(типів) у письменстві Київської Русі. Нашими вченими прийнятий термін „агіографія” на позначення творів про життя, подвижництво, подвиги святих. За своїм призначенням агіографія належить до церковно-історичних жанрів, що в релігійній формі відображали справжні історичні події.Житійна література (житія, агіографія) - біографія, життєписи знаменитих єпископів, патріархів, монахів, світських осіб, канонізованих християнською церквою. Як літературний жанр відрізняється від просто біографії релігійною спрямованістю. Агіограф ставить за мету дати взірець подвижництва. Епоха розквіту цього жанру - у візантійській літературі - ХУІІІ - ХІ ст. Саме у цей період він сформувався, набув літературного оформлення, виробив свою поетику. Житійна література - християнська література (антична література такого жанру не знала).Правильному житію” була властива розповідь від третьої особи, інколи допускались відступи: звернення автора до читача, похвала від автора святому. У композиційному відношенні були обов’язкові три частини: вступ, власне житіє, висновки. У вступі автор просить вибачення у читача за невміння писати. У заключній частині - похвала святому як своєрідна ода у прозі. Це одна з найвідповідальніших частин у творі, бо вимагала від автора великого літературного хисту, доброго знання риторики. Власне житіє - біографія святого (тобто позитивного героя) від народження і до смерті: народження від благочестивих батьків, раннє чернецтво, аскетичні подвиги, чудеса, які творять мощі. За житійними канонами вимагалося також і введення негативного героя. Він протиставляється позитивному героєві, виступає антитезою.У Київській Русі житія як жанр утверджуються з прийняттям християнства. Умовно, враховуючи походження, житіє можна поділити на перекладні й оригінальні. Перекладні (з грецької) побутували у збірниках житій - Четьї-Мінеї (мінейні), прологи (проложні), Патерики Синайський, Скитський, Єрусалимський (патерикові). З оригінальних збереглися „Житія Бориса і Гліба”, „Житіє Феодосія Печерського”, „Житіє Антонія Печерського”, написані переважно у кінці ХІ-на поч.ХІІ ст. В окрему групу виділяються так звані княжі житія (про Бориса і Гліба, Ольгу, Володимира), які за сюжетними особливостями, зображенням героїв наближаються до історичної повісті

9. Четьї-мінеї або Мінеї Четії - те ж, що Четьї (тобто призначені для читання, а не для богослужіння) книги житій святих православної церкви, причому оповідання ці викладаються по порядку місяців і днів кожного місяця, звідки і назва їх " мінеї "( греч. μηνιαίος "Місячний, одномісячний, що триває місяць"). Творів цього роду п'ять:

"Великі Четьї Мінеї" були складені архієпископом новгородським Макарієм, згодом всеросійськиммитрополитом; мінеї ці представляли звід майже всіх творів церковно-розповідного і духовно-учительного характеру; відомі в 4 списках;
Мінеї Четії Чудовський (названі по імені Чудова монастиря в московському Кремлі, де вони були створені);
Мінеї ієромонаха Германа Тулупова, знаходяться в бібліотеці Троїце-Сергієвої лаври;
Мінеї священика Іоанна Мілютіна;
Мінеї святителя Димитрія Ростовського, складені почасти з праці Макарія, почасти по " Acta Sanctorum "болландістов. Ці Мінеї найбільш поширені; написані вони хорошим церковнослов'янською мовою. Видаються в різному вигляді: як 12 місячних томів або як 24 полумесячних напівтомах; як чотири (по числу пір року) величезного формату тримісячні книги.

Збереглися також Четьї-Мінеї, допрацьовані і доповнені вірменським істориком періоду монгольських завоювань ( XIII століття) Кіракос Гандзакеці, над якими він працював протягом більше 15 років.

