4.Дайте визначення поняттю “метатеорія соціальних комунікацій”.
Метатеорія соціальної комунікації – це міжнаукова узагальнююча теорія, що формується на основі різних наук, які вивчають ті чи інші аспекти соціальних комунікацій. Ці науки можуть вивчати й інші проблеми, але вони обов’язково мають вносити свій вклад у пізнання соціальних комунікацій.
5.Назвіть функції метатеорії. Яка з них у галузі вашої практичної діяльності, на ваш погляд, найважливіша і чому?
До функцій метатеорії можна віднести пояснювальну, описову, прогностичну, трансляційну, стратегічну, термінологічну, практичну, методологічну, загальнонаукову та світоглядну. В галузі журналістської практичної діяльності найважливішою з вищеперерахованих функцій, на мою думку, є світоглядна функція, яка спрямована на сприяння формуванню професійного світогляду медіа-фахівців. Адже професійний підхід у роботі журналістів є дуже важливим. Доволі часто до журналістської діяльності долучаються спеціалісти інших галузей (оскільки й професійна журналістська освіта не так давно набула поширення). Але далеко не всім вдається успішно реалізуватися і залишитися в медіа-професії, хоч би яким кожен з них був першокласним економістом, чи психологом, чи політологом і т.д. Оскільки, в першу чергу, необхідно бути професійним соціально-комунікаційним працівником. Необхідно дійсно бути «медіумом» – посередником між інформаційним світом та аудиторією.
6. Поясніть, чому методичному апарату метатеорій не властиві такі методи емпіричного пізнання, як експеримент і спостереження, зате широко застосовуються методи порівняння, аналогії, типологізації, моделювання, формалізації.
Можу припустити, що методичному апарату метатеорій не властиві такі методи емпіричного пізнання, як експеримент і спостереження через те, що метатеорії послуговуються вже існуючими конкретними науковими фактами. Це узагальнення вже здобутих знань. Метатеорія використовує зміст конкретних теорій для того, щоб створювати узагальнюючі концепції. Саме тому для побудови цих концепцій (типологій, періодизацій, закономірностей, принципів, тенденцій і т.п.) широко застосовуються методи порівняння, аналогії, типологізації, моделювання, формалізації.
Семінарське заняття №4 (7 балів)
Тема: Соціальна комунікація: коло концептуальних понять
Повсякденне і наукове розуміння комунікації
Повсякденне тлумачення комунікації:
Словник іноземних слів «Лексикон вокабулам новим за алфавітом», укладений Петром I: «комунікація» - це «переговори, повідомлення».
«Тлумачний словник живої великоросійської мови» В. І. Даля (1881 р.): «комунікація» - це «шляхи, дороги, засоби зв'язку місць».
Сучасні енциклопедичні словники указують на два значення терміна «комунікація»: 1) шлях повідомлення, зв'язок одного місця з іншим; 2) спілкування, передача інформації від людини до людини, що здійснюється головним чином за допомогою мови. Комунікацією називаються також сигнальні способи зв'язку у тварин.
Це поняття використовується багатьма науками, і окреслює елементарну схему спілкування: відправник (комунікант) – повідомлення – одержувач (реципієнт).
Характеристики комунікації:
1. Учасниками комунікації виступають два суб'єкти, з поняття комунікації вилучається взаємодія неживих об'єктів.
2. Обов'язкова наявність об'єкта, що передається й може мати матеріальну форму (книга, мова, жест, милостиня, подарунок і т.д.) чи не мати її (вселяти реципієнту довіру, симпатію, антипатію, любов). Автокомунікація – теж форма комунікації (спілкування людини із самим собою (внутрішня мова, міркування, спогади, інтерпретація, пісня для себе і т.п.).
3. Комунікації властива доцільність чи функціональність, тому марення – не комунікаційний акт.
наукове тлумачення: комунікація є опосередкована й доцільна взаємодія двох суб'єктів.