До Четьім минеям примикає більш давнього походження збірка короткої редакції житій, іменований " Пролог "; зазвичай видається в чотирьох тримісячних томах.З метою зміцнення української православної церкви у 1596 р. була укладена Брестська церковна унія. Однак вона мала непередбачені наслідки. З єдиної православної церкви утворилася так звана уніатська, або греко-като-лицька, церква (з'єднана з Римом) і православна церква (не з'єднана), яка у другій половині XVII ст. потрапила у залежність від московського патріарха. Вище православ¬не духовенство, частина шляхти і міщан пішли за унією. Однак більшість рядового духовенства та частина шляхти на чолі з князем К. Острозьким, братства, селяни й коза¬цтво залишилися на позиціях православ'я. Українська феодальна верхівка, будучи чутливою до власного соціального статусу, стала масово зрікатися віри батьків і приймати католицизм, а разом з ним польську мову та культуру. Провідний представник православ'я Мелетій Смотрицький (близько 1572—1633 рр.) у своєму трак¬таті «Тренос, або плач за Святою Східною Церквою» (1610 р.) оплакував утрату Руссю тих, хто перейшов до табору католиків-поляків. У середовищі українських пра¬вославних магнатів лишилося небагато відданих старій вірі. Давні релігійні та культурні традиції продовжували також жити в окремих осередках бідної шляхти, яка була віддалена та ізольована від центрів польської культури. Міжконфесійна боротьба виснажувала сили українсько¬го народу: православні з презирством ставились до уніа¬тів як зрадників, а римо-католики не вважали їх за пов¬ноправних громадян, всіляко принижували, бо вони не були поляками. Поляки вимагали від греко-католиків відмови¬тися від своїх догм, історії, традиції. Однак Греко-Католнцька Церква не опольщилася, а стала важливим засо¬бом боротьби українського народу проти полонізації. Процес формування культури українського народу в XIV—першій половині XVII ст. був одночасно відображен¬ням складного процесу остаточного оформлення україн¬ського етносу, що завершився в основному в XVI ст. При¬чиною повільного культурного розвитку України цього пе¬ріоду стали руйнівні наслідки ординської навали, загар¬бання українських земель литовськими та польськими фео¬далами, агресія Кримського ханства та Османської Порти. Однак, незважаючи на це, культура української народності жила і розвивалася.

10. Українська літра у контексті Ренесансу

Ренесанс, як сукупність естетичних і пізнавальних настанов, організується не тільки системним, але, певною мірою, цілеспрямованим комплексом понять. Його основними стрижнями в плані естетичному й пізнавальному є той самий гуманізм і відкриття античності, а в суспільно-духовному — мета реформації, що втілюється в імператив перетворення, оновлення, удосконалення людини й суспільства. Ці сплетені моменти синтезу, стремління й сенсу покликання таки можна назвати ідеологією. В бароко, своєю чергою, бачимо швидше синкретизм, ніж синтез, загальне відчуття многості й відносності, ніж цілеспрямованості. Саме відцентровість, поліфонічність і (мовою сучасного дискурсу) екзистенційна "невизначеність" або "відкритість" надають йому ознак світопогляду, але не ідеології. І саме те, що українське суспільство було набагато "відкритіше", ніж структуроване, робить його таким плідним і податним грунтом для бароко."ВЂршЂ на жалосный погреб зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного. Гетмана войска его Королевской Милости запорозкого", що їх написав Касіян Сакович, тодішній ректор Київської братської школи, і що їх виголосили його спудеї на похороні гетьмана "въ недЂлю проводную року Божого тисяча шестсот двадцать второго", — такий текст, що надзвичайно чітко, в один ключовий момент української історії моделює і ту саму ідеологію, про яку говоримо, з її суспільними й концепційними підбудовами (або "інфраструктурами"), і поетику, або швидше риторику дискурсу відродження — загального й українського, — і специфічну складність, а може, й трагічність української культури. Бо текст цей, попри всю свою внутрішню завершеність і риторичний куншт, вимальовує модель, яка не здійснилася. І хоча пізніші дослідники йому таки дещо присвятили уваги, доба його не помітила. І не в цьому його винятковість. Як свого часу зазначив Юрій Шевельов, історія української літератури — це така археологія, "що відкопує не колишні міста, а макети міст, які ніколи не були збудовані"11.Епоха Ренесансу (XVI cт.) приносить рішучу зміну в духовному житті. Знайомство з античною літературною спадщиною. Зміна характеру стосунків з загальноевропейським контекстом. Синтез жанрових пошуків.Інтеґрування до європейської спільноти спричиняє поширення латинської мови і як реакцію - повернення до грецької мови та спроби унормування мови церковнослов’янської (граматика Лаврентія Зизанія).Саковича є модель цінностей, — того, що я називаю ідеологією. Без перебільшення можна сказати, що "Вірші" є "класичним" прикладом дидактичної ренесансної поезії і гуманістичної думки на Україні. Як такий (як я вже зазначав), він може й не робить погоди, не створює критичної маси для того, щоб продемонструвати домінантну або системну наявність цілого ренесансного стилю, але він є і засвідчує, що цей момент таки звучав.Так само, як і форма "Віршів", їх ідеологія виступає не як набір поодиноких позицій або ідей, а як цілісне плетиво, як синтактична цілість. І саме в цій пов’язаності, "граматичності" я бачу ідеологічну, програмову функцію твору. (Цього, на жаль, попередні дослідники не бачили: навіть найдоскіпливіші з-поміж них, як Колосова, таки бачили не синтаксу, а набір: їхня аргументація майже завжди була атомістичною17.)

Усе це в загальному або універсальному плані ренесансових цінностей та ідеалів. Але є також і партикулярні цінності й мети. Як уже не раз згадувано, політичний підтекст тої "золотої вольності", про яку говорить Сакович та яку немовби обіцяє козацьким лицарям, є постулат зрівняння тих самих козаків, які тілом і кров’ю захищали спільну "ойчизну", у правах і "гідності" зі справжніми членами Речі Посполитої, тобто шляхтою. А цьому не судилося бути. "Uszlachetnienie", незважаючи на ту ідеальну історію, яку потім писав Міцкевич в його "Księgach narodu i pielgrzymstwa polskiego", коли Річ Посполиту вже було поховано, не відбулося. І тут можемо перейти від ідеального плану ренесансових цінностей, що їх пропагують "Вірші" Саковича, до історичної реальності та подати пунктирний епілог до цього твору в ключі серії поразок. Бо, як знаємо, в Україні Ренесанс не відбувся. У всякому разі не в тому плані, в якому він ще здавався можливим, коли ховали Сагайдачного. І "Вірші" можна, а навіть і треба, розглянути як модель невдач. Той самий макет нездійсненого.

11. Реформація і укр літ (шо было, много лишнего)

Реформація, як церковно-релігійна і політично-соціальна течія почалася при кінці 14 століття і тривали кілька століть у Західній Європі (звідки поширилися й на Україну), пробудивши національну свідомість і розвиток культури окремих народів та витворивши низку протестантських церков.Реформація була спрямована однаково проти догм і устрою, як і проти економічного і політичного становища Католицької церкви (секуляризація церковних земель тощо). На відміну від понаднаціонального характеру Католицької церкви, що вживала у богослужбі латинську мову, діячі Реформації вводили живі мови у церкві, а тим самим і в літературу багатьох народів, зміцнюючи їхню національну свідомість і культурний розвиток. Реформація охопила різні соціальні верстви і цілі держави, а також спричинила між ними гострі зудари, що виявилися у довготривалих війнах.Чималий відгук Реформація мала у церковно-культурній ділянці. Чеські переклади св. Письма були знані на українських землях у 15 ст., з'явилися перекладені на тогочасну літературну українсько-білоруську мову такі твори, як «Новий Заповіт» В. Негалевського (1581), Євангеліє В. Тяпинського у кін. 16 ст., Пересопницьке Євангеліє(1556—61), базовані переважно на протестантських текстах. Ці переклади вживано не тільки для приватного читання, але й при богослужбах («Тріодіон», 1664). Одночасно ширилася проповідь живою мовою, а у релігійній полеміці тією ж мовою брали участь не тільки католики й православні, але й протестанти. Таким чином, під впливом Реформації, поряд з традиційною в Україні церковно-слов'янською та з новопоширюваною серед вищих верств польською, почала вживатися книжна українсько-білоруська мова, як мова письменства. Особливо характерні були публікації католиків руською мовою (як «Катехизм или наука всім православним христіяном…», 1585) та двомовні паралельні публікації окремих творів, — українсько-білоруською і польською мовами.У освітній ділянці визначилася низка реформаційних шкіл, що іноді перевищували своїм рівнем католицькі, і в них охоче вчилася українсько-білоруська молодь (наприклад, соцініянські й аріанські школи на Волині).Інше питання, чи православні, перекладаючи з протестантських джерел, лишалися таки православними. Ми вже бачили вище, що в числі джерел для польських католицьких перекладів були й переклади протестантські, до яких перекладачі-католики таки пильно заглядали. Думаю, що так само було й при українських перекладах з протестантських джерел: наприклад, архімандрит Григорій, перекладаючи Пересопницьке Євагеліє й використовуючи при цьому Євангеліє лютеранське, таки зоставався православним і готував Євангеліє для церковного вжитку православним 2.

15. Лытературны осоредки епохи ренесансу (шо нашлось)

Відродження, а6о Ренесанс — переломна в історії європейської та світової культури епоха, відзначена бурхливим розквітом образотворчого мистецтва і літератури XV—XVI ст. Цей стиль був започаткований в Італії ще в XIV ст. під гаслом наслідування античного мистецтва. Діячів цього руху називали гуманістами, бо вони цікавились життям простих людей, відображали їхнє життя, боронили їхні права. Ця доба породила таких велетнів літератури, мистецтва як Петрарка, Бокаччо, Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело. епоху Відродження мовами літератури стають національні мови. Відхід від релігійного догматизму породив Реформацію, яка робить спроби поєднати традиції старого і нового часу (безпосередній в'язок людини з Богом зі зменшенням посередницької ролі церви; античності вона протиставляла первісне християнство). Найяскравішим явищем в українському письменництві цієї доби стала творчість І. Вишенського. Хоча полеміка І. Вишенського була спрямована не тільки проти католицизму, а й проти Заходу в цілому, в його творчості знаходимо виразні риси реформаційного стилю. Бачачи відступництво церкви, він закликає християн до дотримання правил поза церквою. У його розумінні справжня церква не панівна, як католицька, а терпляча, як старохристиянська. Представники української літератури цієї доби — Г. Смотрицький, К. Острозький, І. Потій.