Ця взаємодія може становити собою: рух матеріальних об'єктів у тривимірному геометричному просторі й в астрономічному часі чи рух ідеальних об'єктів (смислів, змістів, образів) у багатомірних віртуальних просторах і часах.
Розрізняються три багатомірні хронотопи (хронотоп – часопростір):
• генетичний хронотоп – рух біологічних образів і генетичних програм у біологічному часі і просторі (народження дитини, популяція тварин);
• психічний (особистісний) хронотоп – це галузь духовного життя, сформована в процесі життєдіяльності людини;
• соціальний хронотоп – рух змістів у соціальному часі і просторі, тобто у визначеному людському суспільстві (соціальна комунікація).
Типізація комунікації за часопросторовими ознаками (За А. Соколовим):
матеріальна в геометричному просторі: транспортна, енергетична, міграція та ін..
значеннєва (смислова): генетична (біологічна, видова), психічна (психічний простір; внутріособистісна, автокоммуникація), соціальна (соціальний простір; суспільна)
Наслідування або телепатія – це соціально-комунікаційні акти, що не мають матеріальної форми.
Всі види значеннєвої комунікації взаємозалежні через особистість (людину) – суб'єкта соціальної комунікації. Завдяки генетичній комунікації хомо сапієнс властиві нейрофізіологічні й анатомічні передумови розумової і мовної діяльності: асиметричний мозок, «мовні зони» у лівій півкулі, артикуляційний апарат для проголошення членороздільних звуків. Без цих передумов не була б можлива ні внутріособистісна, ні соціальна комунікація.
Автокомунікація, формується в ході інтелектуального становлення людини в соціальному середовищі. Автокомунікація − інтеріоризована соціальна комунікація, завдяки чому доросла людина навчається наділяти свої думки, почуття, бажання в комунікабельну форму і стає комунікантом і реципієнтом осмислених зовнішніх повідомлень. Внутрішня мова виконує дві функцій:
функцію «напівфабрикату» зовнішніх висловлень, зміст яких остаточно «відбувається в слові» (Л. С. Виготський);
функцію особливого комунікаційного каналу, зверненого до «самості» особистості, її «внутрішнього голосу». Саме цей схований діалог із самим собою активізується при сприйнятті та інтерпретації творів мистецтва, які потрібно не просто осмислити як повідомлення про щось, а пережити як особистий досвід.
Наукова дефініція поняття соціальної комунікації (А. Соколов): соціальна комунікація є рух змістів у соціальному часі і просторі. Це рух можливий тільки між суб'єктами, так чи інакше залученими в соціальну сферу, тому береться до уваги обов'язкова наявність комунікантів і реципієнтів та інформації як об’єкта, що передається. Під інформацією розуміється зміст повідомлення, що кодується, щоб забезпечити його комунікабельність, а сам комунікаційний процес ототожнюється з телеграфно-телефонною моделлю зв'язку.
Проблема змісту.
Люди можуть спілкуватися з подібними собі одушевленими суб'єктами, з Богом, Природою, з комп'ютерними мережами, і це все може бути джерелами змістів, тобто комунікантами в значеннєвій комунікації, можуть бути не тільки соціалізовані особистості, що володіють усною і писемною мовою.
Проблема змісту не вирішена в сучасній науці і філософії.
У доцільній соціальній комунікації комуніканти і реципієнти усвідомлено переслідують три мети:
• пізнавальну – поширення (комунікант) чи набуття (реципієнт) нових знань, умінь;
• спонукальну – стимулювання інших людей до яких-небудь чи дій одержання потрібних стимулів;
• експресивну – вираження або набуття певних переживань, емоцій.
Для досягнення цих цілей зміст комунікаційних повідомлень повинен уключати:
знання й уміння (коммунікант щось знає чи вміє і може поділитися цим досвідом з іншими людьми);
стимули (вольові впливи, що спонукують до активності);
емоції (комуніканту важливо емоційно «розрядитися», висловитися, одержати співчуття, а реципієнт шукає позитивних емоцій і щиросердечного комфорту).