12. Контрреформація внесла позитивні зміни у мистецько-культурне життя. Якщо в епоху Відродження мистецтво стало віддалятися від церкви, то за часів контрреформації тісно зблизилося з ним. Фактором зближення церкви і мистецтва стає стиль бароко, функція якого полягала у культивуванні почуття неземної й трансцендентної величі католицького культу. Мистецтво бароко робило відчутними боротьбу та страждання душі, що призводило до її перевтілення.

Наприкінці XVI ст. набуває розвитку полемічна література, спрямована проти полонізації українського народу, насадження католицизму та унії. Одним з найвідоміших письменників-полемістів був ректор Острозької школи Герасим Смотрицький. Найбільш відомим його твором є трактат «Ключ царства небесного» (1587 р.), у якому лунало звернення до українського та білоруського народів стати на захист національних традицій. Значне місце в українській полемічній літературі кінця XVI ст. належить Стефану Зизанію, Мілетію Смотрицькому. Вершиною ж полемічної літератури стала творчість Івана Вишенського. У своїх посланнях з Афону в Україну («Послание до всех обще в Лядской земли живущих», «Обличение диавола-миродержца» та ін.) він різко виступав проти польсько-католицької реакції. У 1621 р. митрополит Іов Борецький від імені «народу російського» склав трактат «Протестація», суть якого полягала в наступному: український та білоруський народи мають право на свою церкву та віру; не можна насильно насаджувати унію, переслідувати та пригнічувати православних у Речі Посполитій. «Протестація» є пам’ятником політичної літератури і мала велике значення для визвольного руху українського народу. До сьогодні збереглося близько 200 пам’яток полемічної літератури, які відтворюють полум’яний заклик до збереження унікальної національної і культурної спадщини українства.

14 Братства як середовище літературного життя XVI-XVII ст..Наприкінці XVI — першій третині XVII ст. провідну роль у формуванні і прискоренні розвитку гуманістичних і реформаційних ідей як форми соціально-політичного та духовно-культурного протесту проти наступу католицизму й уніатства, антифеодальної ідеології беруть на себе організації православного населення міст — братства. Як зазначає І. Крип'якевич, ці давні церковні установи, зреформовані під впливом цехового устрою, сконцентрували в собі ідейну, освічену частину міщанства і стали вогнищами нового суспільного життя. Вони зміцнювали серед своїх членів солідарність і національну дисципліну, здійснювали широку культурну діяльність, будували школи, покровительствували освіті, закладали видавництво книжок. Тут зародилось нове письменство, що тісно пов'язувалося з потребами національної оборони. Учителі, літератори, друкарі, видавці об'єдналися у міцний провідний гурт, що творив ідеологію і піднімав свідомість мас.Згадка про братства зустрічається в другій половині XV ст., проте широкий братський рух практично поширюється з 80-х років XVI ст. Створюючись при церквах і стаючи за формою національно-релігійними організаціями, братства охоплюють не тільки значну частину міст, а й деяких сіл України, беручи на себе далеко ширші функції навіть від тих, на які вказує І. Крип'якевич. У той час як магнати, значна частина шляхти і православних ієрархів прийняли унію, або католицизм, саме братства стають ідейними центрами опору іноземному поневоленню, осередками захисту мови, культури, віри, всіх духовних традицій українського народу, використовуючи гасло боротьби за віру прикриттям соціальної і політичної боротьби.Вони прагнули визволити своїх громадян з-під опіки королівської влади та влади православних владик-відступників, здійснювали представництво на сеймах, відстоювали політичні, майнові, духовні інтереси українського населення, захищали його право на ремесло і торгівлю. Братства мали свій суд, спільну власність, скарбницю, фундували і утримували школи, друкарні, шпиталі, опікували бідних, хворих, обирали на своїх загальних зборах учителів, проповідників, священиків, старших братчиків. Основну масу братств становили ремісники, купці, службовці магістрату, місцевий простолюд, однак як демократичні організації, що тяжіли до самоврядування, братства допускали представництво усіх станів, тому до них входили нижче і середнє православне духівництво, патріотично настроєна православна шляхта. Братства підтримували тісний зв'язок між собою, обмінювалися підручниками, полемічними творами, учителями і проповідниками. Вони вносили світський напрям у духовну культуру України, сприяли секуляризації богослужіння. Підриваючи монополію духовенства на заняття наукою та інтелектуальною працею, вони закладали тенденцію до вивільнення знань із конфесійного контексту, розмежування філософії та теології, зрушення в типі світогляду і способу філософствування, переходу до духовно-теоретичного освоєння світу.

16. (это из статьи самого исика)Православно-католицька полеміка протягом сторіччя була найдинамічнішою формою літературного життя в наших краях. Трактат Петра Скарги «Про єдність Церкви Божої» (1577) здійняв потужну хвилю полемічних суперечок довкола проблеми церковної юрисдикції та місця Папи Римського у Вселенській церкві. Його ж апологія «Берестейський собор» накреслила програму суспільного сприймання примату римського архієрея в християнських середовищах Речі Посполитої. Цікаво, що письменницька діяльність Петра Скарги починається власне пiсля вступу до товариства i глибшого знайомства iз засадами духовності Ігнатія Лойоли. Як єзуїт о. Петро Скарга став широко відомим у Речі Посполитій завдяки своїм богословським, агіографічним, проповідницьким творам. Його популярні проповіді — при королівському дворі, у Львівській катедрі, у Віленській академії — справляли помітний вплив на практику живого слова. А матеріали «Житій святих» Петра Скарги використовувалися українськими православними i католицькими проповідниками не рідше, ніж малодоступні церковнослов'янські рукописи або грецькі чи латинські видання.

18 Свт. Петро Могила і літературне життя України.

Петро Могила з’являється на культурно-політичному горизонті України в період, коли велись пошуки компромісу між уніатами і православними. Митрополитові Могилі судилось не тільки зміцнити православну церкву України та Бєларусі, зробити її найавторитетнішою з усіх східнохристиянських церков, а й визначити напрям розвитку культури і освіти, пов’язаної з церквою. Діяльність Могили створила нові можливості й перспективи в культурі і політиці, які, хоч вони і не були реалізовані, вплинули на хід історії.Церковний, політичний, культурно-освітній діяч України, Петро Симеонович Могила народився в Молдавії. Стосовно дати його народження, то майже в усіх довідкових виданнях зазначається 21 грудня 1596 р. Цю дату встановив С. Голубев, проаналізувавши праці польського історика І. Єрлича. Розшифрування пластинки з текстом-епітафією Петру Могилі, знайденої на місці його поховання, дало підставу О. Білодіду віднести цю дату до 1574 р., яка більш вірогідна і знімає ряд суперечностей у біографії видатного українського реформатора. Освіту П. Могила здобув у Львівській братській школі, по закінченні якої слухав лекції в ряді західноєвропейських університетів (Польщі, Франції), навчався чи працював у відомому коледжі Ля Флеш в Анжу, де виховувався в той час і молодий Р. Декарт. Офіцером польської армії брав участь у битвах під Цицорою та Хотином, а в 1625 р. залишив світське життя і постригся в ченці. Через два роки П. Могилу було обрано архімандритом Києво-Печерської Лаври. На цій посаді він добивається у польського короля легального становища в Україні православної церкви поряд з уніатською, передачі їй уніатами Софійського собору, Видубецького монастиря, інших культових православних споруд. Під його керівництвом вченим гуртком так званого Могилянського Атенеуму (С. Косів, І. Козловський-Трофимович, А. Кальнофойський) було розроблено "православне ісповідання віри", яке підтримують всі східні патріархи в 1643 р. За короткий час П. Могила надав українській православній церкві чітку організаційну структуру, здійснив реформу церковного обряду, розробив догматику, забезпечив її необхідною новою теологічною літературою, підняв освіту духовенства. Реставрував Софійський собор і Києво-Печерський монастир, з його ініціативи почалися розкопки Десятинної церкви, що можна кваліфікувати як першу спробу археологічних досліджень в Україні.Петро Могила докладав усіх зусиль, щоб за час його архимандритства Києво-Печерська друкарня посіла визначне місце як серед інших друкарень України та Білоруси, так і в суспільному житті загалом. За п'ять з половиною років його настоятельства з лаврської друкарні вийшло 15 назв видань; серед них були книги Петра Могили. 1628 року в Лаврі були видрукувані перекладені Петром Могилою з грецької «Агапита діакона главизни поучительни» і «Тріодь цвітная», в яких пояснювалися важливість і значення церковних гімнів. Петро Могила залишив майже 20 творів церковно-теологічного, полемічного, просвітницького, філософського та моралізаторського характеру. Він автор книг «Євангеліє» (1616), «Анфологіон» (1636), «Евхологіон» (1646) та ін.Головним завданням стало формулювання фундаментальних догматів і впорядкування служби в такий спосіб, щоб обрядовість була логічна й однотипна. Цим цілям і служила копітка й напружена праця, що завершилася виданням «Краткого катехізиса» (1645 р.), «Великого требника» (1646 р.) та інших церковних книг. Опрацьовуючи православну догматику та обрядовість, Могила і його співробітники широко використали досягнення католицької церкви, західних теологів. Петро Могила підтримував союзницькі стосунки з протестантами. В книгах Могили прочитується лояльне ставлення до євреїв та старозаповітного іудаїзму. Продовжуючи полеміку з уніатами і католиками, він надав їй стриманого тону дискусії.1928 р. опубліковано знайдені в архіві Конґреґації пропаганди віри документи, що кинули світло на далекосяжні наміри митрополита Могили. Йдеться про його листування з папою 1644 — 1645 рр. Петро Могила був готовий піти на широкий компроміс із західною церквою. Погоджуючись визнати примат папи римського, Могила наполягав, проте, на збереженні, можна сказати, конфедеративного принципу об’єднання церков, прийнятого в східному християнстві.Пропозиція Могили не була прийнята Римом, який мислив об’єднання з /189/ українською церквою тільки як капітуляціюПомер Петро Могила 1 (11 січня) 1647 року, коли йому виповнилося лише п'ятдесят. На посаді митрополита він прослужив всього чотирнадцять років. 3(19) березня 1647 року тіло покійного, згідно з його волею, було перенесено й покладено у Великій церкві Києво-Печерської лаври. У 1996 році Петро Могила був першим, кого канонізували у святі Українські Православні Церкви усіх конфесій.

19. КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ і літературний процес XVII—XVIII СТ. (много не по делу ) У культурному надбанні українців Києво-Могилянська академія була, є і залишиться явищем, яке яскраво підтверджує розум і талант народу, його самосвідомість і прагнення до самореалізації, самовиявлення. Майже 200 років Києво-Могилянська академія виконувала роль освіт. нього і культурного центру не лише в Україні, а й у Схід. ній Європі. Та роль академії у культурному житті України не можна обмежити лише цим. Вона мала ще одну історичну цінність—академія заклала підвалини для інтелектуального і культурного життя другої половини XVIII—XIX ст., її здобутками живилися Харківський та Київський університети, Київська духовна академія, численні школи та колегіуми, Слов'яно-греко-латинська академія в Москві, Академічний університет в Петербурзі, школи в Росії, Білорусі, Сербії. Її випускники займали високі пости у Війську Запорізькому, творили Гетьмансько-козацьку державу, були носіями національно-визвольних ідей. Існуючи в умовах наступу на Україну російського великодержавного шовінізму, академія продовжувала поповнювати українську поезію, літературу, музику, науку новими здобутками, що живили національну самосвідомість і заперечували будь-які спроби довести другосортність нації. Києво-Могилянська академія з'являється в період першого українського культурно-національного відродження, що тривало майже два століття. Культурні зрушення в цей період відбуваються під впливом соціально-економічного розвитку, а також політичних та ідеологічних процесів, що стали особливо інтенсивними в другій половині XVI ст. Зростала кількість промислових та ремісничих підприємств — за деякими даними, у 60-х роках XVI ст. їх налічувалося близько тисячі. У XVII ст., після революції 1648 p., була скасована велика власність, і землю поділили між малими господарствами. Це підняло продуктивність праці в сільському господарстві, стимулювало поширення засівної площі, зокрема шляхом «займанщини». Місцями господарство набирало промислового характеру. Промисловість-мала осередки в містах та у старшинських маєтках. На початку XVIII ст. з'являються перші мануфактури. В Україні формувалася європейська система капіталістичного господарства, причому на Лівобережжі цей процес відбувався значно інтенсивніше, ніж на решті території України. Тут налічувалося близько 200 міст і містечок. Чимало з них користувалися магдебурзьким правом. Ці зміни в господарському житті України не могли не відбитися на розвитку науки і культури. Культурне відродження України готували полемісти, серед яких Мелетій Смотрицький, Юрій Рогатинець, Іван Вишенський, Захарія Копистенський, Христофор Філалет та інші. У цей період з'являються перекладені на «просту мову» «Євангеліє» білоруса Василя Тепинського, «Новий Заповіт» Валентина Негалевського із Хорошева на Волині, Пересопницьке Євангеліє». Ці переклади були непоодинокі, відомі й інші «учительні євангелія», перекладені на вросту мову». Завойовує визнання ідея залежності суспільного розвитку від поширення освіти, яку обгрунтували Герасим Смотрцький, Іов Борецький, Стефан та Лаврентій Зизанії Петро Могила, Іннокентій Гізель та багато інших українських просвітників. У 1631 p. Петро Могила заснував Лаврську школу, яка за обсягом предметів, що вивчались, і структурою була подібна до польських та західноєвропейських колегій. Викладали в Лаврській школі викладачі, які «навчалися в академіях латинських Польщі, Литви й Відня». Філософію викладав ректор Трохимович-Козловський—вчений і духовний діяч. Сильвестр Косов, прихильник «польсько-латинського напрямку» в навчанні, викладав поетику і риторику. Стефан Почаський, один із засновників Слов'яно-греколатинської академії в Молдові, викладав риторику. Боячись, що Петро Могила може підкорити справу виховання молоді винятково релігійним потребам, та турбуючись про європейську орієнтацію школи з перевагою латинської та польської мов, братчики Києва ставлять перед Петром Могилою вимогу об'єднати Лаврську школу з Києвською братською школою і віддати її під управління виборних старост. Повне об'єднання шкіл відбулося 1632 p. Про цю подію схвально відгукнулися козаки, пообіцявши Петрові Могилі школу «твердо захищати від всяких неприятелів, противностей і перешкод, міцно боронити, заступати й за них до самої смерті стояти». Об'єднана школа спочатку діяла під назвою Колегії. Відомо, що колегіями в Західній Європі називалися школи вищого типу. Об'єднана школа не відразу стала вищою школою, її становленню прислужилися досвід викладачів обох шкіл, підтримка різних суспільних верств населення, політичний талант П. Могили, його освіченість і авторитет у тодішньому суспільстві. Петро Могила заснував Колегію як навчальний заклад, що був доступний і для неімущих студентів. Він збудував для них при Колегії бурсу, посилав за власний кошт здібних молодих людей здобувати освіту за кордоном з умовою повернення в Колегію. У Польщі боялися, щоб Колегія не стала ідеологічним центром відокремлення України від Польщі, а тому на шляху до рангу вищого навчального закладу перед Колегією поставало багато перешкод. Попри все Петро Могила зумів зберегти Колегію як навчальний заклад, що не перетворився на закритий заклад для імущих, не втратив національних освітніх традицій. Київська Колегія стала тією вищою школою, яка не покупалася своєю структурою, змістом навчальних програм, Рівнем освіти вимогам європейських вищих закладів. Тут глибоко шанували вітчизняну історію, культуру, традиції, мову, навчали студентів пишатися своїм родом та походженням, усвідомлювати свою приналежність до українського народу, захищати своє право бути рівним і вільним серед інших народів. У Колегії стежили за тим, щоб національні традиції поєднувалися з досягненнями європейської наукової та освітньої думки. У духовному житті України друга половина XVII ст. була періодом оформлення світогляду Просвітництва, активного засвоєння та осмислення вікових надбань західноєвропейської культури, звернення до ідеї залежності суспільного прогресу від поширення освіти. Про те, що в Києво-Могилянській академії утверджувалася в цей період атмосфера вільнодумства, свідчить хоча б викладання у ній філософії) Кожен професор філософії повинен був виробити собі свій оригінальний курс, до цього його навіть зобов'язував статут академії. І хоч філософія в академії була пов'язана з теологією як системою домінуючих принципів і мала схоластичний характер, це була вже інша схоластика. Феофан Прокопович, Сильвестр Кулябка, Михайло Козачинський, Георгій Кониський прагнуть зрозуміти картезіанську філософію, намагаються тлумачити основні питання натурфілософії у дусі науки нового часу, а Амвросій Дубневич називає Декарта фальсифікатором філософії Арістотеля, Фоми Аквінського, не визнає його авторитету в галузі філософії. Такий різнобій в оцінках авторитетів, суперечливі орієнтації в поглядах професорів академії свідчили про «постійну боротьбу думок, різкі контрасти й пошуки істини, відображаючи суть вітчизняної натурфілософії того періоду». Просвітництво як антипод схоластики виходить з його прагнення відкрити істину через аналіз досвіду і наукових фактів. Й. Кононович-Горбацький та І. Гізель намагаються знайомити студентів з філософією античного світу, з основними напрямами філософії середньовічної, прищеплюючи своїм слухачам філософську культуру і створюючи передумови для самостійного мислення. Оригінальні курси філософії залишили після себе такі професори, як Христофор Чарнуцький, Платон Малиновський, Амвросій Дубневич, Стефан Калиновський, Йосип Туробойський, Мануйло Козачинський та ін. Завдяки ідейній спрямованості всієї системи навчання в Києво-Могилянській академії її прогресивні професори прагнули спиратися на доктрини, які суперечили б не лише схоластизованому арістотелізмові, томізмові, а й вченням представників іншої схоластики. У своїх пошуках вони натрапляли на візантійську патристику, італійський гуманізм, вчення епохи Відродження, на філософію і науку Нового часу. Відбувається зміна ціннісних орієнтацій усієї вітчизняної філософії, зумовлена зародженням нового суспільного ладу. Учення отців церкви, догми Біблії уже не задовольняють допитливий розум. Природа, досвід, експеримент стають критеріями істинних знань.) У філософії з'являються елементи й тенденції (матеріалістичного спрямування, то суперечать релігійному світоглядові.) Професори Києво-Могилянської академії наприкінці XVII — на початку XVIII ст. визнавали вчення М. Коперника і Г. Галілея. Г. Кониський відверто зазначає, що не бачиїь інших причин, крім Св. Письма, яке суперечить ученню М. Коперника, ігнорувати це вчення. Він наголошує на розбіжностях між Св. Письмом і науковими даними. В академії, як і в суспільному житті тодішньої України панував дух релігійної толерантності, прихильниками якої були єпископи Р. Заборовський, Й. Кроковський, В. Ясинський. Наприклад, у Стародубському полку вільно проживали в слободах російські розкольники, а Чернігівська друкарня видавала їхні твори — «лютеранські вольності». Думки про те, що ніякі релігійні переконання не повинні заважати людям пізнавати істину, спілкуватися на ниві науки, вивчати філософію, часто висловлювали у своїх творах Ф. Прокопович, Г. Кониський, Г. Бужинський.