Саме ці продукти духовної людської діяльності ми називаємо змістами. Зведення результатів духовної діяльності лише до чотирьох ідеальних продуктів – умовне. Тому зробимо дві примітки:
1. «Знання» включають санкціоновані розумом факти і концепції, інтуїтивно прийняті ціннісні орієнтації, ідеали, переконання і предмети віри, тому що людина знає про їхнє існування, це зафіксовано у свідомості. У поняття «уміння» входять норми, навички, методи, прийоми, звички, несвідомі установки, що визначають дії людини в тій чи іншій ситуації. Знання – те, що людина думає (зміст мислення), а уміння – те, як людина діє. Принципова різниця між знанням і умінням та, що знання можна повідомити усно чи письмово, а уміння потрібно показати, продемонструвати.
2. Потрібно усвідомлювати існування гібридних, проміжних змістів. Ідеали, переконання, предмети віри – це синтез раціонального, емоційного і вольового початку; вони не тільки визнаються розумом «найкращими», але й почуттєво переживаються і здатні спонукати до дії.
Початковим джерелом знань, умінь, стимулів, емоцій є індивідуальна психіка, де ці стимули зароджуються й рухаються в психічному часі і просторі.
Соціальна комунікація виявляється дуже складним процесом, де відбуваються операції опредмечування й распредмечувания змістів і перехід змістів із психічного хронотопа в матеріальний хронотоп і знову в психічний хронотоп.
Змісти, якими володіє комунікант, можуть «опредмечуватися» подвійно:
у виді комунікаційних повідомлень (мова, лист, малюнок);
у виді утилітарних виробів (знаряддя, зброя, одяг, житло).
Реципієнт може використовувати для збагнення змістів обидва види повідомлень, і в обох випадках є свої проблеми.
Проблема розуміння.
Реципієнт визначає ефективність значеннєвої комунікації.
Єдиний спосіб опанувати змістами – їхнє розуміння. Розуміння присутнє в двох розумових процесах: у пізнанні (розуміння причинно-наслідкового зв'язку, будови машини, мотивів поведінки людини, особливостей сформованої ситуації) й у комунікації (розуміння повідомлення). Пізнавальне розуміння – предмет вивчення гносеології (теорії пізнавання), а комунікаційне розуміння – герменевтики.
Герменевтика етимологічно зв'язана з ім'ям Гермеса, що передавав послання олімпійських богів людям, тлумачив і пояснював передані тексти, йому приписувався винахід листа. У Древній Греції герменевтика усвідомлювалася як мистецтво тлумачення (інтерпретації) іносказань, символів, здобутків древніх поетів (Гомера). У християнському богослов'ї герменевтика орієнтувалася на тлумачення Біблії. Особливе значення пошуку справжнього змісту священних текстів додавали протестанти. З епохи Відродження герменевтична проблематика ввійшла до складу класичної філології в зв'язку з актуальними тоді проблемами розуміння сучасниками пам'ятників античної культури. З XIX століття почався період сучасної герменевтики, котру трактують як метод «уживания», в духовне життя, у культуру минулих епох, що властиво для гуманітарних наук, на відміну від природних наук. Вона одержала статус філософської науки, поглибилася в гносеологію й онтологію (М. Хайдеггер, Г. Гадамер, П. Рикер), і комунікаційне розуміння поступово виявилося за межами її предмета.
Комунікаційне розуміння може мати три форми, що лежать в основі рівнів сприйняття інформації (З. Кличникова. З. Партико):
• реципієнт одержує нове для нього знання; комунікаційне розуміння зливається з пізнавальним і має місце комунікаційне пізнання;
• реципієнт, що одержав повідомлення, не осягає його глибинний зміст, обмежуючись комунікаційним сприйняттям (наприклад, текст байки зрозумілий, а мораль її осмислити не вдалося);
• реципієнт запам'ятовує, повторює, переписує окремі слова чи фрази, не розуміючи навіть поверхневого змісту повідомлення; тоді має місце псевдокомунікація, тому що немає руху змістів, а є лише рух матеріальної оболонки знаків.
Комунікаційне пізнання є творчим пізнавальним актом, тому що реципієнт не тільки усвідомлює поверхневий і глибинний змісти повідомлення, але й оцінює їх з погляду етичної повинності й прагматичної користі.
Пропонуються різні критерії розпізнавання рівня розуміння. Американські прагматики вважають критерієм поведінку людини: якщо одна людина попросила іншу вимкнути світло, то не важливі пізнавально-комунікаційні операції в головах співрозмовників, важливо, чи буде виключене світло. Якщо так, то має місце комунікаційне пізнання.
Інші вчені думають, що повідомлення зрозуміле правильно, якщо реципієнт може стати автором розумних стверджувальних висловлень стосовно його змісту, тобто обговорювати (інтрепертувати) розкриття теми, ідейно-художні особливості, стиль викладу, корисність повідомлення і т.д.
Треті відкидають ці спрощені критерії, вважаючи, що вони не годяться для оцінки адекватного розуміння художнього, релігійного, наукового здобутку. А. Франс відзначив: «Розуміти твір мистецтва – це загалом, заново створювати його у своєму внутрішньому світі». Справа в тім, що глибоке розуміння включає співпереживання, тобто потрібно не тільки спостерігати знаки й усвідомити поверхневий і глибинний зміст повідомлення, але також відкрити і пережити той емоційний стан, що володіло автором у процесі творчості. Звичайно, не кожна людина володіє даром заново відтворювати твір мистецтва у своїй душі.
Д. Н. Овсянико-Куликовский (1853 ―1920): «повне розуміння однією людиною іншого було б можливим лише тоді, що коли вона сприймає все, що говорить, при цьому втрачає індивідуальні особливості».
Ю. Б. Борев: «Розуміння зовсім не є зіткнення душ. Ми розуміємо думку автора настільки, наскільки ми виявляємося конгеніальні йому... Обсяг духовного світу автора є ширшим за сам авторський текст. Розуміння має справу з текстом, а не з духовним світом людини, хоча вони й не далекі один одному» .
О. О. Потебня: «Той, хто слухає може набагато краще за того, хто говорить, розуміти те, що приховано за словом, і читач може краще самого поета осягти ідею його здобутку..., сутність, сила такого твору не в тім, що розумів під ним автор, а в тім, як воно діє на читача».
Не осягаючи глибинних мотивів і задумів комуніканта, реципієнт у стані підтримувати діалог з ним і навіть «розуміти думку автора настільки, наскільки він виявляється конгеніальним йому». Що стосується «псевдокомунікації», або «квазікомунікації», то вони – повсякденне явище в нашому житті й причина багатьох непорозумінь і конфліктів.
Соціальний простір і час.
Для соціальної комунікації обраний соціальний хронотоп, який пов’язаний з ідеальною природою змістів, якими оперує соціальна комунікація. Змісти належать до ідеальної реальності, тому їхній рух не можна простежити в земній атмосфері чи вимірити надточним хронометром. Його потрібно фіксувати ідеальними, а не матеріальними інструментами. Такими «ідеальними інструментами» служать поняття соціальний простір і соціальний час.
Соціальний простір – це інтуїтивна система соціальних відносин, що відчувається людьми, між ними. Соціальні відносини численні й різноманітні – родинні, службові, сусідські, випадкові знайомства і т.д., тому соціальний простір повинен бути багатомірним. Коли говорять, що людина «пішла нагору» чи «опустилася на дно життя», мається на увазі соціальний простір.
Поширення змістів у соціальному просторі означає сприйняття людьми, що знаходяться у визначених соціальних відносинах з комунікантом. Комунікант ніколи не ставить метою передати повідомлення з пункту А в пункт В; йому важливо, щоб зміст повідомлення дійшов до соціально зв'язаних з ним людей і був ними правильно зрозумілий. У протилежному випадку соціальної комунікації немає.