20. Надзвичайно цікавим явищем в історії українського шкільництва та освіти в XVII–XVIII ст. були так звані «мандрівні», або «мандровані» дяки. Вони також називалися «школярами», «бакалярами», «спудеями», «миркачами» (від першого слова вітальної промови, з якою вони входили в дім — мир вам), і на- віть «пиворізами» (вочевидь, від нахилу до певного типу напоїв). Як зазначають дослідники, «в дослідженнях та художніх творах їх здебільшого виводили як потішників, голодранців, бешкетників, затятих випивох, любителів пива і браги, авторів гумористич- них бурлескно-травестійних творів, норовливих громил-дяків, в’юнких канцеляристів» 1.Цей феномен мандруючих студентів мав дещо запізненні паралелі до побутування середньовічних західноєвропейських вагантів. Ваганти (від латинського слова vagantis — блукаючий) — це «мандрівні студенти» (vagantis scholares), які переходили з одного західноєвропейського університету до іншого для навчання. Вони з’явилися разом з заснуванням університетів в Італії, Франції, Німеччині, тому розквіт цієї досить специфічної студентської культури вагантів з притаманною їм літературною діяльністю прийшовся на XIII–XVI ст. До українських земель ця традиція прийшла з певним запізненням, і поширилася разом із заснуванням Києво-Могилянської академії та низки інших навчальних закладів. Як зазначав дослідник історії Слобідської України Дмитро Багалій, традиція навчання, пов’язаного з мандрами, має свої глибоко вкорінені традиції як в Європі, так і на українських землях: «А мандрувати треба було усім, хто хтів дістати ширшу освіту, бо тут було так, як і з ремеслом по цехах у Західній Європі, Польщі, Литві та Правобічній Україні: майстер не одкривав учню усього свого ремесла, і, щоб його дізнатися як слід, той мусив мандрувати од одного майстра до другого. Так було і з учителями-дяками; один знав більше, дру- гий менше і окрім того вони не хтіли одкривати одразу своєї науки.