Соціальний час – це інтуїтивне відчуття плину соціального життя, пережитого сучасниками. Це відчуття залежить від інтенсивності соціальних змін. Якщо в суспільстві змін мало, соціальний час тече повільно; якщо змін багато, час прискорює свій хід. Згідно «соціального годинника», десятиліття застою рівні року революційної перебудови.
Соціальні змісти (знання, емоції, стимули) мають властивість старіння, тобто втрачають цінність згодом. Але тільки не з календарно-астрономічним часом, вимірюваним цілодобово, роками, століттями, а із соціальним часом, вимірюваним швидкістю суспільних перетворень. Змісти застарівають тому, що з'являються нові, більш актуальні змісти, що завойовують увагу суспільства. Тому одні змісти, наприклад математичні теореми, зберігають свою цінність століттями, а інші, наприклад, прогнози погоди на завтра, післязавтра, нікого не цікавлять. Рух змістів у соціальному часі — це тривалість збереження змістами своєї цінності.
Вивчати соціальну комунікацію як рух змістів у соціальному просторі і часі це значить вивчати, як знання, уміння, емоції, стимули доходять до реципієнтів і розуміються ними, а також як довго ці змісти зберігають свою цінність для суспільства.
Запитання для самостійної роботи
1. Якщо виходити з того, що комунікацією є опосередкована й доцільна взаємодія двох суб'єктів і ця взаємодія може становити собою: рух матеріальних об'єктів у тривимірному геометричному просторі й в астрономічному часі чи рух ідеальних об'єктів (смислів, змістів, образів) у багатомірних віртуальних просторах і часах, то яким є рух матеріальних і ідеальних об’єктів у процесах вашої професійної комунікації?
Отже, якщо комунікація – це опосередкована й доцільна взаємодія двох суб'єктів, яка представляє собою: рух матеріальних об'єктів у тривимірному геометричному просторі та в астрономічному часі чи рух ідеальних об'єктів (смислів, змістів, образів) у багатомірних віртуальних просторах і часах, то відповідно до цього ми можемо запропонувати наступні варіанти рухів матеріальних та ідеальних об’єктів саме в процесі журналістської комунікації:
Рух матеріальних об’єктів – це рух різних типів мас-медіа (преса, радіо, телебачення, онлайн-медіа ті інші новітні медіа), вихід яких вимірюється за календарно-астрономічним часом (щогодинно, щоденно, щотижнево, щомісячно і т.д.). Також, відповідно до того, що це «рух об'єктів, що мають матеріально пред'явлену форму», ми можемо припустити, що у журналістській комунікації це може бути й рух різноманітних журналістських жанрів: жанрів газетно-журнальної журналістики (замітки, репортажі, аналітичні статті, нариси тощо), тележанрів (телерепортаж, телеанонс, теленарис, ток-шоу та ін.), радіожанрів (радіорепортаж, радіовистава, радіоінтерв’ю, радіокоментар тощо) та медіажанрів, що готують конвергентні редакції (мультимедійна стаття, інтерактивна інфографіка і т.д.).
Рух ідеальних об’єктів – це рух журналістських задумів, ідей, емоцій, стимулів, змістів журналістських публікацій, які впливають на формування картини світу учасників комунікації. Також сюди можна віднести й образ автора, що присутній в журналістських творах. Їх рух не можливо простежити матеріально. Він нефіксований. Цей рух доволі динамічний – ідеї та змісти можуть захоплювати цілі громади, але з часом можуть передаватись лише в обмежених колах чи навпаки. Саме в результаті журналістського впливу суспільство може чимось надихнутися чи розчаруватися, розпочати активні дії, розповсюджувати запропоновані в ЗМІ ідеї. Часто людина може активно підпадати під цей вплив, але абсолютно його не усвідомлювати. В такому випадку ми можемо сказати, що рух ідеальних об’єктів в журналістській комунікації – це рух пропаганди та інших маніпуляцій суспільними поглядами та ідеями. Варто зазначити, що всі ці ідеї, змісти, пропаганда тощо втрачають цінність згодом. Їх існування продовжується лише допоки вони є актуальними.