Отже, «мандровані» або «мандрівні» дяки — це народні на-зви спудеїв (студентів) Києво-Могилянської академії, колегіумів Переяславського, Чернігівського чи Харківського), вихованців духовних шкіл, семінарій, а іноді й духовних осіб без посади, які мандрували українськими землями в пошуках засобів до існування. Це ж зазначали й дослідники, що прикметним феноменом пізнього бароко були «мандровані дяки», «самобутня верства вихованців Києво-Могилянської академії та Чернігівської, Харківської, Переяславської колегій, котрі часто виконували в парафіях повноваження читців («дяків»), служили писарями, але воліли не обтяжувати себе родиною, сталою оселею, використовуючи святковий час для скромного підробітку». В обов’язки входив церковний спів та читання псалмів, «Апостола» під час церковної літургії, та-кож і навчання дітей. Більша частина незаможних школярів муси-ла дбати про свій прожиток, одяг та харчування, тому вони шука-ли місця вчителя в школах чи посади домашнього вчителя, також місце секретаря, дяка, писаря тощо. Зазвичай студенти, прослу-хавши декілька навчальних курсів, в основному курси поетики та риторики, на канікулах (вакаціях), мандрували Гетьманщиною та Слобідською Україною, допомагаючи місцевим дякам у навчанні дітей, співали в церковному хорі, або ж наймалися приватними вчителями до заможних сімей.

<<< < Предыдущая 1 23 / 93 4 5 6 7 8 9 > Следующая >>>